101. Декарт р. «Міркування про метод».

Складається з 6 частин: про науки (частина 1); про науковий метод (частина 2); про мораль (частина 3); про існування Бога та безсмертя душі (частина 4); про проблеми фізики (частина 5); про засоби розвитку наук (частина 6).Раціон. (1637 наголошує, що чуттєве відображення є вкрай ненадійним, не може бути джерелом істинних вірогідних знань. Чуттєвий досвід – основа знань сумнівних. Зрештою, все у житті не може не супроводжуватися сумнівами – аж до єдиного безсумнівного: самого акту мислення. У зв’язку з цим Р. Декарт і формулює своє знамените висловлювання: “Я мислю, отже, я існую”. “Я дійшов висновку, - зазначав Р. Декарт, що можна не вагаючись прийняти цю істину за відшукуваний мною перший принцип філософії”. На переконання мислителя, дана істина є настільки стійкою, вірогідною, що жодні припущення скептиків не здатні її похитнути чи спростувати. В “Міркуваннях про метод” Р. Декарт сфорулював чотири правила, які втілюють суть обстоюваного ним дедуктивного методу: 1. У якості істинних слід вважати положення, що не викликають, зрештою, жодного сумніву, є безсумнівними, чіткими і ясними. Перше правило є принципово важливим: не залишати жодного сумніву, прагнути до “поняття ясного і уважного розуму”, яке завдяки його простоті є більш достовірним, ніж сама дедукція”. Тим самим мислитель наголошує на зазначенні інтелектуальної інтуїції. 2. Будь-які проблеми чи утруднення, що з’являються у пізнанні поділяти на складові – допоки це можливо й необхідно для остаточного з’ясування питання. 3. Дотримуватись “порядку мислення”, коли пізнання розпочинається з найпростіших та доступних речей, і поступово просуватись до більш складних. Причому цей порядок повинен зберігатись навіть тоді, коли “об’єкти мислення зовсім не дані у її природних зв’язках”, - ніби компенсуючись, отже завдяки інтуїції. 4. Складати детальний перелік усіх послідовних ланок пізнання, його огляд виробляти настільки загальним, аби, зрештою, не сумніваючись, бути впевненим у відсутності упущень.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визначає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватися раціонально-математичному мисленню.Розум озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу І не може мати за Д перешкод у послідовному сходженні до Істини .

101. Макіавеллі н. «Государ».

Государ («Князь») це трактат Нікколо М., в якому описуються властивості характеру, методи правління та вміння, необхідні для ідеального правителя. опублікований 1532, через п'ять років після смерті Макіавеллі. Більш уважне його вивчення показує: в людських якостях і поведінці государя Макіавеллі на свій лад розкриває риси, закономірності політичної діяльності персоніфікованого в ньому (тобто в правителя) самої держави. У цій установці на виявлення природи держави, а не в складанні портрета потрібного країні правителя і дачі йому порад, пристосованих до злості дня, полягає глибокий концептуальний сенс "Государя".Основою ж влади у всіх державахслужать хороші закони та хороше військо. Логічно, що в Макіавеллі опора законів (так само, як опора державної влади) - армія, збройна сила. Про право, справедливості і т. п. мови немає.

Є ряд політичних прийомів, за допомогою яких государ в змозі досягти вищої своєї мети. Государ, "якщо він хоче зберегти владу, повинен придбати вміння полишати добра". Щоб утриматися при владі, розсудливий государ не стане нехтувати тими вадами, які на ділі забезпечують йому благополуччя і безпеку. Не гріх государеві "заради збереження держави" піти проти свого ж слова. Для Макіавеллі самозбереження і зміцнення політичної влади практично будь-яку ціну - домінуючий інтерес державності.Государ не повинен допускати того, щоб політична влада в країні знаходилася ще в чиїхось руках, він зобов'язаний концентрувати її всю тільки в себе.Симпатії свої Макіавеллі віддає тим одноосібно керованим державам, "де государ править в оточенні слуг, які милістю і зволенням його поставлені на вищі посади, допомагають йому управляти державою". У "Государ" мало говориться про діяльність правителя, зверненої безпосередньо до потреб та інтересів самих керованих (народу, знаті, війська та ін.). По відношенню до керованих Макіавеллі радить государеві виступати головним чином у вигляді опікуна народу

Макіавеллі чудово усвідомлює, що неодмінною умовою здійснення політичної влади у видах, угодних государю, є згоду з нею підданих. Є два способи досягнення покори. Перший - любов до государя. Другий - страх перед ним.

У цій праці домінує, як нам вже відомо, зовсім не звеличення високої гідності людської особистості, що створює і творить саму себе. Немає в ньому апології вільної волі, спрямованої на добро і загальному благу; немає міркувань про покликання індивіда до цивільно-моральної діяльності на терені політики. У фокусі цього макіавелліевского твори - ідеальний правитель і технологія його владарювання. Прообразом ж подібного правителя виступає Цезар Борджіа - воістину сатанинський лиходій, в якому автор хотів бачити великого державного мужа, об'єднувача Італії. Заслуга Макіавеллі в тому, що він до межі загострив і безстрашно висловив це об'єктивно існуюче співвідношення політики і моралі.