54. Знання та віра. Історичні форми співвідношення.

Знання –інформація, яка з різною мірою достовірності, об’єктивно відображає властивості і закономірності предметів і явищ в дійсності. Знання має направленість на істину. Види знання: 1. Перцептиве чут 2.Здоровий глузд повсякд досв3. Наукове. Віра – не обгрунтоване розумом прийняття існування чогось(Бога, долі, наукових об’єктів) за істину і дії у відповідності з цим прийняттям.

До співвідношення знання та віра ще у ІІІ ст. у патрист.вченні «отців церкви» — Квінта Тертулліана, Августина Блаженного. Твердженням «Вірую, бо це абсурдно» Тертулліан висловив один із основних принципів патристики — примат віри над розумом. Розум справді був безсилий будь-що змінити в період розпаду Римської імперії. Відновитись до життя можна було тільки через віру, через утвердження абсолютно нових цінностей. Августин Блаженний твердив, що задача богослов’я – пізнати в світі розуму те, що вже прийнято вірою. Схоластика(томізм) практично вирівнює в значущості віру й розум. На думку її прихильників, знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. Нова класи.європ. ф.ґрунтується на вірі в розум. Розум є вищою здатністю людини, вищою цінністю та ідеалом. Бог, за Декартом, є гарантом існування світу і гарантом того, що цей світ можна осягнути розумом. Ф. Бекон, висунувши гасло “Знання – сила”, указував, що істину треба шукати в даних досвіду і спостережень, а не в сутінках схоластики й у цитатах зі священних книг. Уже на початку XX ст. католицька церква висувала положення про те, що віра не повинна бути сліпим рухом душі і що не може бути ніякої дійсної розбіжності віри і розуму, тому що всі знання відбулися від Бога. Філософія екзистенціалізму намагалася на місті традиційної догматичної віри поставити “наукоподібну віру”, у якій знання підкріплювало би релігію. Так, К. Ясперс обгрунтовує особливу “ф. віру”, що сполучає віру в науку з вірою в Бога.

Неотомізм намагавсь об’єднати віру і розум. Ф. повинна раціонально розкритті і виправданню істин теології. Цілісність людського знання з’являється в гносеології неотомізму яка володіє ієрархічною будівлею й аж ніяк не суперечному одкровенню віри.Б. Рассел-віру як сукупність зв’язаних між собою станів організму, цілком або частково мають відношення до чогось зовнішнього. Істина ж є властивість віри і, як похідна властивість пропозицій, що виражають віру. Усяка віра, на думку Рассела, “має образотворчу природу”, з’єднану з почуттям чи схваленням несхвалення. Керкегор виступив проти всевладдя розуму, ритикував європ.ф.,бо вона не поставила проблему походження довір'я до розуму і проблему межі розумуПеред неможливим розум пасує, стіну неможливого він не долає, тому що вона ним же і зведена. Подолати неможливе може тільки віра. Віра уможливлює те, що є абсурдом для розуму. розум, пізнання С. Керкегор розглядає як щось вороже вірі, людському існуванню взагалі.

55. Проблема суб'єкта й об'єкта пізнання.

Пізнання - процес цілеспрямованого активного відображення дійсності в свідомості людини зумовлений суспільно-історичною практикою людини, він э предметом вивчення такого розділу ф., як теорія пізнання. С і О фундаментальні ф.-гносеологічні категорії. „С" відображає активне начало, риси, що уможливлюють формування і пізнання О. „Суб'єктивне" означає все, пов'язане виключно з С, з його діяльністю, пізнанням і знаннями. Завдяки ф. дослідженням Канта під „О" розуміється фрагмент реально існуючої дійсності, що протистоїть С, який надає О відповідних визначеностей, онтологічні, гносеологічні, аксіологічні риси другого є результат діяльності першого. В Античній ф. під С розумілася загальна матеріальна субстанція (субстрат). У Арістотеля відображення позбавленої форми, пасивної матерії, конкретний же предмет розглядався як О. У середньовічній схоластиці С тлумачився як „субстанція", що реально існує у предмета, як онтологічні засади сущого, під об’єктом, розумівся результат інтелектуальної активності людини.

Виокремл. Конц. О пізнання, що спостерігалися в історії ф.: 1. Споглядальність, обстоювання О, як безпосередньої даності С (античність, ф. Нового часу, сучасний позитивізм). 2.Конструювання О, як „об'єктивація" потенцій С (кантіанство, неокантіанство, прагматизм) 3.О як результат предметно-практичного відношення людини до природи (марксистська ф.). С пізнання, згідно з сучасною ф. - це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа конкретним й історичними здібностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. С пізнання, - це людина, яка включена в суспільне життя, в суспільні зв'язки та відносини, яка використовує суспільно-вироблені форми, способи, методи практичної та пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, прилади, експериментальні установки), так і духовні (категорії, логічні форми та правила мислення, зміст мови, правила її структурної побудови та виживання); це людина, яка діяльно здійснює перехід від незнання до знання, від неповного знання до більш повного і точного, нарощують суспільно необхідне нове знання про дійсність. О пізнання - це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальної діяльності суб'єкта. Об'єкт пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкту. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів. Ідеальні О- це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, які одержуються С у результаті абстрагування та ідеалізації і які виступають замінники реальних предметно-чуттєвих об'єктів.