Глава 10 основні положення концепції екологічно безпечного землекористування

Враховуючи стан земельних ресурсів України, зокрема значну розповсюдженість негативних явищ, треба визначити-ся в принципових підходах щодо більш раціонального земле-користування і механізмів їх реалізації.

Нова концепція екологічно безпечного землекористу-вання – це процес створення організаційно-правових, економічних, наукових та інших соціально орієнтова-них засад для здійснення різних форм господарювання на землі, спрямованих на:

– найбільш ефективне, економне й ощадливе використан-ня, відтворення та захист ґрунтів;

– підвищення продуктивності праці на землі;

– захист ґрунтів, особливо на землях сільськогосподарсь-кого призначення;

– охорону земель як специфічних екосистем, природних і антропогенних ландшафтів;

– отримання оптимального економічного зиску від їхнього використання;

– територіальне планування і просторове зонування з ура-хуванням розміщення на землях різних об’єктів, техногенних систем і природних комплексів;

– задоволення пізнавальних, естетичних, оздоровчих, ліку-вальних, духовних та інших життєво необхідних потреб люди-ни шляхом реалізації права загального використання земель.

Ця концепція екологобезпечного землекористування по-винна базуватися на:

– систематичному (базовому і кризовому моніторин-гу, активному використанню їхніх результатів в управлінських рішеннях, розробці довго- і коротко-строкових програм для перспективних і оперативних заходів поліпшення стану земельних ресурсів і особли-во усунення чи призупинення кризових явищ.

Екологічно безпечне землекористування неможливе без організації систематичного і особливо кризового моніторингу, формування автоматизованих обласних сумісних баз даних, опрацювання системи заходів по удосконаленню діагностич-них (наземних і дистанційних) методів, нормативів, уперед-жуючих прогностичних моделей, експертних управлінських рі-шень. Поточна інформація створює умови для оптимального планування (перспективного і оперативного) й інвестування заходів щодо управління земельними ресурсами з метою їх-ньої охорони і використання, в тому числі і як об’єкта ринко-вих відносин;

– зменшення антропогенного навантаження на землі несільськогосподарського призначення, особливо землі міських агломерацій.

У процесі формування міст складається специфічне сере-довище урбанізованого простору. Місто необхідно розгляда-ти як техногенний біогеохімічний субрегіон біосфери, який не-гативно впливає на біосферу за рахунок викидів в атмосферу (відносне навантаження на навколишнє середовище), скидів у річки, озера та інші водойми, розсіювання різних речовин при транспортуванні, а особливо засмічення різного поход-ження твердими відходами (за абсолютною масою це основ-не джерело забруднення міського середовища). Для знижен-ня антропогенного тиску необхідно використовувати комп-лексний індекс забруднення міського середовища (відношен-ня суми одиничного забруднення до його загального кількіс-ного рівня), який виводиться з урахуванням відповідності стандартам – технологічним, санітарно-гігієнічним, соціаль-ним, естетичним та іншим.

– науково обґрунтованому визначенні перспективної потреби у земельних ресурсах при наявності необхід-них природних, екологічних, економічних та інших умов;

– характеристиці ресурсного потенціалу (екологіч-ної ємності геологічного середовища) і меж техноген-ної безпеки літосфери при різних техногенних впливах на нього на базі оцінки логічного, картографічного і ма-тематичного моделювання техногенних змін;

– розробці комплексу заходів щодо підвищення рівня використання земель;

– встановленні дозволених видів використання та забудови територій при розміщенні на них виробничих сил, будівництві енергетичних, транспортних та ко-мунальних об’єктів та забороні тих видів діяльності, що наносять або можуть нанести еколого-економічний збиток земельним та іншим видам природних ресурсів;

– значному збільшенні площ під екологостабілізую-чими угіддями (лісами, луками, пасовищами, заповідним фондом і т.п.) і суттєвому зменшенні площ під еколо-годестабілізуючими угіддями (перш за все ріллею).

На Україні зараз, на жаль, недооцінюється екологозберіга-юче значення лісів, луків, пасовищ, заповідних територій та й навіть сільськогосподарських культур суцільного сіву. Через це поширюється ерозія, зникають малі річки, зменшується біологічне різноманіття, втрачається естетична привабли-вість ландшафтів, суттєво руйнуються екологічно відтворні функції ґрунтів щодо водного, теплового й газового режимів, погіршується клімат, який стає більш жорстким і контрастним. У науково-виробничих колах України вже сформувалась прог-ресивна точка зору на неприпустимість розорювання сільсь-когосподарських угідь у таких, як це тепер здійснюється, мас-штабах. Треба розробити диференційований за зонами, об-ґрунтований довготерміновий план скорочення площі ріллі і заміни її на різні еколого стабілізуючі угіддя. Враховуючи складність цієї роботи, план треба реалізувати по етапах. Перший з них, який стосується найбільш уражених земель, необхідно здійснювати негайно;

– виключному додержанні екологічно обґрунтованих нормативів усіх видів антропогенних навантажень на земельні ресурси – меліоративних, хімічних і інших.

Земельні ресурси України потерпають головним чином від надмірної розорюваності, забруднення і не завжди обґрунто-ваної меліорації. Стан ґрунтів у результаті так званої інтенси-фікації землеробства істотно змінився, причому характер не-гативних змін несподівано набув широкого розповсюдження. Головною причиною цього є ігнорування параметрів допусти-мих меж навантаження на земельні ресурси. На жаль, існуючі зараз нормативи, стосуються тільки деяких навантажень хі-мічної природи. Нормативи щодо механічних та інших наван-тажень взагалі відсутні. Такого роду екологічні нормативи що-до будь-яких аспектів діяльності людини, також диференційо-вані за грунтово-кліматичними і господарськими умовами, треба розробити;

– забезпеченні розширеного відтворення ґрунтової родючості ріллі, продуктивності й охоронних власти-востей лісів, луків, пасовищ, створенні сприятливих умов для формування стійких агро-ландшафтів, роз-витку біологічного і адаптивного (менш виснажливих для земельних ресурсів) землеробства, повної реаліза-ції потенціалу земельно-кліматичних ресурсів, сортів рослин, порід дерев.

Сучасні світові тенденції в землекористуванні (ефективне використання угідь без негативних екологічних наслідків) тре-ба взяти на озброєння і в Україні. Таке гармонійне ощадливе землекористування досягається за рахунок реалізації потен-ціалу території, а також максимально можливого вкладання ресурсів на фоні оптимального господарювання. Важливе значення при цьому має все те, що сприяє підвищенню родю-чості земель, їх захисту від ерозії й інших видів деградації, що менше виснажує ґрунти, підтримує в них бездефіцитний баланс елементів. Кожний технологічний захід (як і всю сис-тему землекористування) необхідно оцінювати з енергетич-ного боку, забезпечити мінімальні втрати потенціальної (що працює на перспективу) родючості землі. Взагалі, балансо-вий метод у землекористуванні треба опанувати на всіх рів-нях владних і виробничих структур;

– диференціації принципів використання земельних ресурсів, в основу яких покладено ландшафтно-геохі-мічні властивості і кліматичні особливості, а також детальне мікрорайонування місцевості (замість за-гальноприйнятого зараз макрорайонування).

Сучасне використання земельних ресурсів базується на принципах макроекологічного районування і надмірно уніфі-коване на досить великих площах. Такий підхід не враховує у повній мірі строкатості природних і господарських умов і пот-ребує доопрацювання. Останнє повинне розвиватись у нап-рямку більш детального мікроекологічного районування, тоб-то більш точного знання особливостей місцевості, даних про якісний склад ґрунтів, порід, водних ресурсів, викидів підпри-ємств, характеру і напрямків геохімічних міграцій, особливос-тей погоди;

– створенні економічних стимулів для екологічного нормованого використання земельних ресурсів, форму-ванні механізмів економічної і адміністративної відпові-дальності природокористувачів за порушення еколо-гічних вимог.

Декларації про екологічні пріоритети над економічними, які вже увійшли до багатьох державних і галузевих постанов, не-обхідно доповнити механізмами реалізації. Більше того, до-цільно розробити систему важелів, які б з одного боку заохо-чували до компетентної (нормативно обґрунтованої) приро-доохоронної діяльності, а з іншого – забороняли (з застосу-ванням рішучої економічної, адміністративної і навіть кримі-нальної відповідальності) діяльність, яка викликає екологічно негативні наслідки щодо землекористування;

– використанні міжнародного досвіду природоохо-ронної діяльності і землекористування. У світі накопи-чено чимало прикладів прогресивного землекористу-вання, які заслуговують вивчення і максимально мож-ливого поширення в Україні.

Наприклад, у США є значний досвід організації агроланд-шафтів і моніторингу земель; Японії, Голландії і Швеції – у га-лузі хімізації (перш за все щодо усунення негативних її нас-лідків для земельних ресурсів); Японії і Швеції – радіологіч-них досліджень і втіленні їхніх результатів у землеробстві, тваринництві, переробці сільгосппродукції, планування сіль-ськогосподарської діяльності; Германії і Японії – маркетингу природоохоронних технологій; США і Болгарії – використання обчислювальної техніки для цілей моніторингу; Франції і Австрії – контролю якості продукції; Франції і Великобританії – організації і доведенні до споживачів оперативної інформа-ції про стан земельних ресурсів; Германії і Швейцарії – еколо-го-виховної роботи в галузі охорони земельних, водних і лісо-вих ресурсів.

Зрозуміло, що для реалізації зазначеного доцільно про-вести додаткові обґрунтування, але уже зараз ясно, що не-гайно треба здійснити комплексну еколого-економічну оцінку території України і у відповідності з нею виділити землі для диференційованого використання, впровадження охоронних заходів, консервації деградованих земель тощо.