Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
pechat (1).doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
666 Кб
Скачать
☆

Українська школа в польській історіографії

Праці, що висвітлюють питання історії України у польській історіографії. Цю тематику досліджували Б.Барановський, З.Лібішовська, М.Мондзік, Є.Матерницький, А.Стемпнік. Останній подав загальну картину трактування української історії та польсько-українських стосунків польськими науковцями кінця XVIII – початку ХХ ст. 

У добу позитивізму польські вчені, критично оцінюючи історичне минуле, відмовилися від категорій “свійщини” при описуванні західних руських теренів. Вони не заглиблювалися в територіальні та етнічні проблеми, пов’язані зі статусом України. Цього, по-перше, не дозволяв тогочасний стан історичних досліджень, а по-друге, вони не бажали вступати у полеміку з представниками народницького напряму в українській історіографії. Тому для окреслення українських просторів вдавалися до географічної термінології. Польські історики не розглядали українську територію як цілісну, виділяючи кілька історико-етнографічних регіонів. Краківські історики-позитивісти наголошували на історичних моментах, які зближували українські й польські землі, заперечували включення історії галицьких земель до історії України. Варшавські дослідники (В.Смоленський, Т.Корзон) визнавали самостійність українських земель від Польщі, право на визначення долі цих теренів надавали людності, яка тут проживала. Львівські історики (А.Левицький) через знайомство з місцевими реаліями краще орієнтувалися у проблемі та повніше окреслювали територію Червоної Русі, Волині, Поділля, Підляшшя та власне “України”.

У період неоромантизму польська історіографія, відстоюючи національні інтереси, повернулася до трактування України в категоріях “свійщини”, романтичних традицій заміни терміна “Україна” терміном “Русь”, створюючи підґрунтя для відродження багатонаціональної Речі Посполитої. Для окреслення української території вчені також вживали географічну термінологію. На початку ХХ ст. до поглядів краківської школи схилялися історики Ю.Балабан, А.Соколовський, Ф.Конечни. Останній розглядав українські землі як цілісність, під назвою “Україна”, об’єднуючи Поділля, Волинь, Підляшшя, Київщину. Польські історики – прихильники ідеології ендеків поділялися на дві групи: поміркованих, які вважали, що для окреслення давніх польських і руських кордонів необхідно звертатися до племінних кордонів та ототожнювали “Україну” з просторами Київського та Брацлавського воєводств; і радикальних, для яких назва “Україна” не означала жодного етнографічного поняття, найменування “український” стосувалося не народу, а території, на якій він проживав. Поглядами на локалізацію території України неоромантики дещо різнилися між собою: деякі з них були переконані в етнографічній відмінності Червоної Русі від решти українських земель унаслідок заселення цих територій польськими племенами; інші для окреслення українських земель вживали терміни “Україна”, “українні землі”.

Наприкінці ХІХ ст. польські історики генезу польсько-українських взаємин виводили з середніх віків, від Казимира Великого та Владислава Ягайла. Краківські вчені (Ю.Шуйський, М.Бобжинський, С.Кшижановський, Я.Фіялек) поширення польських кордонів на схід сприймали критично, вбачаючи у цьому причини гальмування розвитку Речі Посполитої та її краху у XVIII ст. Заперечення ними польської цивілізаційної місії на Сході зумовило нетривале витіснення з польської історіографії “ягеллонського міфу”. Представники варшавської історичної школи мали інший погляд на генезу польсько-українських стосунків. Вони наголошували на винятковій історичній ролі польської держави як “передмур’я Європи”. Експансію поляків на Схід, насаджування й оборону латинської культури варшавські історики оцінювали як цивілізаційну місію Заходу, а не лише польського суспільства. Наближені до їхніх погляди висловлювали львівські вчені, які вбачали продовження східної політики Казимира Великого у діях Владислава Ягайла, королеви Ядвіги та їхніх наступників.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. під впливом неоромантизму польські історики повернулися до “ягеллонського міфу”, що дав змогу твердити про мирне співіснування польського та українського народів у межах давньої Речі Посполитої та залишав надії на її майбутнє відновлення в кордонах 1772 р. У середовищі польських істориків відбулися певні зміни у трактуванні польсько-українського минулого, більшість із них шукали у польській історії елементи, які б поєднали обидва народи, поширювали тези про спільність польсько-українського минулого, виводячи його з Х–ХІІ ст., підкреслювали історичну роль польського народу як “передмур’я Європи”, а поширення польських кордонів на схід вважали природним напрямом польської експансії. Ідея “передмур’я” християнського світу була одним з етнічних міфів, поширених у польській історичній науці зламу ХІХ–ХХ ст. Польські історики та політики претендували на включення етнічно українських земель до складу майбутньої Речі Посполитої.

На думку польських істориків кінця ХІХ ст., козацтво стало однією з причин занепаду польської держави. Для краківських істориків воно було результатом різноманітних чинників: природних умов краю, обставин, створених устроєм Речі Посполитої, розвитку фільварково-панщинної системи. Зростання ролі та значення козацтва приписували спробам введення реєстру, який вчені вважали політичною помилкою, що послабила позиції польської монархії та зумовила польсько-козацький конфлікт. Натомість варшавські дослідники розглядали реєстр як прояв політичної мудрості та виваженості польських монархів. В.Смоленський уперше в польській історіографії зобразив козаків як фактичних колонізаторів українських степів.

Ю́зеф Бо́гдан Зале́ский (Иозеф Богдан Залеский польск. Józef Bohdan Zaleski; 14 февраля 1802, Богатырка, Киевская губерния — 31 марта 1886, Вильпрё, департамент Ивелин) — польский поэт «украинской школы».

Родился на Украине, где провёл и всю молодость; первые годы жизни прожил в хате простого украинца, под присмотр которого был отдан родителями для поддержания здоровья. Окончил курс в Варшавском университете. После 1830 годаЗалесский эмигрировал во Францию, а к концу 1830-х годов поселился в Галиции.

Лирика Залеского замечательна по красоте образов и блеску стиха; в её основе лежит страстная любовь поэта к Украине, к степи, «воспитавшей его под звуки торбана и напевы дум». Эпика Залеского значительно уступает его лирике; воспевая отношения казаков к Польше, стремясь примирить дух казачества с воззрениями поляков, Залеский невольно отступает от исторической правды; вследствие этого отличительной чертой эпической поэзии Залеского является натянутость, противоречия, идеализирование и разукрашивание истории.

ця школа започаткувалася виданняму 1825 р. послідовникомАдамаМіцкевичаАнтонієм Мальчевським поеми «Марія», яка стала першим твором в польській літе- ратурі, що прихильно оспівував Україну. Послідовниками, які об’єдналися в «українську школу», стали у 1820-40-х роках польські поети і прозаїки

переважно вихідці з Поділля, Волині й Київщини (польсько-українського пограниччя), випускникиКременецького ліцеюЮ. Словацький, С. Гощинський, М. Гославський, Ю. Залєський, М. Чайковський, Т. Падура й інші. Ці літератори вперше запропонували польському суспільству визнати український народ як націю, що має право на свободу і державність. Ю. Словацький у поемі «Срібний сон Саломеї», С. Гощинський у поемі «Канівський замок», різко засудивши гніт магнатів і шляхти в Україні, по-

вністюпідтримали боротьбу селян-гайдамаків за свої права і в своїх поглядах наблизилися до оцінокТ. Шевченка в поемі «Гайдамаки». Уцей період«українська школа» знаходилася на позиціях романтизму в літературі, атому героїзувала та ідеалізувала минуле. Більш детально можна ознайомитися з такою характеристикою у другому «Становлення «української школи» у польській літературі» та третьому «Історія України у творчості польських поетів і письменників» розділах монографії.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]