22. Розвиток інтеграційного процесу в рамках асеан.

АСОЦІАЦІЯ КРАЇН ПІВДЕННО-СХІДНОЇ АЗІЇ, АСЕАН (Association of South East Nations, ASEAN) – регіональна організація країн Південно-Східної Азії. Утворена в 1967. Включає 10 країн: Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Таїланд, Філіппіни, Бруней (1984), В'єтнам (1995), Лаос (1997), М'янма (1997), Камбоджа (1999).

Історія становлення і політичний розвиток. Перші кроки до міждержавного співробітництва у Південно-Східній Азії можна знайти ще в роки «холодної війни», однак тоді воно носило яскраво виражений військово-політичний характер і зводилося до участі в глобальному протистоянні двох систем. Спроби міждержавних об'єднань на економічній основі носили підлеглий характер і не могли претендувати на самостійну роль у міжнародних відносинах (наприклад, Асоціація Південно-Східної Азії). У цьому плані більше пощастило виникненню напередодні періоду розрядки АСЕАН. Вона зуміла розвинутися в невійськове регіональне об'єднання країн з високим міжнародним авторитетом.

Асоціація була створена за рішенням конференції міністрів закордонних справ Індонезії, Малайзії, Сінгапуру, Таїланду і Філіппін 8 серпня 1967 в Бангкоку. У прийнятій Декларації АСЕАН ставилися наступні цілі:

- Прискорення економічного розвитку, соціального і культурного прогресу країн Південно-Східної Азії;

- Зміцнення миру і регіональної стабільності;

- Розширення активної співпраці і взаємодопомоги в області економіки, культури, науки, техніки та підготовки кадрів;

- Розвиток більш ефективної співпраці у сфері промисловості і сільського господарства;

- Розширення взаємної торгівлі та підвищення життєвого рівня громадян країн-учасниць;

- Встановлення міцного і взаємовигідного співробітництва з іншими міжнародними та регіональними організаціями.

У Декларації зазначалося, що АСЕАН відкрита для всіх країн Південно-Східної Азії (ПСА), які визнають її принципи, цілі та завдання.

Завершення Другої індокитайської війни навесні 1975 додало потужний імпульс розвитку договірно-правової та організаційної бази АСЕАН. На першому саміті АСЕАН, були схвалені Договір про дружбу і співпрацю в Південно-Східній Азії і Декларація про згоду.

Проблеми нейтралізації і забезпечення безпеки асеанівскі керівники розглядали в тісному зв'язку з наданням регіону без'ядерного статусу. З огляду на особливу складність проблеми лише в 1995 держави-учасники зуміли підійти до підписання Договору про створення в Південно-Східній Азії зони, вільної від ядерної зброї.

У 1994 в рамках превентивної дипломатії, з ініціативи АСЕАН був запущений механізм Асеанівського регіонального форуму (АРФ).

Регулярний характеру набули щорічні постміністерскі зустрічі з представниками регіональних партнерів (США, Канада, Японія, Південна Корея, Китай, Росія, Австралія, Нова Зеландія, Індія, ЄС) за схемою «10 + 1», тобто асеанівска «десятка» плюс один з партнерів.

Військово-політичне співробітництво. Лідери країн АСЕАН протягом всієї 35-річної історії Асоціації категорично відкидали можливість і бажання її трансформації у військово-політичний блок. Але на рубежі 20 і 21 століть відбувається корекція військово-політичних доктрин країн АСЕАН з метою адекватного реагування на ситуацію в АТР. Можливими причинами стали: швидке зростання потенціалу Китаю, а також економічні втрати від піратства, незаконної міграції і контрабанди. Країни АСЕАН роблять акцент на оснащення збройних сил сучасними системами зброї, здатними забезпечити оборону своєї території, а також морської акваторії – зони економічних інтересів цих країн.

Проблема міжнародного тероризму. Країни АСЕАН швидко відреагували на виклик міжнародного тероризму, який безпосередньо зачепив Індонезію, Малайзію, Сінгапур, Філіппіни. На нараді в Брунеї в листопаді 2001 була прийнята Декларація про спільні дії з протидії тероризму. У ній виражається рішучість активізувати спільні й індивідуальні зусилля щодо запобігання, протидії та припинення діяльності терористичних груп в регіоні.

Економічне співробітництво. Економічне співробітництво в рамках АСЕАН концентрується головним чином у сфері торгівлі і націлено на створення асеанівської зони вільної торгівлі. Рішення про зону вільної торгівлі було прийнято на 4-му саміті Асоціації в 1992 у Сінгапурі. Воно розглядалося як важливий крок у справі поглиблення регіонального співробітництва, початковий етап на шляху економічної інтеграції за подобою Європейського Союзу. Головним інструментом реалізації домовленостей щодо зони вільної торгівлі виступала угода про єдині діючі пільгові тарифи країн АСЕАН.

Регіональна інтеграція в рамках АСЕАН вступає в протиріччя з такими глобальними форумами як СОТ чи АТЕС. Можна сказати, що в ПСА спостерігаються два паралельні процеси. З одного боку - зміцнення регіональної співпраці. З іншого - включення країн АСЕАН у процес економічної глобалізації. Переплетення цих двох суперечливих тенденцій лежать в основі дискусій про майбутнє розвитку АСЕАН.

23=24 Розкрити сутність та перебіг вирішення “кашмірського питання” у відносинах між Індією та Пакистаном.

Конфлікт між Індією та Пакистаном стосовно статусу території Кашміру триває із 1947 року, майже з моменту здобуття незалежності цими колишніми колоніями Британської імперії. Із кінця 1950-х років в конфлікт вступив Китай, під управління якого також відійшла частина території Кашміру.

В Індії переважна більшість населення сповідує індуїзм, в той час як в Пакистані – іслам. В плані, висуненому останнім віце-королем Індії британським лордом Луїсом Маунтбеттеном, Індії та Пакистану пропонувалося залишитися домініонами імперії, а князівства Індії розподілити за релігійним принципом. Спочатку Індія, а потім Пакистан від статусу домініону відмовились, а релігійний принцип самовизначення було дотримано не завжди. У випадку із стратегічно важливим для обох сторін Кашміром це вилилося у тривалий територіальний конфлікт.

Фази конфлікту:

Перша фаза – наслідки пост-колоніального розподілу та перша індо-пакистанська війна. 3 червня було прийнято Закон про незалежність Індії, згідно з яким правителі князівств могли або увійти до складу Індії чи Пакистану, або залишитися домініоном Британії. В Кашмірі переважна більшість населення – мусульмани, але магараджа Кашміру вирішив не робити такого непростого вибору і оголосив Кашмір незалежним. Деспотичність його правління спричинила хвилю невдоволення та спровокувала вторгнення на територію Кашміру мусульман-пуштунів з Пакистану. Стурбований магараджа запросив підтримки Індії в обмін на приєднання князівства. В жовтні 1947 року сторони підписали документ, яким підтверджувалося приєднання Кашміру до Індії. Пакистан не визнав такого кроку, що спричинило перше військове зіткнення між Індією та Пакистаном.

Війна завершилася 1 січня 1949 року, після чого в липні-серпні цього ж року під егідою ООН було встановлено лінію припинення вогню, яка поділила Кашмір на дві частини – пакистанську (близько 40% території на заході та північному заході) та індійську (решта території князівства, яка пізніше, в 1956 році, стала індійським штатом Джамму і Кашмір).

Друга фаза – втручання в конфлікт Китайської народної республіки. Наприкінці 1950-х років виникли територіальні суперечки між Індією та Китаєм; останній почав зближення із Пакистаном. 1962 року спалахнула індо-китайська війна, що завершилася встановленням китайського управління над спірною територією Аксай Чин. У 1963 році між Пакистаном та Китаєм підписано угоду, за якою територія Транс-Каракорум перейшла під китайське управління. Між Китаєм та Пакистаном з того часу існує постійний зв’язок т.зв. каракорумським шосе.

Третя фаза – другий індо-пакистанський збройний конфлікт у серпні-вересні 1965 року. За посередництва СРСР та тиску РБ ООН військові дії було припинено, війська відведено, а лінію кордону відновлено станом на 5 серпня. Втрати Пакистану в цій війні перевищили 3800 чоловік, втрати Індії – близько 30000. Основні післявоєнні переговори проводилися в Ташкенті у 1966 році.

Четверта фаза – третя індо-пакистанська війна 1971 року. Із березня 1971 року у Східному Пакистані розпочинаються громадські заворушення, проти яких уряд використовує війська. Спровокований прикордонними сутичками із індійською армією масштабний конфлікт завершився капітуляцією пакистанської армії у східних провінціях та відторгненням ї від Пакистану. Так було утворено державу Бангладеш. Влітку 1972 року представники Індії та Пакистану підписали Угоду про припинення вогню. В ході війни індійська армія втратила близько 1500 солдатів, пакистанська – 20000. При цьому 93.000 були захоплені в полон.

П’ята фаза – початок ядерного протистояння та Каргільська війна. У 1998 році індо-пакистанський конфлікт набув нового виміру – обидві держави провели успішні випробування ядерної зброї. Це поклало початок потеплінню у відносинах, що тривало протягом 1998-1999 років. Однак, вже в травні 1999 року розпочався черговий етап ескалації конфлікту – т.зв. Каргільска війна. Навесні 1999 групи пакистанських бойовиків за підтримки артилерії захопили ряд індійських прикордонних пунктів, внаслідок чого індійська армія була втягнута у виснажливу операції із повернення захоплених прикордонних територій, що потребувала вперше за багато років застосування військової авіації. Втрати індійської армії – близько 700 чоловік; серед бойовиків – більше 4000. Пакистанський уряд заперечував свою причетність до діяльності бойовиків, але двосторонні відносини суттєво погіршилися.

З цього часу періоди короткого примирення змінюються поновленням ворожнечі та провокаціями. З них найбільш відомою є напад терористів на індійський парламент 13 грудня 2001 року, після якого Індія звинуватила Пакистан в підтримці терористів.