7. Зовнішньополітичні пріоритети сша на сучасному етапі.

Для зовнішньої політики США останнє десятиліття XX ст. стало періодом пошуків і пристосування до радикальних змін системи міжнародних відносин, яка відбулася в результаті закінчення холодної війни і розвитку нових глобальних процесів.

З одного боку, припинення глобальної конфронтації в умовах «саморозпуску» ворожого блоку означало зникнення реальної військової загрози США і перетворення їх в єдину військову наддержаву. Сполучені Штати стали не тільки практично невразливими перед масштабним військовим нападом, але і отримали набагато більшу свободу стратегічного маневру. Крім того, в результаті розпаду СРСР і всього соціалістичного табору відкривалися широкі можливості для співпраці США з державами, які входили до радянського блоку, і новими державами на просторі колишнього СРСР, для поширення там американського впливу.

З іншого боку, із закінченням холодної війни значно девальвувалася роль військової сили і торгово-економічна сфера перетворилася на основне поле суперництва між розвиненими державами, де США стикаються зі зростаючою конкуренцією з боку своїх союзників по холодній війні. Її закінчення також поставило під питання всю глобальну військово-політичну інфраструктуру, створену Сполученими Штатами для ведення цього протиборства. Зник і колишньої стратегічний компас »у вигляді доктрини" стримування ", що служила основою післявоєнної зовнішньополітичної стратегії США. Виникла ситуація невизначеності щодо загроз безпеки США і методів протидії їм. Ослаб і внутрішній «тил» глобальної зовнішньої політики, оскільки за відсутності серйозної зовнішньої загрози, що об'єднувала націю, і ясних нових цілей стало набагато важче мобілізувати громадську підтримку активного зовнішньополітичного інтервенціонізма.

Нарешті, крах колишнього біполярного світового устрою обернувся посиленням дестабілізуючих тенденцій у світі, що виразилося в збільшенні числа етнорелігійних конфліктів, поширення ядерної та інших видів зброї масового знищення, зростанні міжнародного тероризму та злочинності.

Іншою новою реальністю для зовнішньої політики США стала зростаюча глобалізація світової економіки, яка поставила країну перед необхідністю підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку, визначення своєї ролі в економіці, а також знаходження нового оптимального балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою.

У всі більш залежному світі постійно зростає зацікавленість американців у демократизації правління в інших країнах. Радикальну зміна в розстановці сил на користь демократичного Заходу робить його більш нетерпимим стосовно порушників демократичного світоустрою, будь то авторитарні антизахідні режими або терористичні угруповання. «Гегемоністи» вважають найважливішим завданням збереження існуючої системи військово-політичних союзів з вирішальною роллю Америки в забезпеченні їх ефективності.

На США покладається роль головного гаранта стабільності в світі. Мається на увазі здатність США діяти в односторонньому порядку, а ООН та інших міжнародних організацій, по суті, відводиться другорядна роль. Основні цілі «великої стратегії» США - зміцнення безпеки та забезпечення економічного процвітання країни, а також просування демократії у світі. Відсутність прямої військової загрози існуванню США за типом радянської часів холодної війни розглядається Пентагоном як тимчасове явище, а найбільш вірогідним сценарієм її відродження там вважають появу «веймарської Росії» або ворожого Китаю як нової великої держави. Тому найважливішим завданням військово-політичної стратегії США, як зазначав У. Перрі (міністр оборони США в 1994 - 1997 рр..), є «превентивна оборона», націлена, по суті, на участь у формуванні військового потенціалу цих країн шляхом розширення взаємодії та надання впливу на їх військові доктрини і характер військового будівництва.

До критично важливих регіонів на додаток до традиційних для повоєнної стратегії США Західної півкулі, Західній Європі, Східної Азії і Перської затоки все частіше зараховуються Центральна і Східна Європа, Балкани, а також басейн Каспійського моря (включаючи Центральну Азію і Кавказ) з його величезними сировинними ресурсами. Незважаючи на радикальні зміни міжнародної обстановки, США зберегли глобальну систему своїх військово-політичних союзів і зобов'язань, створену в роки холодної війни. Більш того, найважливіший з цих союзів - НАТО - був не тільки розширений, а й перенацілений з «захисту території» на більш широку функцію - забезпечення стабільності всього «трансатлантичного регіону» шляхом, в тому числі, дій за межами території країн - членів альянсу.

У 90-х роках США взяли курс на підтримку переважної військово-силової переваги над іншими країнами. Все це дозволило Сполученим Штатам до кінця 90-х років збільшити до рекордного в історії рівня військово-технологічний відрив від своїх потенційних конкурентів, особливо в глобальному проектуванні військової могутності та новітні методи ведення наземних бойових дій. Дрейф США у бік односторонніх (або в рамках НАТО) дій супроводжувався зростанням питомої ваги силових примусових заходів в арсеналі зовнішньополітичних інструментів. США намагалися в односторонньому порядку домагатися наступних цілей: змушувати інші країни прийняти американські норми і практику в сфері прав людини; не дати іншим країнам мати військовий потенціал, який ущемляє американське панування в звичайних озброєннях; застосовувати американське законодавство на екстериторіальній основі проти інших країн; ранжувати країни за ступенем їх прихильності американським стандартам щодо прав людини, наркотиків, тероризму, розповсюдження ядерної зброї і ракетних технологій, а також релігійних свобод; прийняти санкції проти країн, які не дотримуються цих стандартів ... втручатися в локальні конфлікти, що не торкаються безпосередньо інтересів США; змушувати інші країни приймати соціальні і економічні заходи в інтересах американської економіки; просувати експорт американських озброєнь, одночасно перешкоджаючи аналогічним зусиллям інших країн».

Найважливішим зовнішньополітичним пріоритетом США в 90-і роки стало просування американських торговельно-економічних інтересів в умовах глобалізації світової економіки.

Стратегія-2010: в якості загроз національній безпеці США вказані в першу чергу міжнародний тероризм, розповсюдження ядерної зброї, економічна нестабільність, негативні кліматичні зміни, порушення демократичних засад. Вперше також визнається потенційна небезпека кіберзлочинності і проблема громадян США, що вступили в терористичні організації всередині країни. У новій стратегії є і ряд ключових положень, що відображають корінні зрушення на світовій арені. У першу чергу це фактичне визнання багатополярності сучасної світової системи. Відзначається, що перевага Америки в XXI ст. вже не так очевидна і Вашингтону необхідно відмовитися від силових методів розв'язання проблем на користь дипломатичного партнерства зі своїми союзниками.

2009 р. доповідь "Глобальні тенденції-2025: мінливий світ": відзначається можливість формування трьох торгово-економічних груп, які можуть стати квазіблоками в Північній Америці, Європі та Східній Азії, а також зростання значення регіональних центрів сили, таких як Туреччина та Іран. По суті дані положення означають втілення концепції так званого Постамериканського світу, тобто світу, в якому США вже не наддержава, а лише найвпливовіша і сильна держава. Також підкреслюється, що США повинні зміцнювати діючі альянси, але в той же час шукати нових союзників. У числі пріоритетних партнерів вказуються Китай, Індія, Росія, а також Бразилія, ПАР, Індонезія. По суті дана констатація відображає докорінну зміну співвідношення сил у світі не на користь США. У цих умовах теза про співпрацю з новими партнерами відображає прагнення адміністрації США залучити нові центри сили у систему двосторонніх відносин на основі визнання їх сфер інтересів з тим, щоб надалі США могли зайняти в цій співпраці позицію старшого партнера.

Характерно при цьому, що у Стратегії-2010 досить невиразно говориться про НАТО, що відображає зростання протиріч як всередині альянсу, так і із західноєвропейським центром сили в цілому. У Стратегії-2010 відбулася відмова від терміну "ісламський радикалізм" - в якості основної терористичної загрози вказана "Аль-Каїда", а не більш широке поняття, що містить вказівку на релігійну приналежність. Це відображає прагнення поліпшити відносини з ісламським світом і особливо з арабськими державами Близького Сходу, що було вперше позначено в Каїрській ініціативі Обами в 2009 р.

В ЦІЛОМУ СТРАТЕГІЮ-2010, ЯК І ЗОВНІШНЮ ПОЛІТИКУ США НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ, відрізняється деякою подвійністю. У документі збережена установка на глобальне лідерство США, але з урахуванням несприятливих умов має місце певне зрушення в засобах і методах його досягнення. У них чітко проглядаються дві лінії, і в залежності від обставин перевага надається тому чи іншому підходу. Перший підхід дуже близький до методів зовнішньої політики США в 1970-і рр.. і особливо до курсу адміністрації Ніксона, проведеного за підсумками поразки у війні у В'єтнамі. У сучасних умовах проявами цієї гнучкої лінії стали "перезавантаження" відносин з Росією, прагнення поліпшити відносини з арабським світом, а також повернення до підходів 1960-70-х рр.. про "контролювання" конфліктів в інтересах США, що проявилося у спробах врегулювання близькосхідного конфлікту і налагодженні вірмено-турецьких відносин.

Друга лінія пов'язана більшою мірою з силовими аспектами і проводиться в сучасних умовах більш боязкими засобами. Тут превалює ряд методів і підходів з арсеналу адміністрації Буша-молодшого. До цих проявів можна віднести спроби знову розширити географічні рамки і завдання НАТО, пропозиції про закріплення військової присутності альянсу в Прибалтиці, прагнення зберегти хай і в урізаному вигляді програму ПРО, розширення масштабів агресії в Афганістані. У той же час помітно, що силові методи стають тонше, більша перевага віддається хірургічним діям сил спеціальних операцій: так, у травні стало відомо, що президент Обама санкціонував план розміщення сил спецпризначення в 75 країнах, головним чином у країнах Східної Африки, Ємені, а також в близькосхідних державах та країнах Центральної Азії.