58. Меланезія і Нова Зеландія

Меланезія (грец. Черноостровье) включає Нову Гвінею, архіпелаги Бісмарка, Луїзіани, Соломонові острови, Санта-Крус, Нові Гебріди, Нову Каледонія, Фіджі, а також ряд дрібних островів. Острови Меланезії лежать в альпійській геосинклінальної зоні і створені горотворних процесами неогену і початку четвертинного періоду. Їх складають головним чином кристалічні інтрузивами і складчасті осадові відкладення. У комплексі кристалічних порід є рудні копалини: нікель на Новій Каледонії (одне з найбільших родовищ в капіталістичному світі), золото, залізні руди, хроміти. Осадові свити на Новій Гвінеї включають нафтоносні басейни. Острови лежать на захід від андезитового лінії, що відокремлює глибинний вогнище андезитового лав геосинклінальної периферії дна Тихого океану від базальтових лав його центральній платформенний області. Вулканічна діяльність, яка супроводжувала горотворення, не припинилася і понині; крім вимерлих вулканів, в Меланезії є і діючі (вулкан Багана на острові Бугенвіль, вулкани на Нових Гебріди та ін.) Про що тривають рухах земної кори свідчать часті і сильні землетруси. Багато острови оточені або складені кораловими рифами. Уздовж західного узбережжя Нової Каледонії на 658 км простягається смуга бар'єрних рифів, які поступаються по довжині лише Великому Бар'єрному рифу Австралії. Рельєф островів у відповідності з геологічним будовою переважно гористий. Тільки маленькі коралові і вулканічні острови мають невеликі висоти. Острови отримали сучасні обриси в четвертинному періоді, раніше вони були пов'язані між собою, а також з Австралією, з Малайська архіпелагом і Новою Зеландією сухопутними сполуками, за якими відбувалася міграція флори і фауни. У зв'язку з цим рослинний і тваринний світ Меланезії, разом з місцевими ендеміками, включає багато австрало-малайських видів. Особливо яскраво це виявляється в складі фауни Новій Гвінеї, архіпелагу Бісмарка та Соломонових островів, близьких до Австралії і утворюють папуаського зоогеографічеокую підобласть Австралійської області. У ній багато видів кенгуру, зустрічаються кускус, м'ясоїдні летючі миші, а також ендемічних проехідна. З літаючих птахів дуже характерні Беседкова птиці, з нелітаючих казуар, родинні австралійським страусів, і бур'янисті кури. Гори піднімаються до 2000 м і вище на Нової Гвінеї, в архіпелазі Бісмарка і на Соломонових островах, які, ка к по морфоструктурно ознаками, так і з інших особливостей ландшафтів, іноді об'єднуються під назвою Північної Меланезії.

Клімат Північній Меланезії постійно жаркий і дуже вологий, більшу частину островів покривають вологі вічнозелені ліси, рівнинні і гірські. Клімат Південної Меланезії жаркий, сезонно-вологий, гілейние ліси покривають тільки навітряні схили гір, на сухих, підвітряних схилах гір і на низьких островах з'являються савани. Найбільшим островом Меланезії та Океанії є Нова Гвінея (Іріан) площею 829300 км, поступається за своїми розмірами лише Гренландії. Ландшафти острови типові для ландшафтів всій Меланезії, особливо її північної області. Нова Гвінея цілком розташована в екваторіальних широтах. Ще в четвертинному періоді острів був сполучений з Австралією 150-кілометрової перемичкою, опускання якої всього на 30 м призвело до утворення Торресова протоки. Доведено його зв'язки і з островами Малайського архіпелагу. Колишні сухопутні з'єднання пояснюють розташування Нової Гвінеї в своєрідному флористичному фокусі, в якому скористалися шляхи міграції азіатській, малезійской, полінезійської, австралійської антарктичної і флор. Флора острова відрізняється винятковою багатством і включає 6872 види рослин, з яких 85% ендеміків. По всій довжині острова (на 2400 км) простягається Серединний хребет, перед ним на півдні лежить широка низовина, на півночі поздовжня долина і Берегові гори, які у протоки Витязь обриваються і переходять в ланцюг островів Бісмарка. Висоти серединного хребта (в середньому близько 3500 м) наростають на захід до найвищого у всій Океанії піку Карстенс-Топпен (5030 м) в Сніжних горах. У цьому найбільш піднесеному районі розкрито давні кристалічні та метаморфічні породи, менш високі центральні та західні хребти складають переважно пісковики та вапняки, останні дуже сильно закарстован. На схилах серединного хребта конденсується величезна кількість вологи, принесеної взимку південно-східний пасат, а влітку північно-західних мусоном Дуже сильні дощі випадають в горах при проходженні циклонів тропічного фронту. На високих вершинах сніжних гір опади випадають у твердому вигляді, снігова лінія (висота 4420 м) лежить тут найбільш низько в екваторіальному поясі, зважаючи на виняткову вологості клімату На вершинах гір є сніжники і невеликі льодовики. Нижче вічних снігів і кам'янистих розсипів розстилаються високотравні луки з чагарниками рододендронів, а з 3500-3800 починається пояс гірських Гілеї, обрамлених густими заростями бамбука. У цьому поясі густих туманів, безперервно дощів і рівних хоча ще низьких, температур ліси утворені деревовидними папороттю, вічнозеленими лавровими і миртовим деревами, хвойними з родів Agathis і Podocarpus Гірські Гілеї спускаються по схилах до 900 м, нижче вони змінюються нетрями типових Гілеї, високостовбурних і особливо багатих видами індомалайской флори, що виходять на вологі південні передгір'я і в північні райони острова.

В підставі південній низовини залягає кристалічний фундамент широкий північний виступ Австралійської платформи, перекритий мезозойськими, палео-і неогеновими морськими і четвертинними алювіальними відкладеннями. Останні складають плоскі рівнини, на яких інтенсивно протікає річкова акумуляція Поблизу дощового екрану гірських схилів на низовини випадає до 4000-5000 мм опадів, але її центральні і особливо південні райони дуже сухі і дуже нагадують за ландшафтам внутрішні райони Північної АвстралііХарактерним типом рослинності в цих місцях є савани з пучками жорстких злаків аланг-аланга (Imperata arundmacea), бороданя (Andropogon serratus) і австралійськими видами дерев Банксил (Banksia spp.), евкаліптами і акаціями. У широких заболочених заплавах річок Флай і Дігул багато очеретяних боліт, оточених лісами з саговая пальм (Metroxyton spp.) і пальм пипа (Ntpa fruticans) У гирлах річок і вздовж низинних берегів ростуть мангрові лісу. Серединний хребет голого знижується на північ до поздовжньої долині-тектонічної западини, заповненої алювіальними наносами річок л сильно заболоченій що відокремлює її від узбережжя Берегові гори розбиті поперечними скидами на брилові масиви і круто обриваються до океану, де поблизу берега піднімається кілька вулканічних островів (острів Манама вершина діючого вулкана) Северниерайони Новій Гвінеї та берег Миклухо-Маклая (на схід від затоки Астролябії) сильно облесени; в місцях, розчищених від лісу, з'являються аланг-аланговие савани.

Нова Зеландія

Рельєф

Рельєф Нової Зеландії представляє в основному височини і гори. Більше 75 % території країни лежить на висоті більше 200 м над рівнем моря. Більшість гір Північного острова не перевищують висоту 1800 м, 19 піків Південного острова вищі 3000 м. Прибережні зони Північного острова представлені просторими долинами. На західному узбережжі Південного острова розташовані фіорди.

Клімат

Острів Вайт — один з багатьох діючих вулканів країни.

Клімат Нової Зеландії змінюється від теплого субтропічного на півночі Північного острова, до прохолодного помірного на півдні і в центральних регіонах Південного острова; в гірських районах переважає суворий альпійський клімат. Ланцюг високих Південних Альп розділяє країну навпіл і, заступаючи шлях переважним західним вітрам, поділяє її на дві різні кліматичні зони. Західне узбережжя Південного острова — найвологіша частина країни, східна частина, що перебуває всього за 100 кілометрах від неї — найсухіша.

Східно-Австралійська течія, що проходить через Тасманове море між Австралією й Новою Зеландією, робить клімат островів і східного узбережжя Австралії більш теплим і вологим, тропічним замість субтропічного; сприяє поширенню тропічної морської фауни в субтропічні області вздовж південно-східного узбережжя Австралії й Нової Зеландії.

На більшій частині Нової Зеландії рівень опадів становить від 600 до 1600 міліметрів на рік. Вони розподіляються відносно рівномірно протягом року, за винятком сухішого літнього періоду.

Середня річна температура становить від +10 °C на півдні, до +16 °C на півночі. Найхолодніший місяць — липень, а найтепліші місяці — січень та лютий. На півночі Нової Зеландії відмінності між зимовими і літніми температурами не дуже значні, але на півдні і в передгірних районах різниця досягає 14 °C. У гористих районах країни із збільшенням висоти температура різко знижується, приблизно на 0,7 °C кожні 100 метрів.

В Окленді, найбільшому місті країни, середньорічна температура становить + 15,1 °C, при цьому найвища зафіксована температура склала +30,5 °C, а мінімальна −2,5 °C. У столиці країни, Веллінгтоні, середньорічна температура становить +12,8 °C, максимальна зафіксована температура +31,1 °C, мінімальна −1,9 °C[26].

Кількість сонячних годин у році відносно висока, особливо в районах, захищених від західних вітрів. У середньому по країні вона становить не менше 2000 годин. Рівень сонячної радіації дуже високий на більшій частині країни. Снігопади вкрай рідкісні в прибережних районах півночі країни і в західній частині Південного острова. В інших регіонах незначні і нетривалі снігові опади можливі в зимові місяці. Нічні заморозки в зимовий час бувають на всій території країни.

Геологічна будова

Вершина гори Кука.

Місто Роторуа — на знімку добре видно пар з численних гейзерів.

Острови, що утворюють Нову Зеландію, розташовуються в кайнозойській геосинклінальній області між двома літосферними плитами — тихоокеанською та австралійською. Впродовж тривалих історичних періодів місце розлому між двома плитами піддавалося складним геологічним процесам, постійно змінюючи структуру і форми земної кори. Саме тому, на відміну від більшості островів Тихого океану, острови Нової Зеландії утворені не тільки в результаті вулканічної активності, але і в результаті скидів і складені з геологічних порід різного складу і різного віку.

Активна тектонічна діяльність в земній корі цього регіону продовжується і на сучасному геологічному етапі формування нашої планети. І результати її помітні навіть за історично короткий термін з початку освоєння островів європейцями. Так, наприклад, внаслідок руйнівного землетрусу 1855 року берегова смуга поблизу Веллінгтона піднялася більш ніж на півтора метра, а 1931 році, також внаслідок потужного землетрусу біля міста Нейпір на водну поверхню піднялося близько 9 км² суші.

Розташування Нової Зеландії історично пов'язано з активною вулканічною діяльністю на її території. Дослідники припускають її початок у період раннього міоцену, а період формування сучасних зон підвищеної вулканічної активності був завершений в період пізнього пліоцену. Найбільші вулканічні виверження, імовірно, мали місце в період пізнього пліоцену — раннього плейстоцену, коли приблизно 5 млн кубічних кілометрів породи могло вивергнутися на поверхню Землі.

На сучасному етапі зоною підвищеної тектонічної активності і сполученою з цим високим числом землетрусів є західне узбережжя Південного острова і північно-східне узбережжя Північного острова. Щорічна кількість землетрусів у країні становить до 15 000, більшість з них невеликі і лише близько 250 щороку можуть належати до помітних або сильних[27]. У сучасній історії найсильніший землетрус зафіксовано 1855 року поблизу Веллінгтона, силою близько 8,2 бала; найбільш руйнівним став землетрус 1931 року в районі Нейпіра, що забрав 256 людських життів.

Вулканічна активність у сучасній Новій Зеландії, як і раніше висока, і на території країни активні 6 вулканічних зон, п'ять з яких розташовані на Північному острові. У районі озера Таупо імовірно 186 роек до н. е. відбулося найбільше в історії людства вулканічне виверження[28]. Наслідки виверження записано в історичних хроніках таких віддалених місць, як Китай і Греція. На місці виверження тепер розташовпно найбільше в тихоокеанському регіоні прісноводне озеро, своєю площею порівнянне з територією Сінгапура.

Корисні копалини

Відкрита розробка вугілля на Південному острові.

Нова Зеландія розташовується на кордоні індо-австралійського і тихоокеанського сейсмічних кілець. Процеси їх взаємодії, в тому числі швидке підняття гірських масивів і активна вулканічна діяльність протягом двох мільйонів років, визначили геологію земельного масиву островів.

Незважаючи на різноманітність природних копалин, промислово розробляються лише родовища газу, нафти, золота, срібла, залозистого пісковика і кам'яного вугілля. Крім перерахованого вище, є великі запаси вапняка і глини (в тому числі і бентонітова глина). Алюміній, титановий залізняк, сурма, хром, мідь, цинк, марганець, ртуть, вольфрам, платина, барит і цілий ряд інших корисних копалин, що часто зустрічаються, але розвідані промислові запаси їх невеликі.

Особливо слід відзначити, що всі родовища і весь видобуток нефриту з 1997 року віддано під управління маорі, у зв'язку з тією важливою історичною роллю, яку вироби з нефриту (маор. Pounamu) відіграють у культурі цього народу.

Підтверджені запаси золота в Новій Зеландії становлять 372 тонни. 2002 року видобуток золота становив трохи менше 10 тонн[29].

Підтверджені запаси срібла в Новій Зеландії становлять 308 тонн. 2002 року видобуток срібла становив майже 29 тонн[29].

Підтверджені запаси залозистого пісковика становлять 874 млн. тонн. Його промисловий видобуток розпочато в 60-і роки XX століття. 2002 року видобуток становив близько 2,4 млн. тонн[30].

Підтверджені запаси природного газу в Новій Зеландії становлять 68 млрд. м³. Промисловий видобуток газу розпочато 1970 року. 2005 року видобуток його становив приблизно 50 млн м³[31].

Запаси нафти становлять орієнтовно 14 млн. тонн, промисловий її видобуток розпочато 1935 року. Видобуток нафти в країні помітно знижується в останні роки[32]. У 2005 році видобуток нафти в країні склав трохи більше 7 млн. барелів[33].

Обсяги видобутку вугілля неухильно підвищувалися багато десятиріч, стабілізувалися на початку XXI сторіччя завдяки програмам, спрямованим на зниження споживання твердого палива. Близько третини видобутого вугілля нажходить на експорт. У країні продовжують діяти 60 вугільних шахт[34].

Зовнішні моря

Узбережжя недалеко від міста Веллінгтон.

Нова Зеландія ізольована від інших островів і материків великими морськими відстанями. Тасманове море, що омиває її західне узбережжя, відокремлює країну від Австралії на 1700 км. Тихий океан омиває східне узбережжя країни і відокремлює країну від найближчих сусідів: на півночі — від Нової Каледонії (1000 км); на сході — від Чилі (8700 км); на півдні — від Антарктиди на 2500 км.

Довжина прибережної смуги Нової Зеландії становить 15 134 км. Територіальні води країни простягаються на 12 морських миль, виняткова економічна зона — до 200 морських миль. Площа морської ексклюзивної економічної зони становить приблизно 4 300 000 км²[35], що в 15 разів перевершує площу земної поверхні країни.

Поблизу Нової Зеландії є дві постійні морські течії — тепла Східно-Австралійська й течія Західних Вітрів. Східно-Австралійська тече на північ і північний схід, омиває західну частину Північного острова. Течія Західних Вітрів помітна на півдні і її основний потік проходить південніше Південного острова у східному напрямку.

У прибережних водах країни розташовано до 700 невеликих островів, більшість з них лежить на відстані до 50 км від основних. Лише близько 60 з них придатні для життя або заселені.

Внутрішні води

Докладніше: Список річок Нової Зеландії та Список озер Нової Зеландії

Таупо — найбільше озеро країни.

Завдяки особливим геологічним та географічним умовам у Новій Зеландії багато річок і озер. Більшість річок короткі (менше 50 км), беруть початок у горах і швидко спускаються до рівнин, де уповільнюють свою течію. У країні тече 33 річки довжиною понад 100 км і 6 річок довжиною від 51 до 95 км. Уаїкато — найбільша річка країни довжиною 425 км. Загальна довжина рік та інших внутрішніх водних шляхів у країні становить 425 000 км.

У Новій Зеландії 3 280 озер з площею водного дзеркала більше 0,01 км²[36], 229 озер мають водне дзеркало більше 0,5 км²[36] і 40 — більше 10 км²[37]. Найбільше озеро країни — Таупо (площа 623 км²), найглибше озеро — Хауроко (глибина — 462 метри)[38]. Більшість озер Північного острова утворені в результаті вулканічної діяльності, а більшість озер Південного острова утворені льодовиковою активністю.

Нова Зеландія — одна з небагатьох країн південної півкулі, що має на своїй території льодовики (Тасманський, Фокса, Франца-Йосипа та ін.). Тасманський льодовик утворює вузький крижаний язик протяжністю 27 км, шириною місцями до 3 км; загальна його площа 52 км². У деяких частинах він досягає товщини 610 м і є найбільшим льодовиком Нової Зеландії.

Водні ресурси

Середньорічний обсяг поновлюваних водних ресурсів за статистичними даними 1977—2001 років у Новій Зеландії оцінюється в 327 км³, що становить близько 85 м³/рік на одного мешканця[39]. У 2001 році ресурси річкового стоку і озер склали близько 320 км³, ресурси льодовиків близько 70 км³, ресурси атмосферної вологи близько 400 км³ та ресурси підземних вод оцінювалися приблизно в 613 км³[40].

Охорона та управління водними ресурсами і системою водопостачання населення та об'єктів економіки в Новій Зеландії перебуває у віданні органів місцевого самоврядування. Вартість основних виробничих фондів водогосподарського комплексу оцінюється більш ніж в 1 млрд. новозеландських доларів. Системи централізованого водопостачання забезпечують питною водою близько 85 % населення країни. Близько 77 % споживаної в країні прісної води використовується в іригаційних системах[41].

Ґрунти

Вершина гори Таранакі.

У цілому ґрунти країни відносно мало родючі й небагаті гумусом. Найпоширенішим типами ґрунтів є:

Гірські типи ґрунтів — становлять близько половини території країни (з них близько 15 % позбавлені рослинності).

Буро-сірі типи ґрунтів — в основному зустрічаються в міжгірських рівнинах Південного острова (малопродуктивні для продуктивного землеробства, використовуються в основному як пасовища).

Жовто-сірі типи ґрунтів — характерні для степових районів і змішаних лісів і використовувані для активного землеробства.

Жовто-бурі типи ґрунтів — характерні для горбистої місцевості.

Тваринний світ

Птах ківі — національний символ Нової Зеландії.

Какапо, або совиний папуга (Strigops habroptilus).

Орел Хааста нападає на моа (малюнок).

Тривала історична ізоляція і віддаленість від інших континентів створила унікальний і багато в чому неповторний природний світ островів Нової Зеландії, що відрізняється великою кількістю ендемічних рослин і птахів.

Ще близько 1000 років тому, до появи на островах постійних поселень людини, історично повністю були відсутні ссавці. Виняток становили два види летючих мишей і кити, що мешкали в прибережних водах, морські леви (Phocarctos hookeri) та морські котики (Arctocephalus forsteri).

Одночасно з приходом на ці землі перших постійних жителів, полінезійців, на островах з'явилися полінезійські пацюки (Rattus exulans) і собаки. Пізніше перші європейські переселенці привезли свиней, корів, кіз, мишей і котів. Розвиток європейських поселень у XIX столітті викликав появу в Новій Зеландії все нових і нових видів тварин.

Поява деяких з них справила вкрай негативний вплив на флору і фауну островів. До таких тварин слід віднести щурів, кішок, тхорів, кроликів (завезених у країну для розвитку мисливського промислу), горностаїв (завезених в країну для контролю над популяцією кроликів), поссумів (завезених у країну для розвитку хутряної промисловості). Не маючи природних ворогів у навколишній природі, популяції цих тварин досягали розмірів, що становили загрозу сільському господарству, здоров'ю населення, і ставили на межу вимирання природних представників флори і фауни Нової Зеландії. Лише тільки в останні роки зусиллями природоохоронних відомств Нової Зеландії деякі прибережні острови і були позбавлені від цих тварин, що дозволило сподіватися на збереження там натуральних природних умов.

З представників фауни Нової Зеландії найвідомішими є птахи ківі (Apterygiformes), що стали національним символом країни. Серед птахів також необхідно зазначити кеа (Nestor notabilis) (або нестор), какапо (Strigops habroptilus) (або совиний папуга), такахе (Notoronis hochstelteri) (або безкрила султанка).

Тільки в Новій Зеландії збереглися рештки винищених близько 500 років тому гігантських нелітаючих птахів моа (Dinornis), що сягали висоти 3,5 м. Трохи пізніше, імовірно всього близько 200 років тому, було винищено й найбільшого серед відомих видів орлів — орла Хааста, що мав розмах крил до 3 метрів і важив до 15 кг.

Серед рептилій, що мешкають у Новій Зеландії, можна відзначити гатерію (Sphenodon punctatus) та сцинка (Scincidae).

Єдиним представником комахоїдних, якого завезено в країну та адаптовано до вільних умов проживання в ній, є їжак європейський (Erinaceus europaeus).

У Новій Зеландії немає змій, і з павуків отруйні тільки катіпо.

У прісних водоймах країни мешкає 29 видів риб, 8 з яких перебувають на межі зникнення[39](як наприклад, новозеландський прототрокт). У прибережних морях мешкає до 3000 видів риб та інших мешканців моря.

Рослинність

Флора Нової Зеландії налічує близько 2000 видів рослин.

Ліси країни поділяються на два основних типи — змішані субтропічні й вічнозелені. У лісах домінують подокарп (Podocarpus). Збереглися, хоча й значно скоротилися за час промислового освоєння лісів, зарості агатіса новозеландського (Agathis australis) та дакридіума кипарисового (Dacrydium cupressinum).

У штучних лісах, площа яких загалом становить близько 2 млн. гектарів, росте здебільшого сосна промениста (pinus radiata), завезена до Нової Зеландії в середині XIX століття. Насадження променистої сосни в районі Kaingaroa Forest створили найбільший у світі штучно вирощений ліс.

Нова Зеландія має найбільшу кількість печінкових мохів у порівнянні з іншими країнами. На території країни їх налічується 606 видів, 50 % з них складають ендеміки.

Поширені листостеблові мохи, бріофлора Нової Зеландії налічує 523 види листостеблових мохів.

Серед приблизно 70 відомих у природі видів незабудок (Myosotis), близько 30 є ендеміками Нової Зеландії. На відміну від незабудок в інших місцях планети, лише два види цих рослин у Новій Зеландії мають синій колір — Myosotis antarctica та Myosotis capitata[42].

З 187 видів квіткових трав'янистих рослин природної флори Нової Зеландії 157 — ендеміки.

У Новій Зеландії зустрічається незвичайно велика, у порівнянні з іншими територіями зі схожими кліматичними умовами, кількість папоротей. Циатея срібляста (Cyathea dealbata) (також відома в країні як срібнп папороть) є одним з національних символів, її зображено на гербі країни.