2. Визначити концептуальні засади зовнішньої політики Російської Федерації

Козірев-америкоцентризм, Прімаков – власні інтереси, трикутник, багатополярна альтернатива, Путін - европа

У России появилась новая концепция внешней политики. В субботу 12 июля 2008 г. президент России Д.Медведев утвердил Концепцию внешней политики Российской Федерации. Предыдущая концепция была принята президентом В. Путиным 28 июня 2000 г. Как утверждают официальные источники, революционных изменений в тексте нет, она – логичное развитие предыдущей.

Первая Концепция внешней политики в новейшей истории России увидела свет вначале января 1993 г., а через семь лет второй российский президент В. Путин, в 2000 г., подписал сразу несколько документов, касающихся международной политики: новую редакцию Концепции национальной безопасности, новую Военную доктрину и новую Концепцию внешней политики.

Документ 1993 г. мало обсуждался. Тогда с выбором внешнего курса было понятно. Главная задача состояла в том, чтобы влиться в сообщество «развитых демократических стран».

Впрочем, и версия 1993 г. и версия 2000 г. и версия 2008 г. структурно очень схожи. А нынешний документ вообще повторяет структуру предшествовавшего.

Документ 2000 г. как и только что утвержденный состоял из пяти разделов, которые условно можно разделить на три блока. Первый – оценочный, к нему относятся «Общие положения» и раздел «Современный мир и внешняя политика Российской Федерации». Второй блок определяет основные приоритеты внешней политики России и их иерархию («Приоритеты Российской Федерации в решении глобальных проблем», «Региональные приоритеты»). Третий – формулирует рамки и инструменты внешнеполитической деятельности («Формирование и реализация внешней политики Российской Федерации»).

В разделе «Международные экономические отношения» обозначалась иерархия внешнеэкономических приоритетов, впервые была сформулирована задача содействия российскому бизнесу за рубежом. Впервые были введены разделы, касающиеся прав человека, а также информационного сопровождение внешнеполитической деятельности и информационной безопасности.

В рамках СНГ принималось стратегическое партнерство со всеми государствами Содружества с учетом встречной открытости. За базовый принимался принцип разноскоростной и разноуровневой интеграции.

Отношения с европейскими партнерами – второй приоритет. Здесь базовой была ныне признанная бесперспективной идея институционального развития ОБСЕ как основного инструмента евроатлантического сотрудничества. Затем как ключевые определялись отношения с Европейским Союзом, одновременно Россия подчеркивала первостепенное значение развития двусторонних отношений с западноевропейскими государствами. Как не совпадающая с интересами России оценивалась новая стратегическая концепция НАТО.

Отдельно были выделены отношения с тремя прибалтийскими государствами. Затем – стабильность на Балканах. А отношениям с США уже тогда отводилась только шестая позиция.

Концепция также определяла иерархию и систему органов государственного управления, вырабатывающих и реализующих внешнюю политику. Впервые признавалась важной роль неправительственных организаций.

Многие наблюдатели тогда назвали Концепцию внешней политики Российской Федерации 2000 г. более реалистичной и приближенной к жизни, чем все предыдущие внешнеполитические документы. По оценке некоторых специалистов, документ стал не столько развитием и уточнением, сколько переосмыслением Основных положений концепции внешней политики России, принятых в 1993 г., что было вызвано произошедшими изменениями и наметившимися тенденциями. Вместе с тем версия 2000 г. была подвергнута и основательной критике российскими специалистами.

в 1996 г., когда главой МИДа стал Е. Примаков. Предложенная им доктрина вобрала не только критические оценки, но и альтернативные положения, разработанные, как утверждают многие, Службой внешней разведки, которую Е. Примаков долго возглавлял. Эту концепцию часто называют прагматической, отмечая, что Е. Примаков успешно трансформировал настроения, амбиции и притязания российской элиты в систему более адекватных международно-политических установок и взглядов. Ее исходные положения: безопасность России – основа, а сокращение ее влияния на мировой арене – прямой путь к ущемлению национальных интересов. На смену доктрины Е. Примакова, по мнению многих экспертов, пришла доктрина В. Путина. При этом документ 2000 года большинство специалистов все же относят именно к доктрине Примакова.

И вот миру представлен новый текст. 12 июля Д.Медведев подписал документ под названием Концепция внешней политики Российской Федерации, представляющий, как сказано в преамбуле, систему взглядов на содержание, принципы и основные направления внешнеполитической деятельности России.

Прозвучавшие позднее, в российском МИДе комментарии и президента и министра были созвучны: сформированный ранее курс в международных делах сохраняется, в документе он лишь дополняется и развивается. Сама концепция и вправду процентов на 80 повторяет редакцию 2000 года, однако, нельзя не заметить и несколько новых важных аспектов.

Первым из них можно признать тезис о том, что новая Россия, «встав на твердую почву национальных интересов, обрела полноценную роль в глобальных делах». Россия будет играть роль глобального игрока в современном мире – это одно из самых принципиальных, основных положений. Звучит это как определенный ответ на утверждения о слабости и неспособности России унаследовать в новом качестве статус СССР. Интересно, что при этом в тексте больше не фигурирует понятие «великая страна» и многие комментаторы уже отметили это проявление реализма. Величие определяется отнюдь не самооценкой.

Еще одно важное отличие новой редакции документа состоит в снятии ряда пунктов касающихся международной безопасности, и в частности, сокращения ядреных стратегических наступательных вооружений, средств противоракетной обороны

На саммите «Восьмерки» Россия, устами своего нового лидера озвучила проект создания единой европейской системы безопасности. Заметим при этом, что и момент и фокус инициативы были подготовлены весьма профессионально. И как результат – достаточно позитивная реакция некоторых европейских стран.

Иерархия региональных и страновых приоритетов практически повторяет версию 2000 года, однако есть и новые акценты. Любопытно, что Союз Беларуси и России принят в формулировке, когда-то предложенной именно белорусской стороной, – как высшая на данном этапе форма интеграции двух суверенных государств. Здесь прилагательное «суверенных» всегда было принципиально важным для Минска.

Принятие внешнеполитической концепции событие во многом символичное. Это первый программный документ нового российского президента и факт его утверждения сам по себе говорит о том, насколько важным для России стало теперь международное измерение ее политики.

«Россия сохраняет отрицательное отношение к расширению НАТО, в частности к планам приема в члены альянса Украины и Грузии, а также к приближению военной инфраструктуры НАТО к российским границам в целом, что нарушает принцип равной безопасности, ведет к появлению новых разъединительных линий в Европе и противоречит задачам повышения эффективности совместной работы по поиску ответов на реальные вызовы современности».

«В отношениях с государствами Центральной и Восточной Европы актуальной остается задача сохранения наработанных человеческих, хозяйственных и культурных связей, преодоления имеющихся кризисных явлений и придания дополнительного импульса сотрудничеству в соответствии с новыми условиями и российскими интересами....

Хорошие перспективы имеет развитие отношений Российской Федерации с Литвой, Латвией и Эстонией. Россия выступает за то, чтобы повернуть эти отношения в русло добрососедства и взаимовыгодного сотрудничества. Непременным условием этого является уважение данными государствами российских интересов, в том числе в стержневом вопросе о соблюдении прав русскоязычного населения»

«При определении региональных приоритетов своей внешней политики Российская Федерация будет учитывать интенсивность и направленность формирования основных мировых центров, степень готовности их участников к расширению двустороннего взаимодействия с Россией».

Новое: 1. Поддержка ООН, и наиболее консервативного варианта реформы организации:

«Центром регулирования международных отношений и координации мировой политики в XXI веке должна оставаться ООН, которая доказала свою безальтернативность и наделена уникальной легитимностью. Россия поддерживает усилия по укреплению ее центральной и координирующей роли. Это предполагает: неуклонное соблюдение целей и принципов, зафиксированных в Уставе ООН; рациональное реформирование ООН в целях ее планомерной адаптации к меняющимся политическим и экономическим реалиям в мире»

2. Важнейшим направлением российской внешней политики в Азии является развитие дружественных отношений с Китаем и Индией. Россия будет наращивать российско-китайское стратегическое партнерство во всех областях на основе совпадения принципиальных подходов к ключевым вопросам мировой политики в качестве одной из базовых составляющих региональной и глобальной стабильности. Главной задачей в области двусторонних связей является приведение объема и качества экономического взаимодействия в соответствие с высоким уровнем политических отношений.

Углубляя стратегическое партнерство с Индией, Россия проводит принципиальную линию на упрочение взаимодействия по актуальным международным проблемам и всемерное укрепление взаимовыгодных двусторонних связей по всем направлениям, особенно на обеспечение существенного подъема в торгово-экономической сфере.

Россия разделяет заинтересованность Китая и Индии в налаживании эффективного внешнеполитического и экономического взаимодействия в трехстороннем формате Россия - Индия - Китай».

3. Висвітлити історичну ретроспективу та сучасний стан проблеми “північних територій” у відносинах між Японією та РФ.

7 лютого 1855 р. було підписано Трактат про торгівлю і кордони з Росією, згідно з яким Японія отримала у власність чотири острови: Ітуруп, Кунашир, Шитокан та Хабомаї, які за результатами війни з Японією влітку 1945 року були окуповані СРСР. Оскільки цей Трактат був першою російсько-японською угодою, яка юридично закріпила належність островів до Японії, і оскільки більшість островів була зайнята Червоною армією вже після 2 вересня 1945 року (коли Японія підписала Пакт про капітуляцію), нині японське суспільство вважає ці острови незаконно окупованими і вимагає їхнього повернення. (коротко)

Загальновідомим є той факт, що Японія, принаймні у повоєнний період, постійно висуває Росії претензії на ряд островів Курильської гряди, що знаходяться під юрисдикцією Росії. Географічно ці острови розташовані від Камчатки до японського острова Хоккайдо та мають в Росії назву «Курильські острови». При цьому Південними Курилами називають два острови Великої Курильської гряди – Ітуруп і Кунашир – і розташовану паралельно цим островам Малу Курильську гряду, що складається з острова Шикотан і групи островів Хабомаї.

В Японії вважають, що Курильський архіпелаг (Тісіма ретто) закінчується островом Уруп, а те, що в Росії називають Південними Курилами, взагалі до Курил не входить і утворює «північні території». Структуру «північних територій» в Японії позначають як «чотири острови», тобто Кунашир, Ітуруп, Шикотан і Хабомаї, приймаючи для простоти в останньому випадку групу островів за четвертий острів. Звідси вимога передачі Японії «північних територій» звучить як повернення чотирьох островів.

До початку 50-х років в Японії переважало розуміння необґрунтованості висунення Радянському Союзу територіальних претензій. Прикордонне розмежування, хоча його і не було оформлено у вигляді радянсько-японського мирного договору, проте вважалося питанням вирішеним. Однак, через погіршення радянсько-американських відносин і переходу «холодної війни» у відкриту фазу у Вашингтоні поставили завдання перетворити Японію на далекосхідний бастіон у боротьбі проти свого недавнього союзника – Радянського Союзу. В 1949 році, після утворення Китайської Народної Республіки державний, секретар США Д. Ачесон вже в січні 1950 року відкрито висловився за те, щоб «відновити Японію як один із основних бар’єрів проти комунізму в Азії» [3].

Вашингтон прагнув укласти з Японією мирний договір на умовах збереження там американської військової присутності. США поспішали з підписанням подібного договору ще і тому, що в широких колах японського народу зростали антиамериканські настрої, посилювалися протести проти збереження тривалого окупаційного режиму.

Заступник помічника держсекретаря США, У. Себолд висловився за те, що «необхідний рішучий маневр, а саме укладення сепаратного миру з Японією без участі Росії» [5]. Цю позицію поділяли в держдепартаменті США. Сепаратний характер договору проявився і в питанні про участь в мирній конференції китайської сторони.

У розроблений США текст мирного договору з Японією було включене положення про те, що «Японія відмовляється від всіх прав, правооснов і претензій на Курильські острови і на ту частину острова Сахалін і прилеглих до нього островів, суверенітет над якими Японія придбала за Портсмутським договором від 5 вересня 1905 року». Включаючи цей пункт у текст договору, Трумен і його міністри зовсім не прагнули «безумовно» виконати дані СРСР зобов’язання, як про це говорилося в Ялтинській угоді. Навпаки, є немало свідчень того, що США свідомо вели справу до того, щоб і у разіпідписання СРСР Сан-Франциського договору суперечності між Японією і Радянським Союзом зберігалися.

Ідея використовувати зацікавленість СРСР у поверненні Південного Сахаліну і Курильських островів для того, щоб привнести в майбутньому розбрат між СРСР і Японією існувала в державному департаменті США ще з кінця 1944 року, тобто з часу підготовки до Ялтинської конференції. В підготовлених для Рузвельта матеріалах особливо наголошувалося, що «поступка Радянському Союзу південнокурильських островів створить ситуацію, з якою Японії буде важко примиритися... Якщо ці острови будуть перетворені на форпост (Росії), для Японії виникне постійна загроза». На відміну від Рузвельта, адміністрація Трумена вирішила скористатися цією ситуацією і залишити питання про Південний Сахалін і Курильські острови мов би «в підвішеному стані».

Не випадково американські укладачі договору вважали за краще не перераховувати в його тексті поіменно всі Курильські острови, від яких відмовлялася Японія, свідомо залишаючи для японського уряду можливість пред’явити претензії на їх частину, що і відбулося в подальший період.

1 червня 1955 року в Лондоні почалися радянсько-японські переговори про припинення стану війни, укладення мирного договору і відновлення дипломатичних і торгових відносин. Всупереч умовам капітуляції й положенням Сан-Франциського мирного договору японський уряд спочатку заявив територіальні претензії на всі Курильські острови і південну частину острова Карафуто (Сахалін). Проте незабаром у Токіо зрозуміли, що ця спроба докорінно ревізувати підсумки війни приречена на провал і приведе лише до загострення двосторонніх відносин з СРСР. Це, зокрема, могло зірвати процес прийняття Японії в ООН. Тому японський уряд, продовжуючи оскаржувати належність Курильських островів і Південного Сахаліну Радянському Союзу, вирішив для досягнення згоди на даному етапі обмежити свої територіальні претензії південною частиною Курил, знову заявивши, що вона нібито не підпадає під дію Сан-Франциського мирного договору.

Компромісні умови вдалося розробити тільки в жовтні 1956 року. Радянсько-японські відносини були нормалізовані підписанням Спільної декларації. Актом доброї волі стало рішення радянського уряду передати Японії розташовані поблизу від Хоккайдо острови. Спільна декларація була підписана японським прем’єр-міністром І. Хатоямою фактично всупереч позиції адміністрації США, яка робила все можливе для того, щоб повна нормалізація радянсько-японських відносин, включаючи остаточне визначення лінії проходження кордону, не відбулася.

Даллес пригрозив японцям, що у випадку, якщо за мирним договором з СРСР Японія погодиться визнати радянськими Курильські острови, США навіки збережуть за собою острів Окінаву і весь архіпелаг Рюкю.

Підсиливши свій тиск, США домоглися відставки кабінету Хатоями, на зміну якому прийшов проамериканский кабінет Кісі. Новий уряд став самоусуватися від переговорів про укладення мирного договору. Як «обґрунтування» цієї позиції знову були висунуті вимоги повернути Японії чотири південнокурильські острови.

Підписання в 1960 році спрямованого проти СРСР і КНР японо-американського «Договору безпеки» ще більш ускладнило вирішення питання про лінію проходження кордону між Японією і СРСР, бо в умовах «холодної війни» на Далекому Сході будь-які територіальні поступки Японії сприяли б розширенню території використовуваної іноземними військами. Зіткнувшись із небажанням японського уряду, за спиною якого стояли США, виконувати положення Спільної декларації і розцінивши підписання японоамериканського «Договору безпеки» як ворожий акт, радянський уряд заявив, що питання про територіальне врегулювання з Японією після другої світової війни вже вирішене відповідними міжнародними угодами.

Аналізуючи політику Японії відносно СРСР в роки «холодної війни», професор Каліфорнійського університету (США) Цуйосі Хасегава приходить до наступного висновку: «Зміни, які наступили в роки холодної війни, відбулися не в радянсько-японських відносинах, вони відбулася у відносинах США і СРСР, коли ці союзники в роки війни, стали ворогами, а США і Японія, які були ворогами в роки війни, стали союзниками... Мета США полягала в тому, щоб залучити Японію в свою глобальну стратегію... Ця стратегія була зручна і для японських консервативних урядів... Японії був потрібен ворог для полегшення зусиль по відновленню країни після поразки у війні, досягнення незалежності, відтворення економіки, повернення в співтовариство держав, спираючись при цьому на американську військову силу в забезпеченні безпеки. І коли Японії потрібно було збільшити військову потужність, привівши її у відповідність зі своєю економічною потужністю, «радянська загроза» була вибрана як зручний привід здійснити це без ризику розколу громадської думки... Погіршення відносин із СРСР відповідало японським національним інтересам. Японці самостійно обрали цю стратегію.

Фактично, після відновлення дипломатичних відносин із Москвою, можна сказати, що у Токіо не було як такої зовнішньої політики на радянському напрямі – тільки «політика північних територій». Проблема північних територій виконувала роль підбурювача в міжнародних відносинах на Далекому Сході. З цієї точки зору було важливо, щоб територіальна суперечка залишалася невирішеною. Звідси жорстка позиція Японії з вимогами негайного повернення всіх островів і відмова обговорювати пропозиції про передачу їй частини територій».

Поділяючи думку професора Хасегави, можна стверджувати, що стосовно стану «холодної війни» проблема «північних територій» була не стільки метою японської дипломатії, скільки засобом здійснення антирадянської стратегії США. У результаті російський і японський народи стали заручниками цієї стратегії.

Відмова уряду Японії визнати цей очевидний факт, збереження стереотипів «холодної війни» створюють серйозну перешкоду для пошуку взаємоприйнятних домовленостей про умови мирного договору, тепер уже між Росією і Японією.

Слід зазначити, що Японія має територіальні суперечки не тільки з Росією, але і з Китайською Народною Республікою, з Республікою Корея. Вирішення цих суперечок за взаємною згодою сторін відкладено на майбутнє.

Значною подією на шляху налагодження взаємин Росії та Японії став офіційний візит Б. Н. Єльцина в Токіо в жовтні 1993 року. В результаті була підписана Токійська декларація про російсько-японських відносинах - перший комплексний документ, який визначив принципові засади відносин між новою Росією і Японією. У Токійської декларації було зафіксовано намір сторін взаємодіяти у справах будівництва нового міжнародного порядку і повної нормалізації російсько-японських відносин, а також поглиблювати співпрацю в галузі роззброєння, розвивати діалог і взаємодія в інших сферах.

3 - 5 вересня 2000 року відбувся офіційний візит Президента Росії В. В. Путіна до Японії. Переговори В. Путіна з І. Морі були сфокусовані на таких ключових аспектах, як стратегічне співробітництво у світових справах, розвиток двосторонніх торговельно-економічних зв'язків та проблема мирного договору, причому по кожному з цих аспектів був досягнутий певний прогрес. Вперше в історії двосторонніх відносин Президент Росії і прем'єр-міністр Японії підписали Спільну заяву про взаємодію Росії і Японії в міжнародних справах. Тут сторони не просто підсумовують збігаються або близькі підходи, але йдуть далі, до реальної взаємної підтримки.

Підводячи підсумок, можна сказати, що візит Путіна став важливим кроком у процесі будівництва партнерства між двома країнами. Це дозволяє висловити припущення про збереження і розвиток позитивних тенденції у відносинах Росії та Японії.

3.4. Закінчення «холодної війни» та її наслідки.

Відношення між СРСР та США почали вирівнюватися вже починаючи з початку 60-х років. Але ще довгий час ці дві країни відносилися одне до одного з величезною підозрілістю. Втім, реально напруженість між ними почала зникати лише наприкінці шестидесятих років. Саме тоді були підписані договора про скорочення коштів, що витрачалися обома країнами на озброєння (а отже, і на війну). Втім, ситуація знову погіршилася у 1980 році, коли президентом США став антикомуніст (тобто супротивник комунізму) Рональд Рейган. Рейган знову збільшив витрати на озброєння. У часи його президенства розглядався, наприклад, проект створення космічної системи захисту США від ядерного нападу. Тим часом, в 1985 році у СРСР до влади прийшов Михайло Горбачов, який почав проводити деякі економічні та соціально-політичні реформи. У цей час напруженість між цими двома країнами різко ослабшала, і через два роки Горбачов та Рейган підписали угоду про заборону ракет середньої дальності. Внаслідок реформ Горбачова й у країнах Східної Європи виникла необхідність у реформах. Згодом там відбулися так звані вільні вибори, і до кінця 1989 року комунізм повалився у Польщі, Угорщині, НДР (Німецькій Демократичній Республіці), Чехословаччині та Румунії. А наступного року об’єдналися Західна та Східна Німеччини. До речі, саме тоді була повалена і так звана Берлінська стіна, що тридцять сім років розділяла це місто. Люди Східного Берліну часто намагалися перелізти через неї, щоб потрапити на Захід, і багато хто з них був вбитий. Коли стіну зруйнували і забрали охорону, люди з обох боків почали брати її шматочки як сувеніри – на пам’ять. В серпні 1991 року у СРСР була зроблена спроба державного перевороту, який привів до падіння уряду Горбачова і заборони комуністичної партії. А вже у грудні цього ж року колишній СРСР перестав існувати. “Холодна війна”, яка продовжувалася сорок років, нарешті завершилася.

Наслідки: • Поразка СРСР у «холодній війні», розпад СРСР і соціалістичної системи ; Припинення глобального ракетно-ядерного протистояння між наддержавами, завершення балансування на грані війни. Скорочення ядерних потенціалів; Становлення єдності світу. Прискорення процесів глобалізації, регіональних інтеграційних процесів (Європа, Південно-Східна Азія, Північна і Латинська Америки). ; Становлення єдиного світового ринку, заснованого на функціонуванні ринкових економік, приватній власності і конкуренції; Об`єднання Німеччини. Виведення радянських (російських) військ з Східної Європи. Прискорення європейської інтеграції, розширення НАТО і ЄС на Схід; Поява нових держав у Східній Європі після розпаду СРСР, Югославії і Чехословаччини. Відновлення історичних конфліктів, поява нових між новоутвореними державами (на теренах колишньої Югославії та СРСР); Приборкання конфліктів породжених “холодною війною” (Нікарагуа, Камбоджа, Ангола, Афганістан тощо); Загострення проблем, які раніше стримувало глобальне протистояння наддержав, поява нових і загострення старих регіональних конфліктів, посилення нестабільності і різних регіонах світу; Зміна системи міжнародних відносин. Зміна ролі міжнародних організацій, зокрема, ООН. Формування нових центрів світової політики. Пріоритет США, їх домінування у міжнародних відносинах; Започаткування процесу ліквідації тоталітарних і авторитарних, становлення ліберально-демократичних режимів; Поява проблеми розповсюдження зброї масового знищення; Поява проблеми міжнародного тероризму