Тема 5 Культура Нового часу

1. Соціально-культурні характеристики людини Нового часу. Проблема людської свободи.

2. Протестантська етика - шлях до економічної і культурної європейсь­кої гегемонії в світі.

3. Політико-правовий зміст новоєвропейського абсолютизму.

4. Особливості переходу до науково-технічної культури країн Європи.

5. Просвітництво: ідея розумного егоїзму як сві­тський аналог

протестантизму.

6. Тоталітаризм як різновид культури сорому в умовах

“атомізації” суспільства.

7. Мистецтво і література Нового часу: класицизм – повернення до

культури сорому в умовах абсолютизму; морально-етичне

спрямування Веймарського класицизму; відродження чуттєвого

мистецтва.

В епоху Нового часу відбувається подальший розвиток капіталі­стичних відносин в країнах Західної Європи. Проте розвивались вони у різних країнах нерівномірно. В ХУІ ст. передовими капіталістич­ними країнами стають Англія і Голландія де розвиток капіталістичних відносин був значно прискорений буржуазними революціями. Менш інтен­сивно розвивався капіталізм у таких країнах, як Франція і Німеччина, де після згубних релігійних і селянських війн наступає феодально-католицька реакція.

1. Соціально-культурні характеристики людини Нового часу. Проблема

людської свободи.

При наявності специфіки у розвитку кожної з цих країн спільним для них було те, що середньовічне цехове ремесло заступає централі­зована мануфактура. Зростання промислового виробництва супроводжувалось розквітом торгівлі. Морська торгівля викликає розвиток кораблебудування, створюються великі торгові флоти. Поширюється обмін з колоніальними країнами, укріплюються торгівельні зв’язки по всій Європі. Система банківського і державного кредитування сприяє росту грошових капі­талів і широкому розвитку кредиту, який набував міжнародного характеру. В загальноєвропейському масштабі ці зміни означали перехід від аграрної культури до науково-технічної.

Західноєвропейська цивілізація з її багатющою греко-римською спадщиною виявилась найбільш підготовленою до вирішення тих задач, які об’єктивно були поставлені перед нею часом. Те, що було належним чи­ном задіяне в епоху Ренесансу - грецька математика, що зародила емпіричну (дослідну)науку, римське право, основне кредо якого - захист приватної власності в епоху Нового часу стають основою нового світогляду, необхідного для розвитку експериментальної науки і техніки, державних структур і економіки.

У сфері міжособистісних відносин в цей час продовжується за­початкований Відродженням процес розпаду віджилих станово-корпо­ративних форм людської життєдіяльності. Потреби розвитку капіталістичного виробництва вимагають від індивіда як безпосереднього вироб­ника підвищення його соціальної мобільності і поведінкової автоно­мії. Вперше в класичній формі цей процес відбувався в Англії в ХУІ-ХУІІ віках. Він полягав у насильницькому позбавлені селян-орендато­рів землі, а відтак і засобів до існування, що примушувало безробіт­них найматись на роботу за мізерну плату, забезпечуючи, тим самим, промисловість дешевими робочими руками.

Індивід вимушено пориваючи традиційні зв’язки зі своїм станом, «своїми», стає складовим елементом якісно нових специфічно буржуа­зних спільностей, в яких суспільні відношення людей «...прибирає в їх очах фантастичну форму відношення між речами» (Маркс). Такі спі­льноти справедливо характеризувались Марксом і Енгельсом як «удавана колективність, сурогат колективності». По відношенню до кожного конкретно­го індивіду вони виступають лише як засіб досягнення його власних інтересів, як вираз зовнішньої необхідності, обумовленої чисто виробничими, «вузько-технологічними» потребами.

Включаючись в процес машинного виробництва, людина не набувала в ньому самостійного значення. Навпаки, підкорена дії машини і рит­му машинного виробництва, вона стає лише придатком машини. За цих умов індивід як і раніше не набуває індивідуальних рис, залишається тотожнім іншим, «усередненою особистістю». На зміну ренесансній універсальності, яка в рівній мірі надавала особистості можливість реалізувати як позитивні, так і негативні свої потенції, приходить позбавлена особистісно-людського, дійсно гуманістичного змісту, продиктована виробничою необхідністю одноманітність Нового часу. Не стримуваний рамками станової приналежності індивід вже не так жорстко прив’яза­ний до своєї соціальної ролі. Принцип автаркії, який у сфері мотивації соціальної поведінки людини античного поліса і станово-корпоратив­ного середньовічного суспільства відігравав надзвичайно важливу роль, в рамках буржуазних спільностей, об’єднуючих в собі небачену для попередніх епох кількість атомізованих індивідів, поступово втра­чає своє значення.

А тому свобода, яку набуває особистість в епоху Нового часу ви­являє себе головним чином у відчуженні однієї людини від іншої. Позбавляючись свого найближчого оточення, «значущих для себе інших”, індивід, тим самим, втрачав опору свого власного існування, залишався наодинці з собою. Таке відчуження означає відчуження і від своєї власної людської сутності, від свого духовного ”Я” веде до екзистенціонального егоїзму, перетворюючи людину в засіб свого індиві­дуального існування.

Американський філософ Е. Фромм в своїй роботі ”Втеча від свободи” вважає причиною цього епоху Відродження, яка зруйнувала стабіль­ність середньовіччя. Останнє в історії європейської цивілізації, на думку Фромма, є періодом солідарності і соціальної безпеки: кожний знав своє місце в соціальній системі і не пізнавав на собі відчуття самотності, відірваності від інших. Людина набуває свободу, але втра­чає соціальну безпеку. В своїй самотності вона виявляється нездат­ною розпорядитися своєю свободою взяти особисту відповідальність за свої вчинки. Це призводить до виникнення механізмів “втечі від свободи”. Їх чотири: садизм, який проявляється в бажанні мати необ­межену владу над іншими; мазохізм - підкорити себе іншим; деструктивізм - зруйнувати світ з тим, щоб він не зруйнував тебе; конформізм - бути в такій згоді з соціальними нормами, які заперечують все оригінальне.

Егоїстичні намагання і страх як прояви свободи лю­дини Нового часу становлять собою небезпеку для суспільного порядку, загрожують суспільству станом тотальної війни - війни всіх про­ти всіх. Така свобода здебільшого оцінюється сучасниками як «негативна» свобода, яка будує міжособистісні відносини по принципу «Людина людині – вовк» (Гоббс).

Якщо в середні віки людина створена за подобою Бога і Бог ство­рив для неї природу, а в епоху Ренесансу, згідно Мірандоллі «людина вільна і рівна Богу і Бог дозволив людині безмежно проявляти свою ініціативу», то в Новий час усвідомлюють, що такі межі існують і є необхідними. На тлі нового загострення відвічної дилеми тіла і душі виникає нагальна потреба в реанімації тези «первородного гріха» людства.

Крім того, швидкий розвиток капіталістичного виробництва, який зумовив величезні успіхи досвідного природознавства і техніки пере­важно в таких галузях, як механіка та математика уже в епоху Відрод­ження приводить до усвідомлення того, що людина ”лише маленька ланка в величному механізмі природи». Світ перестає бути творчою проекці­єю титанічної індивідуальності Відродження, яка сама визначає його і себе. (Суто теоретичні причини цього були змальовані у попередній темі). Людина Нового часу вже відчуває об’єктивну міць великого сві­ту як всесильну субстанцію(Б. Спіноза)і сама виступає як ”очерет на вітрі”(Б. Паскаль).

Наведемо, для більшої переконливості, декілька фрагментів з Паскалевих “Думок”, в яких розкривається типовий для того часу погляд на людину та роль її в світі: ”Весь зримий світ – це ледь помітний штрих в неосяжному лоні природи. Людській думці не під силу осягнути її. Скільки б ми не розширювали межі наших просторових уявлень, все рівно в порівнянні з сутнім ми породжуємо тільки атоми. Всесвіт – це сфера, котра не має границь, центр її – всюди, окружність – ніде. А потім, повернувшись до себе, хай людина порівняє своє існування зі всім сутнім; хай відчує, як вона загублена в цьому глухому куті Всесвіту, і, виглядаючи з тісної тюремної камери, котра була відведена їй під житло, -я маю на увазі весь зримий світ, - хай зрозуміє, чого варта наша Земля з її державами та містами і, зрештою, чого варта вона сама. Людина в безкінечності – чого вона варта?”

Природничі науки відіграють надзвичайно важливу роль в культу­рі Нового часу. Все в ній: право, політика, мораль, мистецтво в буква­льному смислі «натуралізується». Натуралізованою стає і людина, природа якої тут набуває виключно об’єктивного тлумачення. Ренесансний образ людини-творця поступається місцем людині як частині природи.

Оскільки механічна форма руху матерії є на той час найбільш дослідженою, все різноманіття процесів, які відбуваються у природі, тлумачиться через призму законів механіки і математики. Чуттєвість Відродження втрачає свої яскраві барви і перетворюється в абстрак­тну чуттєвість геометра. Наука Нового часу в своїй жорсткій орієнта­ції на об’єктивну свободу як новий образ реальності позбавляє люд­ську творчість самоцінності, а відтак і всякого сенсу, вона стає пустою абстракцією. Адже «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь Всесвіт».(Ф.Бекон). Тим самим, раціональними засобами заперечувалось право особистості на суб’єктивність. Її внутрішній світ повинен бути тотожнім світу зовнішньому, об’єктивному, а її сво­боду розуміють як «відсутність зовнішніх перешкод до руху», що прита­манно всім тілам природи, включаючи і людину (Гоббс), або лише як “пізнану необхідність”(Б. Спіноза).

Об’єктивістське тлумачення людини наукою Нового часу призводить до уявлень про неї як про річ яка має властивість мислити, або «машини, що складається з кісток і м’яса». З огляду на це слід зазначити, що наука Нового часу приймає на себе функцію ідеологічного обгрунтування доцільності існуючої об’єктивно даної соціальної схеми, а відтак і соціально необхідних регулятивів людської поведінки, поділяючи її з релігією. І в цьому немає ніякого протиріччя. Оскільки сама логіка механістичного світосприйняття неминуче веде до виз­нання Бога як єдино можливої причини руху в природі, «першопоштовху».

Щоправда, в значно більшій мірі функція апологетики існуючих по­рядків була притаманна науковому знанню, яке розвивалось в Англії, аніж у Франції, що пояснюється певною нерівномірністю розвитку ан­глійського і французького суспільств, в ХУІІ і ХУІІІ віках: французьке - стояло на порозі буржуазної революції, а англійське - перейшло вже через цей рубіж.