Методичні рекомендації та послідовність виконання самостійної роботи Питання 1. Типи словників, словники в професійному мовленні

Лексикографія (від гр.λεξίχσς – слово, γράφω – пишу) – як галузь мовознавчої науки покликана, поряд із розв’язанням важливих теоретичних проблем словникової роботи, задовольняти практичні потреби суспільства в словниках різних типів і різноманітного призначення. Інакше кажучи, лексикографія – це наука, що займається не лише розробкою теоретичних проблем укладання словників, але й призбируванням, упорядкуванням і описуванням різного роду словникових матеріалів. Найчастіше словник подає зібрання слів тієї чи іншої мови в алфавітному порядку.

Між лексикографією та іншими мовознавчими дисциплінами існує тісний зв’язок. З одного боку, лексикографія становить, так би мовити, матеріальну базу лінгвістичних досліджень, постачаючи для них перевірений і відповідним чином систематизований матеріал, без якого неможливе будь-яке серйозне науково-лінгвістичне узагальнення, а з іншого – своїми успіхами лексикографія завдячує розвиткові суміжних з нею галузей науки про мову. Саме тому серед існуючих галузей лінгвістичної науки лексикографія, в якій нерозривно пов’язані й взаємно зумовлені два аспекти – теоретичний і прикладний, практичний, – виступає здебільшого як науково-прикладна дисципліна.

Словникова продукція, залежно від складу лексичного матеріалу й способу його опрацювання, буває різних типів. Насамперед, слід розрізняти філологічні, чи загально мовні, й енциклопедичні словники.

Філологічні словники мають кілька основних типів і багато різновидів, але об’єктом описування в них завжди є саме слово. Залежно від типу й характеру філологічного словника, конкретне слово в ньому може розглядатися в одному чи в кількох аспектах, скажімо, з погляду його походження (етимологічний словник) чи функціонування протягом певного історичного періоду, або ж з погляду його правильності написання, наголошення і вимови слова (словники орфографічні, вимови та наголосу), його семантики, стилістичного застосування і граматичного оформлення (тлумачні словники). Своєрідними різновидами тлумачного словника виступають словники синонімічні, фразеологічні, іншомовних слів, крилатих слів або виразів, ідіом, словники мови письменників, а також деякі спеціальні, чи термінологічні.

Найбільш поширеним типом словників, призначених для фахівців і широкого кола користувачів, здавна стали в Україні двомовні перекладні словники, в яких реєстрове, чи заголовне, слово в різних значеннях перекладається відповідниками іншої мови. Нерідко в словниках цього типу при реєстрових словах подаються також короткі лексикологічні та граматичні вказівки й позначки, які допомагають правильно вибрати його еквівалент у другій мові й зрозуміти його значення. Інколи в двомовних перекладних словниках наводяться також цитати - ілюстрації або словосполучення, які підтверджують наявність цього слова в мові й показують сферу його функціонування. Серед зразків цього типу словників в українській лексикографії можна назвати найкращий словник початку ХХ ст. “Словарь української мови” за ред. Б.Грінченка (правда, з деякими рисами словника тлумачного типу). До двомовних перекладних словників належать також більшість виданих в Україні термінологічних словників, в яких подається переклад спеціальних чи загальновживаних термінів певної галузі науки чи знання. Філологічні словники можуть бути одномовні, двомовні й багатомовні. Їх інакше називають – білінгвістичні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов’язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництва, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках немає слів таких граматичних категорій, як вигуки, займенники, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються в цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувалися, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

Історія української лексикографії починається з кінця ХVІ ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений “Лексисъ съ толкованіємъ словенськихъ словъ просто”(опублікований у Вільно в 1596 р.) хоча, звичайно, і до цього були спроби укладання невеличких словників чи азбуковників. “Лексис” Л.Зизанія – надзвичайно важлива словникова праця в історії не лише української, але й східнослов’янської лексикографії в цілому. Він став зразком і джерелом для словникарів-наступників. Як перший в Україні друкований словник, він став знаменною віхою в розвитку українського словництва і зберігає свою науково-пізнавальну та історичну цінність і понині.

Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії, що також розцінюється як видатний здобуток лексикографічної справи був “Лексиконъ славенорωсскій и Именъ Тлъкованіє” славнозвісного Памви Беренди (надрукований у Києві 1627 р.).У своїй основі “Лексикон” – перекладний церковнослов’янський-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. Як зазначають дослідники, П.Беринда виготовленню цього словника віддав майже тридцять років наполегливої праці, зібравши та впорядкувавши у своєму “Лексиконі” надбання попередників і результати власних пошуків. Особливо високо цінував П. Беринда працю Л.Зизанія, про що згадує у післямові до свого “Лексикона”: “Оттуду убо начало вземъ азъ”. Реєстр лексикона включає близько 7000 слів і складається із двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковнослов’янських слів, що віддаються найчастіше синонімами тогочасної живої української мови. Друга частина “Лексикона” нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу “от еврейськаго, греческаго же и латинскаго, и от иных языковъ начинающаяся…” У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

В обох розглянутих словниках Л.Зизанія та П.Беринди – першою, вихідною мовою була церковнослов’янська, до якої наводилися відповідники й пояснення мовою простою.

Протягом другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. в Україні з`являються нові словники, в яких “проста мова” вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою “словенською”. Найдавніший словник такого характеру – “Синоніма славеноросская”, віднайдений П.Житецьким у Києво-Печерській лаврі в рукописі й надрукований як додаток до його праці ”Очерк литературной истории малорусcкого наречия” (1889 р.) під назвою “Словарь книжной малорусской речи по рукописи ХVІІ века”.

Цікавими лексикографічними працями ХVІІ ст., що побачили світ зовсім недавно, були рукописні словники Є.Славинецького “Лексиконъ латинський” і “Лексикон словено-латинскій” Є.Славинецького та А.Корецького-Сатановського.

У словниковій продукції ХVІІІ ст. слід згадати працю Ф.Туманського, яка мала помітний вплив на спрямування і розвиток української лексикографії наступних десятиліть. Це, по суті, перший українсько-російський словник. Очевидно, саме ця праця послужила взірцем для створення низки аналогічних словничків, які додавалися до видань творів нової української літератури кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

Хронологічно найдавніше такий словничок з’явився 1798 р. у першому виданні Енеїди І.П.Котляревського як додаток до твору під назвою ”Собраніе малоросійськихъ словъ, содержащихся въ Энеиде, и сверхъ того еще весьма многихъ иныхъ, издревле вошедшихъ въ малороссійское наречіе съ другихъ языковъ, или коренныхъ россійскихъ, но не употребительныхъ”.

У другій половині ХІХ ст.. починають виходити в світ вже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких вартий на увагу, перш за все, “Словарь малороссійского наречия” О.Афанасьєва-Чужбинського.

Найвидатнішою працею цього періоду був, звичайно, чотиритомний “Словарь української мови”, що вийшов під ред. Б.Д. Грінченка(1907-1909 рр.). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть призбирувались великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу “Киевская старина”.

Наступні періоди в розвитку лексикографії були позначені появою все більш розгалуженої системи галузевих та іншого типу словників. Створення в наш час лексикографічної праці, яка б відповідала рівневі сучасної науки й задовольняла високі вимоги й різнобічні запити читачів, вимагає від її виконавців не тільки належної фахової підготовленості та широких знань, а й величезних творчих зусиль протягом тривалого часу. Саме тому сучасні словники майже скрізь виготовляються колективами науковців та науково-допоміжних працівників, тобто лексикографія збагачується переважно творами колективними. Тільки за цієї умови можна уникнути в створюваному словнику елементів суб’єктивізму при доборі, оцінці й кваліфікації великого й різноманітного лексичного матеріалу, що нерідко трапляється в словниках індивідуальних упорядників.

Сучасна лексикографія має відкидати сумнівні критерії в праці словникарів, що ґрунтуються на “власному мовному досвіді”, на “особистих уподобаннях” чи всіляких посиланнях на “чуття мови”.

Сьогодні в Україні видається велика кількість словників з різних галузей знань. Це в основному словники перекладні, енциклопедично-довідкові, тлумачно-перекладні.

Перекладні словники – найпоширеніший тип сучасних термінологічних словників. Більшість серед них російсько-українські видання, що зумовлено як об’єктивними потребами професійного спілкування, так і синдромом залежності, виробленим у попередні роки: намаганням довести, що українська мова здатна називати всі наукові поняття у власний спосіб.

Енциклопедично-довідкові словники дають пояснення наукових понять, а не просто фіксують терміни. Словникова стаття в лексикографічних працях такого типу складається з двох частин: назви поняття і його означення (дефініції).

Тлумачно-перекладні словники – це праці змішаного типу, які перекладають термін іноземною мовою (або кількома мовами) і подають його тлумачення.