Вулично-дорожна мережа.
Вупично-дорожна мережа міста формується як цілісна система, взаємозв'язана з мережею транспортних магістралей району розселення.
Структура мережі визначається загальною планувальною структурою і розмірами міста, взаєморозташуванням його частин.
Завдання транспортної інфраструктури - взаємозв'язки між функціональними елементами міста (житлові райони, місця прикладення праці, центри різних категорій, місця відпочинку) з метою забезпечення раціонального функціонування цих елементів.
Основні вимоги до транспортної інфраструктури:
Раціональний розподіл об'ємів руху.
Поєднання швидкості пересування з комфортністю.
Здатність розвитку відповідно до розвитку усіх елементів міста.
Можливість вибору виду комунікації залежно від дальності пересування; характеру зв'язків та функційної організації території.
Інтенсифікації внутрішньоміських зв'язків при скороченні затрат часу на пересування.
Елементи плану вулиць і доріг:
проїжджі частини;
тротуари;
роздільні смуги, що розділяють протилежні напрямки руху (2-6 м);
велосипедні доріжки;
зелені смуги;
шляхи рейкового транспорту;
наземне обладнання.
Червоні лінії- (ширина вулиці в червоних лініях) - одна з головних характеристик вулиці. Встановлюється генеральним планом міста та уточнюється в проектах детального планування (ТТДГТ),
Червоні лінії - умовні лінії, які обмежують територію або простір існуючих та проектованих вулиць і відділяють їх від інших територій міста (визначені у містобудівній документації).
Лінія забудови - зазвичай йде з відступом від червоних ліній. В окремих випадках вони можуть збігатися з червоними лініями (напр., історична забудова Львова).
Розміщення
будь-якої забудови у просторовій площині
вулиці в межах червоних ліній не
допускається.
Тротуари - проектуються відповідно до пропускної спроможності однієї смуги пішохідного руху. 1 смуга пішохідного руху = 0,75 м (ширина). Розраховується на 700—1000 пішоходів на годину.
Велосипедні доріжки - розміщуються між проїжджою частиною вулиці і тротуаром і відокремлюються зеленими смугами (1,5 м при однорядному русі; 2,5 м для дворядного руху).
Розміщуються на вулицях і дорогах, що ведуть до парків, стадіонів, виставок, зон відпочинку.
Сельбищна територія міста. Планувальна структура, складові та можливе розташування в системі міста. Житлова забудова та її роль у формуванні міського середовища. Проблеми реконструкції, модернізації і збереження історичної забудови
Найважливішим елементом міста є його сельбищна територія.
Сельбищна територія - зона розміщення житлової забудови, громадських центрів і зон відпочинку населення (площі, парки, сади, сквери, бульвари).
Планувальна структура сельбищної зони передбачає раціональну організацію і взаємне розташування її елементів.
Основні принципи формування сельбищної території:
- забезпечення максимальних зручностей населенню у задоволенні його соціально-культурних і побутових потреб при раціональному використанні ресурсів і міських земель.
При організації сельбищної зони враховують такі чинники:
організація функціональних процесів у житловому середовищі (побутові процеси, відпочинок, обслуговування, господарські функції);
зручна транспортна і пішохідна доступність зон праці, громадських центрів, територій відпочинку, зупинок громадського транспорту;
створення довкілля, сприятливого за санітарно-гігієнічними показниками;
створення естетично повноцінного середовища.
Ці положення регламентують Державні будівельні норми України: Містобудування, планування і забудова міських і сільських поселень - ДБН 360-92, зокрема:
3.1. Архітектурно-планувальну організацію сельбищної території треба здійснювати відповідно до розміру і структури поселень, пов'язуючи з іншими витратами території – виробничою і ландшафтно-рекреаційною.
3.2. У межах сельбищної території треба передбачити формування взаємозв'язаних зон громадських центрів, житлової забудови, озеленених територій загального користування, нешкідливих місць прикладення праці, а також магістральної та вуличної мережі.
Розміщення нового житлового будівництва у містах повинно передбачатися як на вільних територіях, так і в районах реконструкції.
Садибну забудову у містах треба розміщувати:
у межах міста на вільних територіях, які раніше вважалися непридатними для будівництва;
на територіях реконструйованої забудови, існуючої садибної забудови і тієї, що зберігається, враховуючи необхідність збереження характеру міського середовища, що склалося;
у приміських зонах на резервних територіях, що входять у межу міста, за винятком зелених зон, у нових селищах і тих, що розвиваються, розміщених у межах 30-40-хвилинної транспортної доступності.
3.5.
Основні структурні елементи сельбищної
території:
Житловий квартал (житловий комплекс) — первісний структурний елемент житлового середовища, обмежений магістралями або житловимим вулицями, проїздами, природними межами тощо, площею до 50 га з повним комплексом установ і підприємств обслуговування місцевого значення (збільшений квартал, мікрорайон) і до 20 га з неповним комплексом;
Житловий район — структурний елемент сельбищної території площею 8 = 80—400 га, у межах якого формуються житлові квартали, розміщуються установи і підприємства з радіусом обслуговування не більше 1500 м, а також об'єкти міського значення. Межами житлового району є магістральні вулиці й дороги загальноміського значення, природні і штучні межі. Житлові райони (відокремлені) можуть формуватися як самостійні структурні одиниці;
Сельбищний район (житловий масив) - структурний елемент сельбищної території площею понад 400 га, у межах якої формуються житлові райони. Межі його ті самі, що й для житлових районів. Ця структурна одиниця характерна для значних і найзначніших міст і формується як цілісний структурний організм з розміщенням установ обслуговування районного і міського користування.
Житлову забудову, особливо у значних і найбільших містах, треба розміщувати у зонах пішохідної доступності зупинок міського транспорту (з радіусом доступності не більше 500 м). Поза цією зоною допускається розміщувати дитячі дошкільні установи, школи, фізкультурні майданчики, автостоянки, гаражі;