Народницько_демократична концепція антоновича

В.Антонович на значній джерельній базі започаткував нову національно-демократичну концепцію історії України. Виявивши в українському суспільстві традиції і принципи общинності, рівноправності і демократизму, разом з тим визначив їх як провідну особливість всього історичного процесу в Україні. На противагу панівним поглядам російської та польської історіографії на історію України, як на складову частину

російської чи польської історії, на широкій базі різнопланових документальних джерел переконливо доводив самобутність багатовікової історії українського народу. Ця концепція отримала подальшу грунтовну розробку в працях його учнів та послідовників,

М.Г

Говорячи про історичну школу В.Антоновича, зазначає І.Гирич, треба, очевидно, розрізняти два поняття: власне школу і напрям. Перше значно ширше і включає всіх учнів В.Антоновича без огляду на їх ідеолого-історіософські переконання і не обмежується лише істориками-обласниками (М.Дашкевич, П.Голубовський, І.Линниченко, А.Стороженко, М.Довнар-Запольський, І.Павловський та ін.). Друге — кількісно вужче і включає лише тих істориків, які поділяли і продовжували народницькі, у національно-державному ключі, суспільно-політичні погляди вчителя, тобто, належали до істориків української історіографічної концепції (М. та О.Грушевські, Д.Багалій, І.Каманін, М.Вовк-Карачевський, О.Левицький, Н.Молчановський, В.Щербина, Л.Добровольський, В.Ляскоринський, В.Домацький та ін.) 50.

Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але “народницька” позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до “національної виключності, переоцінювання “народних святощів” і легковаження загальнолюдською культурою” 51. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович “не возвеличував

нашого народу, не робив з нього “месії народів” 52. Такий концептуальни

Хоча В.Антонович відстоював народницько-демократичні підходи до висвітлення історії України, але "народницька" позиція щодо українського історичного процесу не доводила його, як зазначав М.Грушевський, до "національної виключності, переоцінювання "народних святощів" і легковаження загальнолюдською культурою" 51. Важливо те, що, міцно стоячи на виважено-наукових підвалинах, В.Б.Антонович "не возвеличував нашого народу, не робив з нього "месії народів" 52. Такий концептуальний підхід не втратив актуальності для сучасних дослідників. Адже нашими постійними супутниками не раз були і часом стають патріотичні емоції, безкритичні захоплення і натхненний гіперболізм, коли на фоні безмовності серйозної науки процвітає любительство, втішні для патріотичної душі чутки про те, що мало не всі великі люди світу, від міфічного Геракла до історичного Гарібальді, були українського походження 

На зламі 1860—70-х рр. в укр. історіографії шириться позитивізм, який тісно пов’язаний із культом науки, здебільшого в природознавчо-натуралістичному розумінні. Відтак відбувається сцієнтична переорієнтація та об’єктивізація істор. студій, зокрема піднесення їхнього фахового рівня, фактографічної достовірності й джерельного забезпечення (традиція документалізмуВ.Антоновича), а також дегероїзація та деміфологізація історії, поширення еволюційних й детерміністських тлумачень істор. руху, порівняльно-істор. статистичного, типологічного та ін. дослідницьких методів. Ці зміни спричинилися до трансформації змістовної сутності поняття «народ» у народницько-позитивістському історіописанні. Народники-романтики трактували цей термін у метафізичному й ідеалістичному розумінні, тобто спиралися на давню ідею тотального одухотворення сусп-ва і природи, врешті-решт усього макрокосмічного порядку. Натомість народники-позитивісти часто-густо тлумачили народ як надорганізм за аналогією з будовою та функціями живого організму, або в сенсі еволюційних біологічних чи соціологічних теорій, іноді сприймали його як соціальний, соціально-психологічний тип, напр., у студії В.Антоновича «Три національні типи народні» (1888). Заразом істотно розширюється предметна область науково-істор. студій в укр. історіописанні, які представлені в київ. школі В.Антоновича, котрий скеровував своїх учнів на розробку земельної (регіональної) історії давньої Русі. Монографічні студії, присвячені окремим землям, підготували та видали учні В.Антоновича

Праці науковців зі школи В.Антоновича кардинально розширили наукові уявлення про просторово-регіональну конфігураціюісторичного процесу в Русі-України та стали своєрідними цеглинами, підготовчим матеріалом у творенні укр. гранд-наративу. Крім того, київська школа В.Антоновича виявила інтелектуальний і персональний зв’язок між різними поколіннями істориків-провідників народницького напряму