2. Роль держави в регулю­ванні суспільних відносин: демократизація та лібералізація суспільного життя.

Процес масовізації і його негативні наслід­ки в соціальній, політичній та культурній сферах в значно меншій мірі торкаються передових країн-ринків, насамперед Англії. Її культура і економіка створюють сприятливі умови для плавної еволюції тради­ційної людини на шляху соціалізації, упорядкованого ринкового обмі­ну цінностями і демократичних перетворень. Модернізація англійсько­го суспільства здійснювалась на основі поетапного, розміреного і син­хронного розвитку культурного, політичного і економічного ринків. В цих умовах індустріальний стрибок ставав можливим лише по мірі того, як усереднена традиційна людина поступово перетворювалась в різнобічну ринкову людину. Розвиток великого машинного виробництва відбувався без істотних змін своєрідних, усталених соціа­льно-економічних відносин і насамперед малих сімейних і індивідуальних форм виробничих осередків. В цьому плані суспільство розви­валось органічно - не допускаючи серйозних розривів між становленням економічних, політичних і культурних сфер суспільного життя.

Поступово “виростаючи” з традиційного суспільства, вивільняючись від його опіки, людина вчилась бути господарем своєї долі. Колективізм, який в минулому був нав’язаний людині природою і історією, стає перепоною для досягнення нею своїх власних інтересів. Становлення, особистісних якостей людини, стимуляція їх товарно-грошовими відно­синами веде до усвідомлення нею того, що її власна свобода відкри­ває для неї доступ до благ науково-технічної цивілізації. З одного боку, це давало людині можливість залишатись цілісною і органічною в своїй ку­льтурній і психічній структурі, з другого - вона робилась плюралістич­ною стосовно проявів свободи, самостійності, ініціативи інших, розг­лядаючи їх як умову і гарантію власної свободи.

Сформована ще в XIX ст. в Англії та деяких інших країнах Захід­ної Європи ринкова культура з її опорою на етику і психологію здоро­вої конкуренції і доцільної взаємодії людей і предметів різко зни­жує коло питань, які необхідно було вирішувати в минулому політични­ми засобами. Таким чином, зводиться до мінімуму потреба прямого втру­чання держави в ринкові відносини і організацію господарства. Вилучення організації економічної діяльності з-під контролю політичної влади означає відмову суспільства через політичні канали нав’язу­вати в ньому одноманітність.

Внутрішня логіка даного процесу далеко не обмежується лише економічними відносинами і зачіпає практично всі сфери суспільного життя. Зокрема, в релігії і політиці вона проявля­ється як терпимість до плюралізму думок, в моралі - в торжестві утилітарних принципів.

Саме в орієнтації на максимальну свободу індивіду і полягає суть соціально-культурної практики лібералізму - руху, який був започаткований ідеологами англійської буржуазної революції ХУІІ ст. Висуваючи на перший план свободу, лібералізм проблему вибору і відповідальності за нього залишає індивіду. Цінності, якими він керується при користуванні своєю свободою, таким чином, становлять со­бою область індивідуальної етики, а єдиним чинником, регламентуючим цю свободу, є вимога добровільного і повного усвідомленого кожною із сторін співробітництва з метою отримання з нього вигоди для обох сторін.

Здійснені в XIX ст. суттєві політичні реформи, за якими пішли реформи економічні спрямовані в сторону більшої свободи конку­ренції дали свої позитивні результати – небачене досі підвищення доб­робуту мас. Обгрунтування необмеженої погоні за прибутком знаходить в цей час своє відображення в позитивізмі Дж. Спенсера і утилітаризмі У. Бентама, які стають найбільш популярними філософськи­ми течіями кінця XIX початку XX ст.

Не викликає проте сумнівів те, що в умовах вільної ринкової еко­номіки необхідні потужні зовнішні і внутрішні системи захисту для того, щоб суспільство могло вижити і пристосуватись до неї. Адже са­ме такий спосіб створення прибутків і надлишку не міг обійтись без суворої і все більш зростаючої конкуренції. Автоматизм дії меха­нізму вільної конкуренції призводить до панування монополій, дис­пропорцій в економіці, криз, інфляції, які деформують механізм ринково­го регулювання і можуть привести до серйозних потрясінь всієї сис­теми капіталістичного виробництва. Проте, головна небезпека, котра притаманна вільній ринковій економіці, полягає в тому, що сама людина стає фактором виробництва, а відтак і товаром, який має ринкову ціну, котра вільно коливається. Включення людини в якості засобу досягнення інтересу іншої в ринковий механізм означало б підкорення самої субстанції суспільства законам ринку. Як наслідок цього стає можливим прискорення процесу соціального розшарування, поляризації суспільства, що загрожує дестабілізацією його як цілісної системи.

В Новітню епоху перешкодою на шляху до необмеженої економі­чної свободи особистості стає демократія. Процес демократизації суспільства починається в Нову епоху з захисту масовим індивідом головним чином своїх по­літичних прав. В Новітню епоху він поширюється на економічну сферу суспільства і переростає в соціальну політику, яка вже має на меті захист насамперед економічних прав і, таким чином, зачіпає самі ос­нови суспільства.

Безумовно, проблема індивідуальної свободи є однією з головних проблем демократії. Без забезпечення свободи кожного індивіду демо­кратія вироджується в тиранію. Проте сутність демократії, на проти­вагу ліберальному розумінню свободи як одних тільки прав особисто­сті, полягає саме в регламентації індивідуальної свободи через пок­ладання на людину певних обов’язків, у встановленні таких рамок ці­єї свободи, в яких реалізація інтересів особистості не викликає за­грозу для інтересів суспільства. В цілому новітню демократію можна розглядати як якісно нову форму поведінки більшості стосовно мен­шості, яка в нетрадиційному суспільстві приходить на зміну культу­рі сорому з метою захисту масовим індивідом своїх інтересів від капіталістичної ринкової економіки. А тому, в демократичних краї­нах головною проблемою є добробут громадян, а не їх свобода. Інши­ми словами, свобода тут виступає не як самоціль, а лише як засіб, за допомогою якого суспільство набуває змогу спрямовувати діяльність людини на створення прибутків і надлишку, тим самим розширюючи до­ступ всіх його членів в більшій або меншій мірі до благ науково-технічної цивілізації. В Англії та інших розвинутих країнах така тенденція до колективізму, зокрема, була різко прискорена двома сві­товими війнами і проявила себе в посиленні державного втручання в сферу економіки.

З розпадом характерних для традиційних суспільств родинних зв’язків з особистісними формами довір’я і взаємообміну, індивіду­алізацією виробництва, особистісними формами організації праці, лю­дина позбавляється безпосередньої влади над нею колективу, суспільства в цілому. З одного боку це можна пояснити розширенням тих сфер людського життя, де прояви свободи індивіду не торкаються безпосередньо інтересів суспільства і тоді його втручання стає зай­вим а то і просто неможливим. Практично до мінімуму зводиться сила впливу норм конвенціональної моралі на процес мотивації поведін­ки індивідів, - навіть віра стає виключно приватною справою, - і від­тепер вона визначається здебільшого нормами автономної моралі.

Таким чином, єдиною формою відповідальності особистості в межах санкціонованої їй суспільством свободи стає моральна відповідальність. Мораль і право як форми суспільної свідомості чи не вперше в історії набувають чіткого розмежування. У 20-30 рр. ХХ ст. практично у всіх демократичних країнах вводяться світські закони і всі зло­чини суто релігійного характеру, а з ними і ті проступки, які не є обов’язково шкідливі і згубні для суспільства і стосуються лише заінтересованих в них сторін (позашлюбні зв’язки, гомосексуалізм, полігамія, кровозмішення, непристойність в публічних місцях тощо) перестають вважатись злочинами і виключаються із списку кри­мінальних.

В тих же сферах, де залишається необхідність втручання держави її контроль над індивідами стає більш опосередкований, більш склад­ний. Ускладнюються і самі стосунки між ними, що обумовлює прискорен­ня процесу інституалізації їх форм. Одним з найвизначніших досяг­нень демократії є те, що держава переходить на службу громадянам, стає виконавцем їх волі. Проте, по мірі того, як кристалізуються форми інституалізованої взаємодії людини і суспільства вони втра­чають свою безпосередність, об’єктивуються, що зрештою веде до по­силення формального відчуження особистості від інститутів вла­ди. По суті, має місце відрив форми їх функціонування від змісту, що вказує на двозначну, амбівалентну природу держави в умовах демократії. З одного боку, вона нівелює людину, демонструє байдужість до людської індивідуальності, що найбільш рельєфно проявляється в політико-правовій сфері, замінюючи її абстрактними еквівалента­ми - підданий, громадянин, юридична особа тощо. Та водночас такого роду урівнення проявляється в тенденції до створення за безпосередньою участю держави кожному однакових можливостей для реаліза­ції своїх індивідуалістичних орієнтацій, стає дієвим стимулом збере­ження динамізму приватної ініціативи і утвердження здорового его­їзму в людських стосунках.