Головні напрями і стан досліджень з історії україни в сучасній національній історіографії

Складовою методологічного простору сучас­ної історичної науки є історіографічні досліджен­ня. У цій сфері важливим науковим завданням залишається розробка таких проблем українсь­кого історіографічного процесу, як становлення наукових шкіл та ідейних напрямів в історичній науці, форм та механізмів інституалізації націо­нальної історичної науки, її теоретичних засад та ідейних впливів, яких вона зазнає [1]. За су­часних умов суспільно-політичного життя Укра­їни стан науки і культури вивчення української історіографії набуває світоглядного змісту; укра­їнська історіографія виконує не лише наукові, гносеологічні функції, а й соціокультурні, висту­пає засобом формування національної свідомо­сті

Українська історіографія пройшла шлях від маргінальної структури в межах російської та польської науки до національної історичної нау­ки, її становлення протягом доби незалежності України вже теж має свою історію. Певною мі­рою віхами на цьому останньому відтинку ста­ли: постановка питання про саме існування укра­їнської історичної науки [3], 1991-1992 роки, коли в Інституті історії України НАН України не вийшло друком жодного колективного видання [4], і відзначення Національною премією України ім. Т. Шевченка 15-томного компендіуму «Україна крізь віки» (К., 1998-1999). Це знай­шло відображення в дослідженнях і публікаці­ях, які започаткували обговорення особливостей сучасної української історичної науки

Своєрідною відповіддю на закиди С. Білоконя стали праці С. В. Кульчицького [5]. Доклад­ний, багатоплановий і в дечому більш об'єктив­ний розгляд стану української історіографії на початку 90-х років запропонував українсько-ка­надський учений О. Субтельний [6]. Автор мав на меті розглянути головні на той час аспекти української історичної науки і дати загальну оцін­ку становища, аби допомогти українським істо­рикам обрати напрям

1995 року сталася чи не найпомітніша подія в дослідженні даної царини. Журнал «Slavic Review» вмістив матеріали дискусії з питань української історії та історіографії. Дискусію було проведено навколо питань, порушених проф. Марком фон Гаґеном у статті «Чи має Укра­їна історію» [7], назва якої перегукувалася з по­передніми матеріалами С. Білоконя.

У наступні роки з'явилися праці, автори яких з'ясовували становище, що склалося в сучасній українській історіографії. Так, наприклад, Н. Яковенко схарактеризувала розвиток україн­ських історичних студій за останні півтора сто­ліття як боротьбу народницької і державницької концепцій [14]. Розмаїті аспекти сучасної історі­ографічної ситуації в Україні розглянули Л. В. Таран [15], В. Сарбей [16], О. П. Реєнт [17] та В. А. Потульницький [18]. 16-18 травня 2000 р. в Чернівецькому державному універси­теті відбувся Міжнародний науковий конгрес Українського історичного товариства «Україн­ська історична наука на порозі XXI століття» [19], на якому здобутки і невирішені проблеми висвіт­лювалися в доповідях Я. Ісаєвича, О. Реєнта, В. Рички, О. Рубльова, Є. Сахновського та ін

9-Ю лис­топада 2001 р. у рамках виконання мегапроекту «Вища освіта: лідерство для прогресу» Міжна­родного фонду «Відродження» у Львові відбула­ся Міжнародна наукова конференція «Виклики сучасної історіографії: світовий та український контексти», в роботі якої взяли участь понад 50 українських і зарубіжних учених [21]. Варто за­значити, що в ширшому контексті проблеми укра­їнської історіографії обговорювалися 6-13 серп­ня 2000 р. в Осло на XIX Міжнародному конгре­сі історичних наук. 

У контексті з’ясування місця національної історії в історичному процесі не‑ стандартними є дослідження І. І. Колесник, яка вважає, що національні координати лише опукліше підкреслюють константні риси зв’язків “наука‑культура”, “історіографія‑культура”, “історична наука‑культура”. Посередником між наукою

та даним типом культури виступають історико‑наукові дослідження. У випадку “історична наука та культура” посередницьку функцію виконує історіографія32.

Водночас І. І. Колесник вважає, що нинішню національну історіографію пронизують дві концептуальні ідеї: 1) наукові форми української історіографії виникають у XVІІІ ст., що співпало з формуванням нового класичного типу науки (йдеться про виникнення проблемної історіографії як складової частини загальноросійської науки на Лівобережній Україні: той період характерний захопленням частини освічених українських кіл збором старовини); 2) для перетворення української історіографії з проблемної російської на національну історіографічну науку вирішальне значення мало українське національне відродження кінця XVІІІ – початку XІХ ст. (стверджується, що національне відродження сприяло самостійній структуризації української історіографії і виокремленню її від російської, польської чи німецької історичної науки; на думку І.І.Колесник, українське національне відродження виконує методологічну функцію щодо вивчення української історіографії: з’ясовується увесь комплекс обставин і умов розвитку історичних знань, і виступає водночас засобом усвідомлення тих процесів і подій, які відбуваються у духовній сфері українців)33

.

Нині ж завдання історіографії як науки обумовлене також необхідністю виробити сучасні підходи щодо українських історичних праць ХІХ – початку ХХст. як підросійської України, так і західноукраїнських земель, ввести до наукового обігу увесь комплекс знань діаспорної україністики і досягнень західних дослідників української історії.

Виходячи з чинних наукових підходів, що визначились серед українських дослідників стосовно місця України в минулому і сьогодні, деякі вчені залишають поза увагою те, що окремі її реґіони розвивалися в різних умовах: східні перебували під впливом Росії, західні – Литви, Польщі й Австро‑Угорщини, а південно‑західні – Туреччини, бо саме ця історія витворила мозаїчну етносоціальну, економічну й політичну картину, сформувала неоднорідну ментальність населення України. Нині переважна кількість істориків стверджують, що українська історична наука не повинна захоплюватися надмірною орієнтацією на російську історичну модель, як не повинна водночас бути в полоні модерної вестернізації34

.

Сучасний етап вивчення історії, на думку вчених, залишає пріоритетними питання, пов’язані з етногенезою, формуванням станів та верств українського суспільства, особливостями соціально‑економічних відносин, національно‑визвольними рухами, державотворчими процесами. У центрі уваги дослідників залишаються

етнополітичні, міжнаціональні, міжконфесійні відносини в Україні, стосунки між церквою та державою.

Традиційно в дослідницькому фокусі перебувають періоди, насичені історичними катаклізмами, кризами, революціями, військовими конфліктами, реформаціями, оскільки перехідні етапи історії завжди приховують в собі не вичерпні пізнавальні можливості, а також дають підґрунтя для теоретичних узагальнень і концептуальних побудов. Ось чому нині актуальними залишаються питання історії суспільно‑політичної думки і політичних вчень в Україні, виникнення та діяльності національних політичних партій, інших громадських організацій. Інтеграція історичної науки з іншими дисциплінами створює нові можливості

для вивчення явищ соціокультурного життя народу України. Сталим напрямом дослідження залишаються також міжнародні та міждержавні зв’язки України.У сучасних дослідженнях особливе місце займає “інтелектуальна історія”, яка, на думку дослідника В. Тельвака, на відміну від традиційної історії звертає

пильну увагу дослідників на істориків другого чи третього плану, чиї твори не мають особливої цінності з погляду сучасних історіографічних та інтелектуальних стандартів, але з огляду на формування суспільної думки можуть бути так само важливими або навіть і важливішими, аніж праці визнаних нині великих дослідників.

Цінними також стають питання студій з мікроісторії. При цьому українські дослідники уважно вивчають західний досвід цього напряму37, де окремі закордонні вчені розглядають “мікроісторію” і як засіб вивчення окремих історико географічних реґіонів із складними етнографічними фрагментами38

.

Серед сучасних стилів історіописання в самостійний напрямок виокремлюється історія повсякденності, де головним об’єктом дослідження стає людина в усьому її розмаїтті та життєвих проявах (теоретичне підґрунтя повсякденної історії заклав російський історик А. Гуревич, який обґрунтував “включеність

людської особи” в історичний процес).39 У цьому контексті важливими є висновки професора Л. О. Зашкільняка, що лише з відтворенням способу життя людей – їх праці і побуту, радощів і негараздів – можна подолати істотний розрив між тим, як відображається суспільство у працях дослідників і як у них представлена людина, а також “…кожна особа, соціальна, зокрема й етнічна спільнота, виходячи

із власної світоглядної системи, конструює “своє бачення історії” та свого місця у ній, в якому беззаперечно “свій суб’єкт” ідеалізується у порівнянні з іншими подібними суб’єктами, котрі розділяються на “свої” та “чужі”, “прихильні” й “не прихильні”, “дружні” і “ворожі”. Із часом формуються індивідуальні й колективні

стереотипи, які виступають елементом “незаперечної” історичної істини в оцінці “інших” та “інакших”

На сучасному історіографічному етапі відбувається концептуальне переосмислення історії соціальних груп тоталітарного суспільства, різних категорій міського та сільського населення. У 1992 р. вийшла монографія Г.В.Касьянова, присвячена інтелігенції 1920-х - 30-х рр. її автор переконливо доводить, що в силу природньої опозиційності інтелігенції до правлячого режиму їй завжди відводилася роль «соціального прошарку» суспільства. Іншими словами, у схемі «робітничий клас - селянство - інтелігенція» інтелектуальній еліті належала другорядна роль. А звідси - пояснюється занедбане місце інтелігенції і в наукових дослідженнях з історії, соціології, історіософії. Г.В.Касьянов один із перших звернув увагу на те, що інтелігенцію слід

вивчати як своєрідний соціокультурний феномен зі своїми законами розвитку і функціонуванням, показав опір інтелігенції сталінізму в 1920-ті - 30-ті роки. Отже, раніше непопулярна тема з історії інтелігенції, потужно стартувала в 90-ті роки, стала актуальним об'єктом наукових досліджень. Крім праці Г.В.Касьянова з'явилися «Нариси історії української інтелігенції» у 3-х книгах, дослідження, присвячені окремим представникам української інтелектуальної еліти. На фоні зростаючого інтересу до історії інтелігенції, спостерігається помітне послаблення, порівняно з попереднім історіографічним етапом, до робітничої, виробничої проблематики. Криза виробництва в Україні 90-х років, його занепад, позбавили дослідників цього соціального замовлення. В той . час саме сьогодні робляться серйозні спроби концептуального переосмислення історії робітництва в Україні, його місця в тоталітарній системі 1920-х - 30-х рр. По цій проблематиці були захищені докторські і кандидатські дисертації, вийшли окремі монографічні дослідження.

Однією із особливостей нинішнього історіографічного етапу історії України є перевидання праць зарубіжних авторів українською та російською мовами. Наукова громадськість і широкий читацький загал уже ознайомилися з працями А.Буллока, Ян Грея, Е.Х.Карра, Р.Конквеста та ін. Тоталітарному суспільству і ролі в ньому партійної номенклатури була присвячена книга М.С.Восленського, яка вперше вийшла радянським виданням у 1991 р.

Велику групу становить література діаспори. На початку 90-х років виходять перші підручники з історії України А.Жуковського і О.Субтельного, Т.Гунчака та ін. Доки аналогічні видання з історії готувалися в Україні, названі праці заповнили той «вакуум», що утворився на певний час в історіографії жанру вузівських підручників.

У 1995-1997 рр. з'являються в Україні праці Г.Костюка, Б.Кравченка, М.Богачевської-Хомяк та ін., присвячені теорії і практиці сталінізму, соціальним змінам і політичним процесам, що відбувалися в умовах тоталітарного режиму, їх впливу на національну свідомість українців, ролі жінок в громадському житті України, в тому числі 1920-х - 30-х рр.

Важливе методологічне значення для з'ясування проблем місця і ролі історичної науки в тоталітарній системі, в т.ч. і 1920-х — 30-х років, соціальної відповідальності дослідника, впливу зовнішніх факторів на стан розробки тих чи інших проблем мають роботи Робін Дж.Колінгвуда, К.Поппера, праці з філософії і методології науки, онтології людини [93] тощо.

Отже, сучасний історіографічний етап історії України характе­ризується, по-перше, концептуальним переосмисленням усіх складових соціально-політичної історії: робітників і селян, інтелігенції, національних меншин. Уже чітко окреслилися нові підходи до визначення ролі КП(б)У в тоталітарній системі, значення рад, масових громадських організацій, каральних органів як опори антиде­мократичного режиму. По-друге, нинішній історіографічний етап відрізняється від попереднього появою великого масиву літератури діаспори, яка раніше з відомих причин заборонялася в Україні. По-третє, з'явилася література історіософського, методологічного плану, де історичні процеси розглядаються через призму людського виміру, пропонується синтез методологічних підходів для дослідження суперечливих і складних суспільних явищ тоталітарної доби. По-четверте, сучасна історіографія історії України грунтується на джерельній базі, яка постійно оновлюється у зв'язку з виходом все нових збірників документів і матеріалів, де вміщуються раніше заборонені документи партійних архівів та архіву Служби безпеки України. В той час, сьогодні бракує узагальнюючих праць з історії різних соціальних груп тоталітарної доби в Україні, рад, національних відносин, партій та громадських об'єднань тощо.