Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
МВСП ГОС ред.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
572 Кб
Скачать
☆

20. Радянське вторгнення в Афганістан і зрив політики розрядки. Загострення «холодної війни» між протилежними системами у першій половині 1980-х років.

Серйозним прорахунком зовнішньої політики Радянського Союзу, що остаточно підірвав результати розрядки, стало введення військ у Афганістан.

Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальна підстава Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання керівництва Афганістану.

14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9‑місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.

Відповідно до угод виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська.

Радянське військове вторгнення в Афганістан викликало бурхливу реакцію світового співтовариства. 14 січня 1980 р. Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 засудила ці дії як агресію. Навіть традиційно дружня Радянському Союзові Індія приєдналася до цієї резолюції. Стали зникати симпатії до СРСР і в інших країнах, що входили до Руху позаблокових держав. Президент США Картер призупинив ратифікацію договору ОСО- 2; натомість Сполучені Штати стали надавати допомогу руху опору в Афганістані фінансами і зброєю. Таку ж допомогу афганській опозиції надавав і Китай, а На грунті такого співробітництва посилилося зближення США і Китаю. Все це вкрай негативно позначилося на міжнародних позиціях і міжнародному авторитеті Радянського Союзу.

У зв'язку з таким розвитком подій зовнішні відносини СРСР на початку 80-х років знову опинилися в атмосфері «холодної війни». Одночасно Картер наклав ембарго на економічні відносини з Радянським Союзом. А його наступник на посту Президента Сполучених Штатів, Рейган, проголосив програму переозброєння, збільшивши американські військові витрати вдвічі. Це було зроблено з розрахунку на те, що Москві ставало дедалі важче встигати за Америкою. Нав'язана Спо­лученими Штатами гонка озброєнь, з одного боку, і виснажлива війна в Афганістані, з іншого, катастрофічне позначалися на стані економіки і рівні життя населення СРСР, остаточно підриваючи його потугу й авторитет як світової держави.

Дипломатична ізоляція СРСР супроводжувалася зростаючим несприйняттям його політики за кордоном в очах громадської думки.

  1. Регіональні конфлікти та проблеми їх розв'язання в умовах біполярного світу.

Серйозною проблемою залишається здатність міжнародного права вирішувати нові конфлікти, які в умовах біполярного світу було “заморожено”. Однією з основних причин, з якої ці конфлікти почали притягувати до себе увагу, є тенденція до їх правового регулювання. Серед найбільш складних конфліктів ХХ ст. — протиріччя між демократією та тоталітаризмом, що мало своїм наслідком виникнення так званої демократичної інтервенції; протиріччя між народами, що самовизначилися, і народами, що не самовизначилися (вони потягли за собою крах протягом століття найбільших світових імперій і появу майже 150 нових держав, у результаті чого їхня кількість утричі перевищила кількість держав, що існували у світі на початку ХХ ст.); протиріччя між тенденцією взаємопов’язаності та взаємозалежності держав з одного боку і тяжінням до індивідуалізму з іншого боку, що має наслідком збереження центрів економічного, політичного, ідеологічного, релігійного суперництва. Конфлікти, про які йдеться, виникли не у зв’язку з появою глобальних проблем сучасності, що лише загострюють ситуацію, створюючи фон, на якому конфлікти проявляються більш яскраво.

Міжнародне право, яке розвивалося протягом ХХ ст. під впливом протистояння капіталізму та комунізму, позбавилося норм про можливість взаємного військового знищення та набуло характеру добросусідського. Основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки після Другої світової війни було покладено на ООН, яка мала закріпити підсумки війни в умовах нової політико-правової ситуації. Докорінна зміна ситуації на межі 80—90-х років минулого століття викликає необхідність реформування організаційно-правового механізму підтримання світопорядку, що жодним чином не може зачіпати основи загального міжнародного права, закріплені у Статуті ООН. Зокрема, виникає питання реформування організаційно-правового механізму Ради Безпеки ООН.

Раду Безпеки було побудовано таким чином, щоб забезпечувати компроміс двох пануючих на той час світових соціально-економічних систем, до неї були включені в якості постійних членів найвпливовіші держави з цих систем. Після розпаду світового комуністичного табору Рада Безпеки ООН може продовжувати виконувати функцію пошуку та забезпечення компромісу у сфері своєї компетенції, але в умовах сучасних світових реалій, з урахуванням появи нових центрів політичного й економічного тяжіння. Існують обґрунтовані пропозиції розширити коло держав — постійних членів Ради Безпеки. Деякі держави Статутом ООН до цього часу віднесено до “колишніх ворожих держав”, що перешкоджає їм претендувати на постійне членство. Потребує вдосконалення процедура застосування збройних сил ООН, які жодного разу не діяли відповідно до Статуту ООН. Потребує реформування кадрова система ООН, яка налічує понад 30 тисяч працівників і поглинає значну частину бюджету Організації.