1.Види економічної діяльності, що входять до складу виробничої сфери

Економічне становище регіону, створення належних умов для життя і праці його населення залежить від розвитку виробничої сфери. Виробнича сфера виступає основою для задоволення людських потреб. Потреби, в свою чергу, відіграють роль стимуляторів діяльності людей. Тому виробнича сфера виступає як сфера безпосередньої, першочер­гової діяльності людей, необхідної для задоволення всіх надзвичайно різноманітних потреб.

Виробнича сфера характеризується складністю. До її складу вхо­дять засоби виробництва та люди, які володіють виробничим досвідом, предметами праці та засобами праці. Складність виробничої сфери пояс­нюється складністю взаємодії цих окремих елементів через технологію та організацію виробництва. Технологія виробництва виражає взаємодію основних факторів виробництва, способи впливу людини на предмет праці. Люди спрямовують свою діяльність на виготовлення нових видів продукції, оволодівають новими технологіями, використовують нові ма­теріали. Одночасно вдосконалюють організацію виробництва, забезпе­чують взаємодію всіх залучених до виробництва факторів, взаємодію людей у процесі виробництва. Ефективність взаємодії людей в організа­ційних структурах виробництва підвищується з впровадженням досяг­нень науково-технічного прогресу, інформаційності виробництва.

Для оцінки діяльності людей у виробничій сфері використовують показники «валовий внутрішній продукт» та «національний доход».

Валовий внутрішній продукт являє собою вартість матеріальних благ всіх галузей виробничої сфери за певний період часу.

Національний доход є узагальнюючий показник економічного стану регіону, являє со­бою заново створену вартість за певний період часу.

До складу виробничої сфери входять:

промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля та громадське харчування, матеріально-технічне забезпечення, заготівля.

Галузева структура промисловості України включає велику кіль­кість спеціалізованих галузей, які сформовані з врахуванням техноло­гічних особливостей виробництва, однорідності призначення кінцевої продукції, за схожістю сировини, що використовується для виготов­лення продукції тощо.

Сучасна класифікація промислових підприємств за видами діяльності передбачає їх розподіл на підприємства:

• добувної промисловості;

• обробної промисловості;

• виробництва та розподілення електроенергії, газу та води.

До складу добувної промисловості відносять підприємства, що видобувають енергетичні матеріали та підприємства, що видобувають неенергетичні матеріали.

До складу обробної промисловості входить нафтопереробна та ме­талургійна промисловість, машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловість, виробництво деревини та виробів із дерева, целюлоз­но-паперова, поліграфічна промисловість, легка промисловість, харчо­ва промисловість і перероблення сільськогосподарської продукції.

Окремою складовою промисловості виступає виробництво та роз­поділення електроенергії, газу, води.

Розглядаються такі галузі промисловості:

• паливно-енергетичний комплекс;

• гірничо-металургійний комплекс;

• машинобудування, хімічна, деревообробна та легка промис­ловість.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) — складна міжгалузева система видобутку й виробництва палива та енергії, їхнього транспорту­вання, розподілу та використання.

До його складу входить паливна про­мисловість (нафтовидобувна, нафтопереробна, газова, вугільна, слан­цева, торфова, уранова) та електроенергетика. Паливно-енергетичний комплекс тісно пов'язаний з усіма галузями народного господарства.

У сучасних умовах паливно-енергетичний комплекс забезпечує фун­кціонування усіх галузей економіки України і рівень добробуту населення. Від стану справ у ПЕК залежить розвиток промисловості, сільського гос­подарства, транспорту, сфери послуг, комунального господарства тощо.

Основними первинними джерелами енергії у сучасному світі є нафта, вугілля, природний газ, гідроенергія, а також швидко зростає атомної енергії. Інші джерела (дрова, торф, енергія сонця, вітру, геотер­мальна енергія тощо) у загальному енергоспоживанні становить лише кілька відсотків.

Україна має значні запаси вугілля, нафти і газу, поклади торфу, але ці запаси не забезпечують в повній мірі потреби розвитку економіки.

До складу вугільної промисловості входять підприємства, що здійснюють видобування, збагачення та брикетування природного кам'яного та бурого вугілля. Вугілля використовують головним чином в електроенергетиці та чорній металургії, враховуючи його енерге­тичні властивості, що визначає його економічну цінність. Крім того, вугілля також використовують у хімічній та інших галузях економіки як сировину в машинобудуванні, у житлово-комунальній сфері. Серед загальних ресурсів органічного палива на вугілля припадає 65-90%. У розвинутих країнах використання вугілля забезпечує зростання еко­номіки, заміняє нафту у багатьох сферах діяльності.

Нафтогазова промисловість

Нафта — корисна копалина, основа світового паливно-енерге­тичного комплексу ефективне та зручне для використання паливо. Продукти нафтопереробки широкого використовуються у всіх галузях промисловості, сільськогосподарському виробництві, на транспорті, у побуті. Значна частина продукції використовується для виробництва електроенергії, у хімічній промисловості.

Важливого значення набуває робота з відновлення репутації України як надійного партнера в галузі транспортування і зберігання природного газу. Це полегшить діяльність з укладення довготерміно­вих міжнародних контрактів з постачальниками і споживачами блакит­ного палива для збереження наявних та залучення додаткових обсягів транзиту газу територією України.

Необхідно врегулювати ринок газу в Україні. З ринку енергоре­сурсів потрібно усунути посередницькі структури, зробити чітку та прозору систему реалізації газу промисловим підприємствам, створити єдиний реєстр споживачів газу України.

Поліпшення фінансового становища та здійснення господарської діяльності підприємствами газової галузі безпосередньо залежить від удосконалення нормативно-законодавчої бази. Особливо це стосуєть­ся законодавства з оподаткування, оскільки податкова політика не залишає можливості для реалізації планів покращення діяльності у газовій галузі.

Складною залишається процедура встановлення цін на нафту, на­фтопродукти і газ, які встановлюють в залежності від рівня світових цін, які щорічно зростають. Незважаючи на наявність такої залежності ціни на природний газ для населення, підприємств комунального гос­подарства та бюджетних організацій протягом 7-10 років залишились практично незмінними в умовах, коли номінальна середня заробітна плата збільшилась в 3,5-4 рази. Ці обставини призвели до того, що втрати підприємств, пов'язані із видобуванням, закупівлею, транс­портуванням та постачанням природного газу відшкодовуються лише на 50%. Таким чином, системою ціноутворення закладена політика збитковості газової галузі, що негативно впливає на стан справ, не сти­мулює її розвиток.

В паливному балансі України горючі сланці і торф складають не­значну питому вагу.

Горючі сланці (глинисті, вапнякові, кременисті гірські породи) використовують, головним чином як низькосортне паливо, головним чином на теплових електростанціях. Відомі два основних родовища горючих сланців — в Хмельницькій області (поблизу м. Кам'янець-Подільський) та на межі Черкаської та Кіровоградської областей. Го­рючі сланці розглядають як додаткові резерви енергозбереження, вра­ховуючи відсутність масштабного промислового їх видобутку.

Торф — горючі копалини, що утворюються у болотах із залиш­ків відмерлих рослин, нагромаджених в умовах надмірної вологості та відсутності повітря. Запаси торфу зустрічаються повсюди. Найбільші запаси зосереджені на території Поліського регіону, головним чином у Волинській, Рівненській, Чернігівській, Київській областях.

Торфова промисловість відноситься до найстаріших джерел за­безпечення населення дешевим паливом. Торф використовують у жит­лово-комунальному господарстві, частково у хімічній промисловості.

В умовах складного паливно-енергетичного становища України торф як паливний ресурс займе своє місце в паливному балансі, хоча в минулому використанню торфу не придавалося стратегічного значення. Позитивних успіхів у використанні торфу досягнуто, наприклад, на те­риторії Чернігівської області. Продукцію підприємства «Чернігівторф», щорічний обсяг якого складає в середньому 100 тис. т, використовують жителі та підприємства не тільки в Чернігівській, але й в Київській, Сум­ській, Полтавській областях, де немає торфобрикетних заводів.

За оцінками фахівців використання замість вугілля торфу в ко­тельнях для обслуговування житлового фонду зменшує в 3-4 рази вит­рати по експлуатації цих котелень.

Електроенергетика

Електроенергетика як галузь промисловості включає виробниц­тво електричної енергії на теплових, гідравлічних та атомних елект­ростанціях, електричні мережі, окремі котельні та інші господарські об'єкти. Розвиток електроенергетики залежить від використання різ­номанітних енергетичних ресурсів, більшу частину яких складають не-відновлені паливні ресурси: вугілля, нафта, природний газ, уран тощо.

Стан енергозабезпечення країни та окремих регіонів відобра­жається в енергобалансі, в якому подаються дані про кількість вироб­леної електроенергії та одержаної із-за меж України, кількість спожи­тої електроенергії та витраченої у мережах загального користування, кількість відпущеної електроенергії за межі України.

Теплові електростанції (ТЕС) являють собою промислові підпри­ємства, призначенням яких є перетворення хімічної енергії палива у теплову, а теплову — в електричну. Процес здійснюється в результаті синхронної взаємопов'язаної експлуатації котелень, парових котлів, турбін, генераторів та розподільчих підстанцій.

Будівництво АЕС супроводжується загрозою потенційних можли­востей викидів радіоактивних речовин в атмосферу, в результаті прорахунків на етапі конструювання, проектування, будівництва та експлу­атації АЕС, що становить небезпеку для навколишнього природного середовища та населення. Все це проявилось в результаті Чорнобиль­ської катастрофи у 1986 p., що призвела до найбільшої трагедії, сколих­нула весь світ.

Проте, дефіцит електроенергії, зменшення обсягів постачання в Україну нафти і газу, складність у розвитку вугільної галузі, що негатив­но вплинуло на розвиток промисловості і сільського господарства, зму­сило переглянути відношення фахівців до розвитку атомної енергетики, підвищуючи вимоги до забезпечення безпечної експлуатації АЕС. В результаті були прийняті рішення стосовно введення в дію додаткових, завчасно недобудованих блоків на Рівненській та Хмельницькій АЕС.

Альтернативні види палива та електроенергії

Для забезпечення економіки України паливно-енергетичними ресурсами важливого значення набуває виробництво та споживання альтернативних видів рідкого та газового палива на основі залучення нетрадиційних джерел та видів енергетичної сировини. До нетрадицій­них джерел та видів енергетичної сировини належить сировина рос­линного походження, відходи, тверді горючі речовини, нафтові, газові, газоконденсатні родовища, важкі сорти нафти, природні бітуми тощо, виробництво і переробка яких потребує застосування принципово но­вих технологій.

До альтернативних видів рідкого палива належать:

• горючі рідини, одержані під час переробки твердих видів палива (вугілля, торфу, сланців);

• спирти, олії, інше рідке біологічне паливо, одержане з біологічної сировини;

• горючі рідини, одержані з промислових відходів, стічних вод та інших відходів промислового виробництва;

• паливо, одержане з нафти і газового конденсату нафтових, газових та газоконденсатних родовищ непромислового значення, якщо воно не належить до традиційного виду палива.

До альтернативних видів газового палива належать:

• газ (метан) вугільних родовищ, а також газ, одержаний у про­цесі підземної газифікації та підземного спалювання вугільних пластів;

• газ, одержаний під час переробки твердого палива (кам'яне та буре вугілля, горючі сланці, торф);

• газ, що міститься у водоносних пластах нафтогазових басейнів з аномально високим пластовим тиском, а також у газонасичених водоймищах і болотах;

• газ, одержаний з природних газових гідрантів;

• біогаз, генераторний газ, інше газове паливо, одержане з біологіч­ної сировини;

• газ, одержаний з промислових відходів (газових викидів, стіч­них вод промислової каналізації, вентиляційних викидів, відходів вугільних збагачувальних фабрик тощо).

Використання нетрадиційних джерел та видів енергетичної сиро­вини для виробництва альтернативних видів рідкого та газового палива спрямовано на забезпечення економії паливно-енергетичних ресурсів.

Для забезпечення виробництва альтернативних видів палива ство­рюються організаційно-економічні умови для підприємництва на ос­нові державного захисту інтересів підприємця, умови для розвитку науково-технічної бази виробництва та впровадження нових наукових досягнень у цій сфері. Обов'язковою умовою є створення системи дер­жавних стандартів: впровадження економічних важелів і стимулів для підприємств, діяльність яких пов'язана з впровадженням ресурсозбері­гаючих технологій при використанні альтернативних видів палива; стимулювання інвестиційної діяльності тощо.

Для забезпечення стабільності у розвитку економіки окремих ре­гіонів використанню альтернативних джерел енергії приділяється знач­на увага. До альтернативної енергії відносять енергію, виробленою з альтернативних джерел, це електрична, теплова та механічна енергія, яка виробляється на об'єктах альтернативної енергетики і може висту­пати товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.

Машинобудування відноситься до провідних галузей промисло­вості. На машинобудівельних підприємствах створюються засоби праці для підприємств інших галузей економіки, використовуючи досягнення наукових досліджень, передовий вітчизняний досвід та досвід розви­нутих країн. Діяльність цих підприємств спрямована на виготовлення машин і обладнання, що забезпечують загальне зростання обсягів ви­робництва та продуктивності праці, зниження собівартості продукції.

Ефективність роботи підприємств машинобудівельної галузі залежить від сукупності організаційно-економічних та соціальних факторів. Серед них — спеціалізація та кооперування виробництва.

Хімічна промисловість має надзвичайно складну галузеву струк­туру, що охоплює близько двохсот взаємопов'язаних виробництв з вели­кою номенклатурою продукції. Підприємства хімічної промисловості випускають продукцію більш як 100 тис. найменувань, об'єднані у чо­тири великих групи галузей: неорганічна або основна хімія, хімія ор­ганічного синтезу, гірничо-хімічна та фармацевтична промисловість.

На регіональне розміщення підприємств хімічної промисловості впливають такі фактори, як наявність споживачів виготовленої продук­ції, а також паливно-енергетичних, водних та інших ресурсів. На розта­шування хімічної промисловості впливає також технологічний фактор. Якщо виробництво не схильне до внутрішньогалузевого комбінуван­ня і являє собою технологічно самостійні спеціалізації підприємства, воно зосереджується практично на всій території України. Таким є ви­робництво мінеральних добрив, фарб, лаків, переробка пластмас.

Навпаки, якщо комбінування є необхідною умовою функціону­вання підприємств, їхнє розміщення має форму взаємопов'язаних виробництв-комплексів. Таким є нафтохімічні комплекси, що вироб­ляють полімерні матеріали та напівфабрикати для їхнього одержання, барвники та неорганічні хімікати.

Виробництву мінеральних добрив належить важлива роль підпри­ємств хімічної промисловості. У структурі виробництва мінеральних добрив переважає випуск азотних добрив, що наближений до цент­рів коксу та переробки природного газу.

Деревообробна промисловість включає заготівлю, механічну розробку й хімічну переробку деревини. Механічна обробка включає лісопиляння, виробництво фанери, будівельних деталей, стандартних будинків, меблів, деревоволокнистих та деревостружкових плит, сір­ників. До складу деревообробної промисловості входить лісохімія, де переважає хімічна технологія, а також целюлозно-паперова про­мисловість, де поєднується механічна та хімічна технологія.

Деревообробна промисловість України сформувалась під впливом цілої низки факторів. Обмеженість лісових ресурсів помітно впливає на розміри та внутрішньогалузеву структуру деревообробної підгалузі, що посідає провідне місце в межах лісової, деревообробної та целюлозно-па­перової індустрії. На неї припадає більша частина виробників та товарної продукції

На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної сировини створена целюлозно-паперова промисловість. Го­ловними центрами целюлозно-паперової промисловості є: Жидачів, Рахів, Херсон, Ізмаїл, Обухів, Корюківка, Малин, Полінка, Великий Бичків, Перечни, Свалява, Коростень тощо.

Целюлозно-паперова промисловість виготовляє більше 150 видів продукції, але не повністю задовольняє потреби держави і населення в папері. В Україні не виробляються зовсім або виробляються в недо­статній кількості таких окремих видів паперу, як газетний, офсетний, пергамент та ін.

Легка промисловість — галузь промисловості, до складу якої вхо­дять підприємства, що виготовляють предмети народного споживання: тканина, одяг, взуття тощо. Продукцію легкої промисловості викорис­товують підприємства нафтохімічної промисловості, при виготовленні транспортних засобів: літаків, автомобілів, суден, залізничних вагонів, в інших галузях промислового виробництва.

У складі легкої промисловості виділяють чотири основних на­прями діяльності: текстильна, швейна, шкіряно-хутрова, взуттєва промисловості.

Підприємства легкої промисловості розташовані в усіх обласних центрах та інших містах на території України.

В результаті докорінної трансформації економічних відносин, широкомасштабної приватизації підприємства легкої промисловості опинилися в кризовому стані. Наявність застарілої техніки, відсутність інвестицій, спад виробництва в результаті наявності конкуренції з боку аналогічних закордонних підприємств, які поставляють свою продук­цію за відносно низькими цінами — такі характерні ознаки стану під­приємств легкої промисловості. Покращення економічного стану га­лузі можливе тільки в результаті обґрунтованого державного впливу, застосування ефективних економічних важелів стимулювання.

До складу сільськогосподарського виробництва включають дві комп­лексні галузі: рослинництво та тваринництво.

У складі рослинництва виді­ляють такі конкретні галузі як зернове виробництво, виробництво технічних культур, виробництво картоплі, овочеводство, виноградарство, виробниц­тво спеціальних культур, кормовиробництво.

У складі тваринництва виді­ляють: м'ясо-молочне виробництво, свинарство, вівчарство, птахівництво.

Транспортна галузь включає такі види транспорту: залізничний, автомобільний, водний (морський, річковий), авіаційний, трубопровід­ний, міський електротранспорт (в тому числі метрополітен).

На території кожного регіону сформовані певні співвідношення у розвитку окремих галузей виробничої сфери і в залежності від пріо­ритетності окремих галузей, визначається економічне спрямування. У випадку, якщо промисловість у загальній валовій продукції займає провідне місце, то вважають, що район має промислове спрямування. Якщо питома вага сільського господарства в регіоні більша, то він має сільськогосподарське спрямування. Крім того, територіальна структу­ра та просторове розташування промисловості має різні форми, серед яких головне місце займає територіально-виробничий комплекс (ТВК). До складу ТВК входить сукупність взаємопов'язаних сфер діяльності, яка формується в межах компактної території з врахуванням природно-географічних та соціально-економічних особливостей функціонування.

Запропонований в темі 1 підхід до формування регіонального поділу території України враховує об'єктивно сформо­ваний склад територіально-виробничих комплексів, їх спрямованість та особливості просторової концентрації виробничих об'єктів різних галузей економіки, наявність міжрегіональних та внутрішніх еконо­мічних зв'язків, розгалуженість транспортної системи та інші факто­ри. За сукупністю цих особливостей виділені Поліський, Подільський, Степовий, Карпатський, Донбаський регіони. В окрему територіальну обособленість виділені Крим та м. Київ.

Крім територіально-виробничих комплексів на території кожного регіону можуть виділятися

промислові райони,

промислові вузли, цен­три, пункти.

У розвитку виробничої сфери, виробництва матеріальних благ на території окремих регіонів є спільні риси, а також суттєві відмін­ності у природно-географічному розташуванні, наявності природних ресурсів, засобів виробництва та їх енергетичним та інформаційним забезпеченням, наявності людського потенціалу, досягнень науково-технічного прогресу тощо.