Житлова забудова середньої поверховості

З-5-поверхові житлові будинки становлять значну частину забудови сучасних середніх і великих міст. 5-поверхове будівництво зараз є найбільш економічним.

Водночас частина 5-поверхової забудови 50-60-х років характеризується низкою суттєвих недоліків: низька щільність, неорганізованість зовнішнього житлового простору, естетична неповноцінність, тому деколи необхідно ущільнювати таку забудову.

Актуальне містобудівельне завдання - розробка прийомів забудови середньої поверховості, що забезпечують високий ступінь інтенсивності освоєння території при збереженні достатньо близького контакту з землею.

Багатоповерхова забудова

Переважає у формуванні житлового середовища значних і найзначніших міст, її вирішальна перевага - мінімальний процент забудованої території при максимальній щільності населення і відповідно житлового фонду.

Недоліки-ускладнена інсоляція території іфипротяжншю обмежені можливості сонячної і вітрової орієнтації житла, недостатній зв'язок жителів із зовнішньою житловою зоною, труднощі у функціональній організації зовнішнього середовища.

Зараз шукають просторові прийоми організації багатоповерхової житлової забудови, скеровані на збереження зручностей, масштабності, різноманітності житлового середовища.

Проблеми реконструкції, модернізації і збереження історичної забудови

У перехідний до ринкових відносин період відчувається недостатній вплив містобудівної теорії та її нормативної бази на проектування історичної частини міст, які перш за все потребують регламентованих заходів проти агресивної нової забудови. Особливо це стосується історичного міського середовища, що активно реконструюється, привертаючи найбільшу увагу інвесторів і тому є особливо вразливим у початковий період приватизації землі і нерухомості. Через це в сучасних умовах особливо гостро стоїть питання охорони і використання історико-культурного потенціалу міст. Міста змінюють свою зовнішність занадто дорогою ціною - внаслідок руйнування окремих споруд-пам'яток архітектури і навіть значних фрагментів історичного середовища - пам'яток містобудівного мистецтва.

Історія свідчить, що архітектурна спадщина не завжди гинула природним шляхом, а часто навмисне руйнувалася. Особливо руйнівною для пам'яток архітектури України виявилась ідеологічна "війна" 20-30-х років і Вітчизняна війна, коли було знищено багато культових споруд. В Україні було зруйновано 90 % церков і знищені майже всі монастирі. Загальне число зруйнованих пам'ятників тільки у Києві, за публікацією "Втрачені архітектурні пам'ятки Києва", досягло 96.

Існує ще одна причина загибелі пам'яток архітектури. Творці нової архітектури в багатьох випадках свідомо або несвідомо також винні в їх загибелі, коли стають слухняними виконавцями замовників. Наприклад, в 30-ті роки XX ст. проектом нового урядового центру в історичному ядрі Києва було передбачене знищення Золотоверхого Михайлівського собору з дзвіницею і Василівської (Трьох Святителів) церкви (1935). Архітектори брали участь у розробці завдання на проектування без урахування історичного й культурного значення центру Києва.

У конкурсних проектах реконструкції Києва для створення планувальної осі і нової величезної площі ("співзвучних новому часу") вважалося за можливе знищення споруд древнього міста.

Те, що сталося в Києві, - не виняток. Це було логічним продовженням того, що на чотири роки раніше сталося в Москві та інших містах СРСР.

Наведені приклади можна вважати екстремальним явищем, тому що тоді існувала велика залежність архітектора від влади. Але в інші часи також вважалось за мож­ливе знищення пам'яток архітектури задля будівництва нових рентабельних споруд.

Наприклад, руйнування будинків-пам'яток архітектури на пл. Міцкевича №9,10 у Львові. І якщо будинок № 9 має бути відтворений у своїй копії, № 10 втрачено назавжди. На цьому місці постала споруда Укрсоцбанку, який задовольнив свої амбі­ції. Водночас у центральній частині міста багато вільних незабудованих ділянок.

Невпинний розвиток історичних міст веде до того, що центральні райони використовуються для будівництва нових споруд, навіть незважаючи на існуючі нормативні обмеження. Як свідчить містобудівна практика, охоронні правила досі не стали надійним захистом через різні оцінки значення архітектурних пам'яток і надто суб'єктивні оцінки якості нової архітектури та композиційної гармонії історичного середовища, яке перетворюється. Слід також додати, що уявлення про цінність архітектурної спадщини в суспільстві непостійні. Вони обумовлені політичними пристрастями, культурними традиціями, рівнем містобудівельного професіоналізму і навіть архітектурною модою.

Загроза для збереження історичного середовища з'являється, якщо воно дістає невисоку або негативну оцінку або визнається малозначним (наприклад, пам'ятки, що руйнуються з ідеологічних міркувань).

Отже, пам'ятки архітектури та історичне середовище загалом стають все більш вразливими і знаходяться під загрозою знищення. В кращому випадку втрачені пам'ятки відбудовуються за старими кресленнями чи обмірами (напр., Старе місто у Варшаві, Михайлівський собор у Києві).

Існуючі методи охорони пам'яток архітектури, збереження історичного середовища за умов комерціалізації суспільства також недостатньо ефективні.

Сьогодні необхідно шукати додаткові стимули і заборонні заходи, зокрема у морально-етичній сфері, а також використовувати психологічні властивості історичного середовища - його "ностальгійні" якості.

Ретроспективний аналіз історичного середовища (вивчення топографії місцевос­ті, еволюції комунікацій і споруд та ін.) дозволить повніше розкрити її історико-культурний та архітектурний потенціал. Можна вважати, що такий естетичний аналіз проблемної ситуації може стати науково-проектним обгрунтуванням архітек­турної реабілітації історичного середовища.

Промислова зона міста. Складська зона. Планувальна структура та розташування в системі міста. Зона зовнішнього транспорту. Приміська зона