4. Зворотна сторона ренесансного титанізму.

Ренесансна культура, прагнучи воскресити античність та у всьому беручи приклад з неї так і не змогла досягнути тієї ясної та спокійної гармонії, котра була характерна для античної культури і в повній мірі розкрилась в класичній Греції. Світогляд людини епохи Відродження, котра пройшла школу середньовічного християнства, давно втратила характерне для античності відчуття гармонійної єдності з космосом, природою. Ренесансну людину природа, як з’ясувалось, вже мало цікавить як об’єкт споглядання (художнього та пізнавального). Вона дуже швидко задовольняється таким відношенням до неї і переходить до активної позиції, виступаючи як її завойовник та підкорювач. Як наслідок, вона не тільки змінює природу, не тільки створює нове середовище існування, якісно новий образ життя, але й змінює саму себе. Для людини Відродження світ дуже швидко втрачає свою гармонію. Середньовічний дуалізм земного та божественного, тілесного та духовного, християнська роздвоєність між двома світами постійно нагадує і в цю епоху про неможливість подолання розколу людини на зовнішню - природну та внутрішню – духовну.

Віддаючи належне геніальності художників Відродження, слід звернути увагу на особливості їхнього буття та творчості, котрі породжувала гостру конкуренцію та навіть відкриту ворожнечу між ними. Чимало художників Відродження було вбито(Пілото, Порденоне), дехто закінчував життя самогубством не витримавши жорстокої конкурентної боротьби (Руссо), інші самі ставали на шлях злочину (Леоне Леоні, Бенвенуто Челліні).

Оголошуючи згідно гуманістичним принципам кожну людину творцем власної долі і світу і разом з тим, висуваючи в якості кри­терію її моральності вимогу пізнання цього світу, ренесансна ку­льтура впадає у протиріччя, проекція якого на сферу реальних міжособистісних відносин призводить до волюнтаризму і етичного ре­лятивізму. Антропоцентризм як теоретичне гасло Відродження в практичній площині соціальної поведінки нерідко виявляє себе як нічим не об­межений егоцентризм і суб’єкти-візм. На місце традиційній, конвенці­ональній моралі, яка вимагала від кожного індивіда безумовного під­корення звичаю, традиції, приходить автономна мораль, котра надає йому повну свободу в самовизначенні власних вчинків. Але та ступінь автоно­мії, до якої прагне особистість епохи Відродження починає вже суперечити самій моралі у будь-якій її формі, загрожує деструкцією самому суспільству.

Совість як форма соціального контролю не звільняє лю­дину від необхідності дотримуватись соціально необхідних норм, а лише передбачає їх високу ступінь інтеріоризації, внутрішнє, добровільне усвідомлення доцільності і необхідності їх дотримування як умови збереження суспільства взагалі. Відсутність же совісті як центрального стрижня, що мотивує поведінку особистості, яка за свою власну свободу приймала свободу від суспільства, насправді веде до її завершеного рабства, повної протилежності людяності.

В епоху Відродження особистість, підносячи себе до рівня божественної істоти шукає свою життєву опору лише в самій собі. Мікро­косм розширюється до меж макрокосму. Саме в цьому полягає суть зворотної сторони ренесансного титанізму. Поширюючи свою творчу, життєву експансію на весь світ, титан неминуче входить у протиріччя й іншою титанічною особистістю. Експансія титана поширю­ється як на тілесне, так і на духовне, на внутрішній світ іншої особистості з тим, щоб зробити її тотожною з вихідною титанічною особистістю. Титан не терпить поряд з собою іншу таку ж видатну людину. Світ інших людей, які оточують титана для нього лише тло. Абсолютизація ним своєї власної винятковості, індивідуальності веде до приниження іншої індивідуальності. З нею рахуються тіль­ки тоді, коли вона служить титану. В намаганні утвердити себе таким шляхом, титан руйнує оточуючий світ іншого, заперечуючи його право на самобутність, самостійне існування, але разом з цим втрачає й свою власну життєву точку опори, залишається наодинці з собою і врешті решт сам припиняє існувати як особистість. Починається війна усіх проти всіх, в якій уже не може бути переможців.

Титанічна особистість свою позицію вважала єдино правильною, на­віть тоді, коли цю позицію необхідно було підкріплювати силою, спря­мованою проти опонентів. Для досягнення поставленої мети годились всі засоби. Звичаям італійського суспільства того часу були вла­стиві підступність, розбещеність, неймовірна мстивість і жорстокість, які нерідко поєднувались з витонченістю. В епоху Відродження на­віть поняття честі і гідності набувають зовсім іншого смислу, аніж у середньовіччя. Їх розуміли як здатність досягнути своєї мети будь-якою ціною, не рахуючись з іншими. Доброчинність нерідко стає несумісною з титанізмом, в якому людина намагається виступати законодавцем сві­ту і суспільства. Оригінальність стає для титана головною метою його життя. Постійне прагнення до самоствердження кожний раз штов­хало його на такі вчинки, які повинні були набути значення неперевершеного взірця.

Сама громадська думка нерідко підігрівала індивідуалістичні амбіції титанів-творців. По праву оцінюючи їх високий статус, вона поширювала його не просто на повагу та розуміння з боку суспільства, а й на вчинки, за котрі пересічна людина беззастережно зазнала б жорстокого покарання. Видатний скульптор і ювелір ХVІ ст. Бенвенуто Челліні, який відзначався неймовірною запальністю і диким нестримний честолюб­ством, нещадно розправлявся зі своїми суперниками і кривдниками, справжніми і уявними, знущався над своїми коханками, руйнував і громив усе навколо себе. Бажання самоствердження у Челліні було настільки сильним, що в своєму щоденнику він навіть приписував собі страшні вчинки, котрі насправді і не здійснював. Папа римський Павло III з приводу вбивств, які чинив Челліні на вулицях Рима, якось зауважив: «Такі артисти, як Бенвенуто стоять вище загальних законів». Водночас Челліні та його спільники називали себе «добродійними молодими людьми».

Деспот Італії Чезаре Борджіа в нападі несамовитості заколов одного з фаворитів папи Олександра VІ, заливши кров’ю й самого папу. Борджіа пограбував бібліотеку заможного сімейства Монтефельтро, зарізав його дітей, а самого її власника – Камеріно засолив, як і інших своїх переможених супротивників, у діжці. Він здійснює вчинки, які кваліфікуються сучасниками одночасно як бли­скучі, так і страхітливі.

Папа Олександр VІ та його прийомний син Чезаре Борджіа збирають на свої нічні оргії до 50 куртизанок; у Мілані герцог Галеаццо Сфорца усолоджує себе за столом сценами содомії. Розгул пристрастей і розбещеності в Італії тієї епохи досягає таких розмірів, що незаконних дітей мали всі: гуманісти, духовні особи, папи, князі, простолюдини. Не було різниці між чесни­ми жінками і куртизанками, як і між законними і незаконними діть­ми.

Небачених розмірів набуває процес падіння авторитету церкви. Вищі сановники католицької церкви - єпископи, абати, що мали вели­чезні прибутки від своїх бенефіціїв (земельних володінь) вели без­діяльне, розгульне життя. «Будемо насолоджуватись життям»- заявляв папа Лев X. Нижче духівництво намагалось не відставати від своїх пасторів. Воно зневірювалось і сміялось над святими таємницями. В Римі, де знаходилась резиденція папи, відкрито торгували прибутко­вими посадами єпископів і священиків. Повсюди процвітала прак­тика продажу індульгенцій – особливих грамот, скріплених папською печаткою, які давали прощення вчинених злочинів та гріхів і обіця­ли доступ в рай всякому, хто міг за це заплатити. В погоні за при­бутками римська церква згодна була прощати навіть майбутні гріхи - для цього лише потрібно було заручитись індульгенцією. Амораль­ність і безпринципність тут поєднується з комічним та абсурдним. На одній із світських гравюр того часу змальована така ситуація: грабіжник купує у монаха індульгенцію, яка спокутує його майбутній гріх і відразу після цього ж з ножем у руках відбирає у монаха всі його гроші.

Священики тримають м’ясні лавки, шинки, ігорні будинки та розпусти, через що неодноразово видавались декрети, які заборо­няли служителям церкви «заради грошей робитись звідниками повій” але все марно. Монахині читають «Декамерон», віддаються оргіям. Францисканські монахині навіть були вигнані з міста Реджіо за грубі та скандальні порушення суспільного порядку. Письменники того часу порівнюють монастирі то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти.

Глибока суперечливість епохи Відродження викликає такі ж суперечливі оцінки її сучасників. Якщо німецький гуманіст Ульріх фон Гуттен говорить про цю епоху радісно і схвильовано: «О наше сто­ліття. Уми пробуджуються, науки процвітають, як приємно жити в та­кий час», то видатний італійський скульптор і філософ Мікеланджело воліє не прокидатись в цьому страшному світі. Знаходячись під впливом могутніх постатей італійського Відродження Данте і Савонаролли, він пише гірку епітафію на гробниці сімейства Медічі: «Приємний сон. Камінням краще бути, коли панують сором і нещастя. Не бачити, не чути - це щастя. Мовчи, благаю, дай мені заснути».⁴ 

Особливо рельєфно зворотна сторона титанізму Відродження – свавілля, тиранія проявляються в царині державного і політичного життя. На протязі всієї епохи в Італії точиться запекла і жорсто­ка боротьба між двома ворогуючими партіями: гвельфами і гібелінами. Незчисленні страждання народам Німеччини та Франції прино­сять згубні релігійні війни з віровідступниками, в яких держава відігравала саму активну роль.