21. Характеристика основних моделей реформування освіти.

Існує багато типологій можливий моделей реформування освіти. Однак найпоширеніші з них є:

1. політико-адміністративна модель. Згідно з цією моделлю запланованих змін організації розглядаються як політичні системи. Політична перспектива базується на припущені, що індивіди, групи і підгрупи ставлять за мету власні інтереси і використовують владу і інші ресурси. Зміни зазвичай відбуваються завдяки використання влади і авторитету. Загальний приклад політико-адміністративної моделі – використання законодавства і розподіл ресурсів як засобів досягнення змін у соціальній системі.

2. раціонально-всебічна модель. Модель дослідження і розвитку можна розлядати як один із прототипів раціонально всебічної моделі. Однією з відмінних характеристик раціонально всебічної моделі є припущення що соціальні системи повністю вивчені і тому можуть бути замінені на основі кальки і прогнозів.

3. культурна модель. Зорієнтована на культуру і клімат соціальної системи – норми, цінності та думки – як основні мішені для змін. Інтелектуальна спадщина цієї моделі належить традиції гуманістичної психології та розвитку людських відносин. Ця модель намагається емоційно збудити процес запланованих змін. Вона набагато менш бюрократична і більш спрямована на користувача.

4. самовідроджувальна модель участі. Згідно з цією моделлю організаційні зміни розглядаються як процес соціальної взаємодії і колективного навчання учасників в організації. В цьому ракурсі ідея такої моделі участі близька до управлінських теорій, що зосереджуються на процесах організаційного навчання.

22. Сучасні стратегії освітніх реформ.

Для здійснення успішної реформи освіти важливо не лише знати що змінювати а й як змінювати. Іншими словами потрібні ефективні моделі змін або стратегії.

Виділяють наступні стратегії:

1. владно-примусові стратегії – відносяться до прямого та авторитарного підходу. Спілкування відбувається односторонньо: від ініціатора до виконавця.

2. раціонально-емпіричні стратегії – стосуються підходу який базується на експертизі, спрямований на розум чи інтелект виконавця. Це як правило відбувається за допомогою книг, лекцій, оголошень тощо. В такому випадку спілкування також одностороннє.

3. нормативні стратегії перепідготовки спрямовані на зміну норм, ставлень і думок різних груп учасників. Підхід ґрунтується на роботі в групі з наголосом на двостороннє спілкування.

Також існує опис різних підходів до освітніх змін:

• Технологічний підхід наголошує на важливості раціонального мислення та емпіричних досліджень

• Політичний підхід – наголошує на боротьбі за владу та неминучості конфлікту

• Культурний підхід – зосереджується на соціальному контексті, в який втручаються інновації

Згадані вище стратегії або підходи фокусуються на трьох основних аспектах соціального життя:

1. політична влада

2. науковий раціоналізм

3. культурні норми і цінності.

23. Стратегії, що застосовуються для усунення конфліктних ситуацій при введенні реформ в освіті.

1. «Стратегія золотої середини». Коли ініціюються системні зміни, певні сфери реформ не задовольняють різні зацікавлені групи, які переходять в опозицію до них, у відповідь на зростаюче невдоволення, стратегії реформ переглядають і зміни вносять там, де існують найменше конфліктів.

2. «Стратегія делегування». Розв’язання певних конфліктів може бути тривалим і потребувати багато часу. З метою уникнення зайвого напруження центральна влада делегує право розв’язання конфліктів регіональним і місцевим освітнім управлінням.

3. «Харизматична стратегія». Реформатори можуть звертатися безпосередньо до громади, описувати позитивні аспекти реформи, намагаючись вплинути на людей. Інший шлях використання харизматичної стратегії – створення зразкових центрів, які можуть слугувати позитивними прикладами запланованих реформ.

4. «Стратегії прямого застосування влади». Навіть у найбільш плюралістичних суспільствах з децентралізованими системами освіти центральний уряд має достатньо влади для впливу на вчителів, і директорів, на місцеві управління освіти шляхом застосування адміністративних, правових та інших заходів.

Кожна з цих стратегій має певні недоліки. Наприклад, стратегія золотої середини може трансформувати початкові системні реформи у набір фрагментарних «косметичних» поправок. Стратегія делегування – сприяти накопиченню нерозв’язаних проблем на регіональному та місцевому рівнях. Харизматична стратегія означає можливість маніпулювання, а стратегія прямого застосування сили може спровокувати небажання та опір і,отже, зменшує можливість підтримки системних реформ населенням.