Питання 2. Ознаки та аспекти культури мовлення

Словосполучення “культура мови” (синонім - мовна культура)уживається в кількох значеннях.

По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення.

По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

З культурою мови насамперед пов’язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

З часу виникнення науки про мову можна говорити і про складову частину правознавства – культуру мови. Адже при створенні словників, граматик, тлумачень текстів, завжди доводилось вибирати, оцінювати, класифікувати мовні факти. А узагальнені в лінгвістичних працях, вони сприяли усталенню, поширенню тих чи тих норм, їх кодифікацій.

Культура мови – це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього, вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності / неправильності, нормативності / ненормативності висловів.

Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується і розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й що до формування мовної свідомості.

У зв’язку з потребою виховання культури міжнаціональних відносин великої ваги набувають соціолінгвістичні й психолінгвістичні аспекти культури мови. Уважне, дбайливе ставлення до мови кожного народу, виховання взаємоповаги передбачає розширення гак званої фонової, мовокраїнознавчої інформації, що обов’язково входить в умовне виховання, а отже, і в культуру мови.

Часто ми стаємо свідками поширеного мовного нігілізму, вираженого в типовій формулі : “Яка різниця, як говориш!”. Виявляється, що люди, які недбало ставляться до своєї мови, позбавлені і почуття власної гідності. Виховані в атмосфері стереотипів, бездумної масової культури, вони не МОЖУТЬ бути творцями оригінальних, непересічних ідей. Ставлення до культури своєї мови індивідуума, а також суспільства в цілому, віддзеркалює загальний рівень культури – або її пасивний, споживацький, або творчий характер.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає нові явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного і емоційного заряду.

Особливе місце в системі літературної мови належить фразеології: вона надає мовленню виразного національного колориту, допомагає відтінювати індивідуальне мовлення. Але використання фразеологічних зворотів потребує топкого відчуття стилістичної системи мови. Неабиякою майстерністю мають володіти викладачі, добираючи фразеологічні еквіваленти в іншій мові. Наприклад, є в російській мові два близькі за значенням фразеологічні вислови: На вкус и цвет товарища нет і О вкусах не спорят. В українській мові їм відповідають: На любов і смак товариш не всяк і з іншим експресивним значенням – фразеологізм: Кому піп, кому попадя, а кому попова дочка.

Для української літературної мови дуже важливою є регулювальна функція, яка забезпечує стабільність, збереження літературних традицій і водночас оновлення їх, витримане в межах міри і краси. Про це так писав О.О.Потебня : “У грамотної людини – дві течії мови, хоча в кращих випадках і не позбавлені взаємодії, але роздільні... В організованому суспільстві з серйозним ставленням до літератури складається і що до писемної мови громадська совість, чуття користі, міри і краси, які однаково зв’язують письменника і читача. Думка повинна розвиватися, отже і мова повинна рости, але непомітно, як трава росте. Все, що зупиняє увагу на самому слові, будь-яка не тільки неясність, але й помітна незвичайність його відволікає увагу від змісту”.

Отже, суб’єктивна оцінка в ставленні до мови цілком закономірна, А втім, “чуття користі, міри і краси”, як відомо, не вроджується, а виховується.

Сьогодні багато говориться і пишеться про виховання особистості, зокрема і мовне. Трактування її не може обійтися без опори на національну мову, на мовні знаки національної культури. Тільки той, хто засвоює мовну культуру в усій її сукупності й багатогранності, здатен стати творцем мовних цінностей і найповніше виразити себе як особистість в будь-якій галузі суспільної діяльності.

Людина створила культуру, а культура – людину. Людина реалізується в культурі думки, культурі праці й культурі мови.

Культура – це не тільки все те, що створене руками й розумом людини, а й вироблений віками спосіб суспільного поводження, що виражається в народних звичаях, віруваннях, у ставленні один до одного, до праці, до мови. Належачи до певного соціуму, індивідуум із своєю появою на світ органічно виходить у виробленому його співвітчизниками культуру, стає її користувачем і носієм. Чим міцніші зв’язки людини з культурою народу, тим більшого можна сподіватися від неї як від громадянина, свідомого творця матеріальних і духовних благ, патріота й інтернаціоналіста.

Ослаблення зв’язків з культурою свого соціуму, втрата його мови, нехтування його звичаями негативно позначається на самооцінці вчинків індивідуума, на його ставленні до співвітчизників, до результаті колективної й індивідуальної діяльності. Отже, духовна культура міцними, хоч і невидимими нитками зв’язана з матеріальною культурою. Тому-то наше суспільство, пробудившись від довгого інтелектуального сну і приступивши до морального самоочищення, побачило ті болячки, які багато років прикривались бадьорими лозунгами й закликами. Не пройшла повз увагу суспільства мовна проблема.

Мова – не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі “активно розвиваються”, ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, в свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення – це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення – це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність – це дотримання правил усного і писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність – це, так би мовити, “технічна” сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному і граматичному рівнях. Наше завдання –розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, співробітника, мовленнєвої ситуації.

Умій слухати себе та інших з погляду нормативності. Будь вдячний тому, хто виправляє твої мовленнєві помилки. Свої ж зауваження, поради та рекомендації іншим роби тактовно, делікатно.

Естетичність мовлення – це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів’я чи приказки, тропів чи фігур, взагалі нестандартність мовлення – усі ці та інші резерви мови засоби неструктурної естетики роблять мовлення естетично привабливим. І навпаки.

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

Експериментально доведено, що грубе слово як негативний подразник діє кілька секунд, але реакція на нього триває декілька годин і навіть днів. Як наслідок – порушення нервової та серцево-судинної діяльності людини, її хвороба, а іноді й смерть.

Тому висока культура мовлення – це не інтелігентська забаганка, а життєва необхідність для народу.

Поліфункціональність мовлення – це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування. Коли ж людина поставлена через необхідністю вживати слова іншої мови, то є підстави говорити хіба що про культуру повторного суржику. А саме в такій ситуації опиняються зараз мовці в технічній, виробничій, діловій та деяких інших сферах.

Культура мовлення несумісна з багатослів’ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів’ям.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

• виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

• не говорити квапливо – без пауз, “ковтаючи” слова;

• частіше “заглядати у словник” (М.Рильський), правопис, посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

• читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

• заучувати напам’ять художні твори, причому не тільки віршовані;

• оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

• привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хронік тощо;

• виробити звичку читання з “олівцем у руках”" – жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

Предметом культури мови як галузі лінгвістичного знання є сукупність і система комунікативних ознак мови, до яких належать правильність, точність, логічність, чистота, виразність, багатство, доречність. Розглянемо ці ознаки докладніше.

Правильність мовлення – це дотримання літературних норм, які сприймаються мовцями як “ідеал” чи прийнятий зразок. Правильність вважається основною комунікативною якістю мови. І в усній, і в писемній мові обов’язковим є дотримання лексичних, граматичних та стилістичних норм. Для усного висловлювання актуальним є дотримання орфоепічних норм, для писемного – орфографічних і пунктуаційних.

Точність – це відповідність мовленнєвих засобів мовленнєвій ситуації (змістові, меті, мовленнєвому рівню адресата і т. ін. мовленнєвого акту).

Можна назвати кілька умов, які забезпечують точність мовлення. Це: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови, її системи, можливостей, володіння стилістичними ресурсами; 3) уміння узгодити знання предмета зі знанням мовної системи в конкретному акті комунікації.

Зазначимо також лінгвістичні засоби, що сприяють точності мовлення. По-перше, це правильне слововживання, вміння вибрати найбільш точний мовний варіант, зокрема потрібне слово із синонімічного ряду. По-друге, це чітке розмежування значень багатозначного слова. Точне слововживання передбачає також розмежування паронімії, тобто слів із близьким звучанням, але різним значенням, а також слів-омонімів, у тому числі міжмовних.

Вимоги до точності мовлення зростають за умови відсутності безпосереднього контакту з адресатом мовлення, а також при спілкуванні з великою аудиторією. Точність мовлення є важливою умовою результативності наукового й офіційно-ділового спілкування.

Логічність як якість мовлення тісно пов’язана із точністю, яка є попередньою умовою логічності. Логічним називається мовлення, яке забезпечує змістові зв’язки між словами і реченнями в тексті. Якщо точність мовлення пов’язана з лексичним рівнем, то логічність мовлення виявляється на синтаксичному рівні.

Основними умовами логічності є: 1) несуперечливість поєднання слів; 2) правильний порядок слів; 3) правильний зв’язок окремих висловлювань у тексті; 4) позначення переходів від однієї думки до іншої та ін.

Чистота мовлення – це вживання елементів, які відповідають літературній мові. У чистому мовленні не використовуються діалектизми, варваризми, просторічні слова, жаргонізми, будь-які вульгарні та лайливі слова. До елементів, що засмічують мовлення, належить також так звані слова-паразити (ну, значить, ось, так би мовити, власне кажучи, взагалі, розумієш). Порушує чистоту мовлення надмірне вживання запозичених слів. Яскравим прикладом засміченого мовлення є суржик.

Виразність мовлення – це такі особливості його структури, які підтримують увагу та інтерес слухачів або читачів. Інтонація, логічний наголос, милозвучність створюють виразність на фонетичному рівні. Лексичними засобами виразності є емоційно забарвлені слова і вирази, епітети, метафори, порівняння тощо. Емоційний вплив підсилюють фразеологізми, прислів’я, приказки, крилаті вислови. Виразності сприяють і синтаксичні засоби, наприклад, повтори, антитеза (протиставлення) та ін.

Виразність мови забезпечують: 1) самостійність мислення мовця; 2) небайдужість, інтерес автора до написаного і сказаного, а також до адресата висловлювання; 3) добре знання мови та її виражальних засобів; 4) знання особливостей функціональних стилів; 5) систематичне тренування мовних навичок, вироблення мовного чуття; 6) наявність у мові виражальних засобів.

Багатство мовлення – це використання мовцями великої кількості мовних одиниць – слів, словосполучень, речень. Існує прямий зв’язок між поняттями багатства і різноманітності мовлення, адже чим різноманітніше мовлення, тим воно багатше. Джерелами багатства мови можуть бути будь-які мовні елементи. Насамперед прийнято говорити про лексичне багатство мовлення, яке виявляється у тому, що мовець здатний уникати повторення слів, користуватися синонімічними ресурсами.

Для ясного і чіткого вираження думок дуже важливо мати достатній запас слів. Сьогоднішня доросла освічена людина застосовує 6-9 тис. слів, словниковий запас справжніх майстрів слова, як правило, значно багатший. Відомо, наприклад, що В. Шекспір використовував близько 15 тис. слів, М. Сервантес – близько 17 тис. слів, М. Гоголь – близько 10 тис. слів, О. Пушкін, Т. Шевченко, І. Франко – понад 20 тис. слів. До речі, одинадцятитомний словник української мови (1971-1980) нараховує понад 130 тис. слів, “Великий тлумачний словник сучасної української мови”, виданий 2001 р., містить понад 170 тис. слів, що свідчить про надзвичайно високий потенціал української лексики.

На граматичному рівні багатство мовлення створюється використанням варіантів форм і конструкцій (батькові – батьку, на вечірньому – на вечірнім, п’яти – п’ятьох, квартира професора – професорова квартира, обрати суддею – обирати на суддю, починатися прес-конференцією – починатися з прес-конференції, згідно з рішенням – відповідно до рішення). Можна говорити також і про інтонаційне багатство мовлення – використання найрізноманітніших інтонацій (розповідної, питальної, окличної).

Доречність мовлення – це добір мовних засобів відповідно до цілей і мети спілкування. Так, слова, що створюють специфіку офіційно-ділового стилю (канцеляризми), не повинні фігурувати в публіцистичній чи розмовній мові, звичайна сфера використання термінів – науково-технічний, спеціальний текст, усна мова спеціаліста, неприпустимим є вживання емоційно-експресивної лексики у документі чи підручнику тощо. Висловлюючи думку, необхідно дбати про обґрунтоване використання мовного матеріалу.

Питання3. Мовленнєва культура – критерій професійної майстерності фахівця

Формування високої культури мовлення є невід’ємною ознакою загальнолюдської культури, зокрема для фахівця. Культура усного й писемного мовлення є не лише відображенням його вихованості, інтелігентності, чистоти помислів та вчинків, а й визначає в цілому культуру його праці й, що особливо важливо, культуру взаємин у щоденному спілкуванні в найрізноманітніших сферах мовленнєвої діяльності: від приватного спілкування − до спілкування на державному рівні.

Мова обслуговує комунікативні потреби людей у різних галузях: науці, техніці, виробництві, ділових стосунках, освіті, культурі, побуті. Мовою користуються соціально і професійно неоднорідні групи. Кожна з груп має свої мовні інтереси і виробляє свою власну систему спілкування. Так виникають соціальні, професійні діалекти, жаргони, різновиди загальнонародної мови, так звані субкоди мови.

Процес формування професійної культури мовлення складається з таких основних компонентів:

1. засвоєння професійної лексики і термінології свого фаху;

2. прищеплення студентам навичок роботи зі словниками, довідниками;

3. формування вмінь сприймання, відтворювання і створення фахових текстів різних видів і стилів;

4. моделювання мовленнєвих ситуацій, які виникатимуть у майбутній професійній діяльності;

5. боротьба з мовленнєвою неохайністю в спілкуванні, уникнення типових порушень літературної мови в мовленнєвих стереотипах фахової галузі.

Щоб оволодіти цими навичками, слід засвоїти основні поняття культури мови та споріднених з нею дисциплін (стилістика, риторика, загальне мовознавство, історія мови, лінгвістика тексту, книго­знавство, термінознавство, лексикографія), усвідомити провідні принципи культури користування українською мовою.

Доведено, що культура професійного спілкування – один із найважливіших складників професійної культури фахівця, який забезпечує його конкурентоспроможність на сучасному та майбутньому ринку праці, дозволяє вирішувати виробничі проблеми, спираючись на уміння спілкуватись і співпрацювати з різними людьми.

Встановлено, що культура професійного спілкування є системою, інтегративною єдністю таких компонентів: мотиваційно-ціннісного; когнітивно-пізнавального; морально-духовного; емоційно-почуттєвого; оперативно-діяльнісного й мовно-мовленнєвого. Зазначені змістово-структурні компоненти культури професійного спілкування діалектично пов’язані між собою. Динаміка їх розвитку залежить від цілеспрямованості та інтенсивності впливу на нього, створення відповідного соціокультурного фону і психолого-педагогічних умов, урахування особистих потреб, інтересів, прагнень і досвіду майбутніх спеціалістів.

Питання 4. Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури

У кожній певній соціальній групі існують свої норми літературної мови, способи вираження форм мовних засобів, що є своєрідним еталоном спілкування. Певною мірою культура мови є виявом соціального життя людей і несе на собі печатку національної своєрідності.

Аналізуючи публічну комунікацію, ми можемо помітити очевидне зниження (усереднення, масовізація, огрубіння) мовного стандарту, що супроводжується активним уведенням елементів розмовного мовлення. Спостерігається посилення впливу розмовного типу мовлення на літературну мову. Тому необхідно з’ясувати причини, що обумовлюють зміну мовного етикету в засобах публічної комунікації. Для еволюції мовного стандарту публічної комунікації другої половини ХХ сторіччя особливого значення набувають такі фактори:

– зміна нормативної основи, літературної мови, що виразилася у втраті мовою художньої літератури своєї нормотворчої значущості;

– використання у сфері публічної комунікації усних каналів комунікативного зв’язку.

Сьогодні мова засобів масової інформації розглядається як нормотворчий фактор, що впливає на формування норм сучасної літературної мови, а також на рівень мовної культури. Вивчаючи публічну комунікацію, ми не можемо не відзначити, що зміни досить часто не збігаються з традиційними уявленнями про норму мовної поведінки. Ми не можемо не відзначити масове введення сленгових маніфестацій розмовного мовлення, результатом якого є зниження мовної культури, і навпаки, зростання експресивності, посилення “особистісного” початку

Ще одна причина, яка сприяє поширенню ненормативної лексики – демократизація мовної культури. У даному випадку ми маємо кримінальну “вульгарну” лексику, яка поширюється в молодіжному середовищі. Наявність кримінального жаргону в мовленні молоді, свідчить про теперішнє “нездоров'я соціального організму етносу, зокрема про його криміналізацію”.

Зниженню мовної норми у сфері публічної комунікації сприяє зменшення прошарку інтелігенції, що є потенційним носієм і користувачем літературної мови. Ця обставина негативно відбивається на рівні мовної культури суспільства.

У наш час певна частина інтелігенції як найменш забезпечений прошарок населення йде до сфери “дикого” бізнесу, у тому числі до “човникового”. Відбувається втягування інтелігенції до інших соціальних шарів, і вона постає перед необхідністю засвоєння відповідних корпоративних мовних навичок (у тому числі і кримінального жаргону) для того, щоб, з одного боку, не здаватися “білою вороною”; з іншого – бути коммунікативно “підкованою”.

Таким чином, залежно від специфіки конкретної мовної ситуації, а також соціальних умов життя, активізуються різні маніфестації розмовного мовлення: у російській мові – сленгові маніфестації, тобто підтверджується вибірковість використання розмовних ідіом.

Вживання елементів побутово-розмовного мовлення або ж соціолектів дає підстави говорити про зміну сфери функціонування цих ідіом. Так, соціолекти втрачають свою споконвічну функціональну замкненість, споконвічне корпоративне призначення – бути таємними або ж спеціалізованими лексичними одиницями.

Вживання сленгів найчастіше диктується певним комунікативним наміром, тобто є актуалізованим, функціонально обумовленим, а, отже, контрольованим автоцензурою. Так, у мовленні окремих публічних політиків відбивається продумана попуалістична мовна стратегія, для того, щоб вписатися в мовний стандарт певного соціального шару населення, бути в ньому коммунікативно успішним і, як наслідок цього, – залучити його на свій бік. Ми можемо навести приклади таких сленгових включень: “кинути”, “замочити”, “навалом”, “повний привіт”, “таким макаром”, “лажа”, “жратва”, “кумекати”, “закидон”, “вішати локшину на вуха”, “тягтися”, “балдєть”, “відтягатися”, “на стрьомі”.

Кримінальний жаргон згодом розчиняється в молодіжному сленгу й іде на периферію мови, і тільки окремі компоненти зберігаються, виконуючи чисто експресивну функцію. Іноді особи з високим рівнем мовної компетенції часто навмисно допускають мовні вільності, які виконують певну значеннєву чи стилістичну функцію. Для створення атмосфери довіри, симпатії до співрозмовника журналісти останнім часом усе частіше використовують емоційно експресивну лексику. Телебачення і радіо також сприяють поширенню вживання ненормативної лексики.

Негативний вплив на стан мовної культури молоді здійснює прогресуюче зниження якості друкованої продукції. Тираж книжкової продукції зменшується, знижується якість редакторської і коректорської обробки тексту. Не можна не враховувати й обмеження можливостей здійснення централізованого контролю за дотриманням літературної норми, роззосередженість центрів впливу на масову мовну свідомість. Розпалася єдина видавнича мережа, з’явилася величезна кількість комерційних видавництв, що не приділяють належної уваги рівневі редакторської підготовки тексту, заповнюють книжковий ринок літературою сумнівної художньої вартості.

Звичайно, слід звернути увагу і на ступінь освіченості населення. Найчастіше наявність вищої освіти є лише формальним показником і не гарантує володіння нормою літературної мови. Підтвердженням цього служить зниження чисельності реальних носіїв літературної норми порівняно зі зростанням кількості користувачів мовного феномена. Фактом є і те, що для активного володіння усною літературною мовою необхідний досить високий рівень мовної компетенції.

Ще однією причиною поширення ненормативної лексики серед молоді є виховання в неблагонадійній родині. У процесі формування особистості родина відіграє провідну роль. Тут дитина здобуває уміння і навички спілкування і людського взаєморозуміння, тут закладаються моральні основи і відбувається професійне самовизначення Дитина копіює і відображає особливості життя оточуючих дорослих людей. Варто підкреслити і те, що в засвоєнні дитиною соціального досвіду важливу роль відіграють імітація й ідентифікація, тобто наслідування поведінки важливих для неї людей, що призводить до прийняття їхніх цінностей, установок, норм поведінки. Таким чином, несприятливе середовище, де відсутня система життєвих цінностей, оточує дитину і стає зрозумілим, що вона вбирає в себе усі його недоліки.

Соціальна позиція підлітка визначається бажанням бути схожим на своїх батьків. Якщо з раннього дитинства дитина є свідком суперечок, що супроводжуються “нецензурною лайкою”, то, безумовно, вона починає ставитися до цього як до природної норми спілкування. Цим обумовлюється більш лояльне ставлення до вживання ненормативних лексичних одиниць у мовній поведінці підлітків у спілкуванні однолітками. Часто саме в такий спосіб підлітки намагаються привернути до себе увагу, здаватися дорослішими, демонструвати силу і перевагу над іншими.

Ще одним джерелом поширення ненормативної лексики певною мірою є школа, де впливають на розвиток мовлення учнів не тільки вчителі, але й шкільний колектив. Багато учнів приносять з дому “лайливі слова”. Школярі, які були колись не знайомі з такими висловлюваннями, починають вживати їх і закріплювати у своїй свідомості, мовленні .

Шляхів до мовної досконалості безліч. Але всі вони починаються з любові до рідної мови, бажання майстерно володіти нею, з відчуттям власної відповідальності за рідну мову.

Культура мови регламентується законом. У чинному законодавстві є стаття, що передбачає карну й адміністративну відповідальність за вживання нецензурних висловів.