Iсторична тематика у творчостi т. Шевченка

Тараса Григоровича Шевченка завжди цiкавила iсторiя. Поет пишався слав­ним минулим  свого народу, вiрив, що його волелюбний i незалежний харак­тер не зломлений крiпосницькою системою. Важлива частина спадщини Кобза­ря  - це твори на iсторичну тематику: "Iван Пiдкова", "Тарасова нiч", "Гамалiя",  "Гайдамаки", "Чигрине, Чигрине" та iншi. У поемi "Iван Пiдкова" поет вiдтворив боротьбу нашого народу проти  сул­танськоï Туреччини, яка намагалася загарбати украïнськi землi. Т.  Шевченко славив мужнiсть запорожцiв, ïх смiливiсть, винахiдливiсть. У поемi "Гамалiя" теж вiдтворено похiд козакiв у Царгород, бiй з ними за  звiльнення бранцiв та повернення на Батькiвщину. Боротьба з турками зображе­на як визвольна, запорожцi ïдуть помститися ïм за кривди своïх  спiввiтчизникiв. У поемi уславлюється образ ватажка Гамалiï, який мужньо  бореться з турками. Пiдносячи тему визвольноï боротьби украïнського народу проти зовнiшнiх  ворогiв, Т. Шевченко пише поему "Тарасова нiч", у якiй вiдтворена боротьба проти польського панування в Украïнi. В основу поеми покладена iсторична подiя - перемога козакiв над вiйськом польським 1630 року пiд Переяславом. Поет радiє перемозi запорожцiв: Поет уславлює гетьмана Тараса Трясила, його перемогу над ляхами. Проти польськоï шляхти, ïï знущання над народом Украïни  спрямована й одна з кращих поем Т. Шевченка на iсторичну тему "Гайдамаки", в  основi якоï - подiï 1768 року, вiдомi пiд назвою Колiïвщина. Поет вiдтворює силу  на­роду, його роль в iсторiï. Гайдамаки для Т. Шевченка - це нескоренi, волелюб­нi патрiоти Роздумує Кобзар над долею своєï Батькiвщини i в поезiï "Чигрине, Чигри­не". Боляче поетовi, що "заснула Украïна", а тому потрiбно пiдняти онукiв, на­щадкiв гайдамакiв, на боротьбу проти крiпацтва. Тему iсторичного минулого Украïни порушував Кобзар i в засланнi, i в остан­нi роки свого життя. Поет прагнув розбудити пам'ять народу, нагадати про муж­нiсть i незалежнiсть наших предкiв, закликаючи i своïх сучасникiв бути борцями за своє майбутнє. Воскрешаючи минуле, Т. Шевченко ставить перед собою мету за допомогою слова надихнути народ на нову боротьбу за нацiональне визволення.

Однією з головних тем творчості Шевченка усіх періодів була героїчна історія України. Твори поета на історичну тематику різноманітні за своїм змістом. Частина їх присвячена конкретним подіям минулого, в них діють історичні постаті ("Іржавець","У неділю святую...", "Чернець", "Заступила чорна хмара") Інші мають побутовий характер ("Швачка", "Хустина", "У тієї Катерини") Окрему групу становлять поеми, дія яких відбувається у 18 столітті ("Сотник", "Титарівна"). У минулому України Шевченка передусім приваблювала героїчна боротьба українського народу проти польськогої шляхти,турецьких і московських поневолювачів Центром відсічі чужих нападників була Запоріжська Січ - славна козацька республіка, що являла собою дивовижне явище лицарів-селян, хоробрих січовиків. В історичних творах Шевченка оспівуються образи хоробрих народних месників: Симона Палія, Северина Наливайка, Микикти Швачки. Звертаючись до минулого України, Кобзар возвеличує боротьбу за свободу, пробуджує національну свідомість і спонукає поневолений народ піднятися з колін. Саме у поемі "Іван Підкова" (1839р) Шевченко показав, що втрачене можна відновити, що такі люди, як Підкова, і зараз напевно є, бо дух народу не знищений. Як чудово він змальовує у поемі боротьбу козаків проти турецько-татарських загарбників. Ці походи підносили гордість народу за героїчне минуле, будили і будуть будити патріотичні почуття Перший історичний твір "Іржавець" Шевченко написав у 1847 році на засланні. У ній розповідається про події, після війни шведів з Росією у 1708-1709 років, поразку шведів під Полтавою, відхід гетьмана Мазепи і кошового отамана Запорізької Січі Кості Гордієнка в Туреччину.

Глибокий талант Шевченка розкривається в найбільшому поетичному творі - історико-героїчній поемі "Гайдамаки", в основу якої лягли події повстання 1768 року, відоме під назвою Коліївщина. На широкому історичному тлі показана боротьба українського народу проти польської шляхти. Головний герой поеми- безсмертний, непереможний народ. І у цьому творі теж ми басимо, як Кобзар, звеличує рух та його героїв-лицарів коліївщини. Оспівав високі якості нашого народу, тут проголошено заклик до боротьби, проти самодержавства і віра у здобуття волі.

ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ НАПРЯМ В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ — провідна тенденція поступу укр.історіографії 1920—30-х рр.

Початок XX ст. характеризується остаточним становленням української національної історіографії, у рамках якої виділились декілька напрямів: народницький або народно-демократичний, державницький та соціально-економічний. Прихильники державницького напряму віддавали пріоритет державі. В суспільно-політичному житті і українському визвольному русі гостро постала проблема відновлення національної державності.

Типовими передумовами для виникнення державницького напряму в історіографії тієї чи ін. країни є: об’єднання етнічних земель, трансформація багатонац. д-ви в нац., консолідація нац. еліти, ствердження ідентичності національної та ін. В укр. істор. науці державницький напрям сформувався під впливом: 1) української революції 1917—1921; 2) інтелектуальної та духовної кризи 1920-х рр. після Першої світової війни; 3) сусп.-політ. та наук. здобутків зх.-європ. думки поч. 20 ст., а також ідей, що розвивали укр. історики-народники, зокрема ідеї самостійності та безперервності укр. істор. процесу (схема М.Грушевського; див. Народницький напрям в історіографії). Засновники Д.н. в у.і. —В.Липинський та С.Томашівський. У 1920—30-ті рр. до цього напряму належали такі відомі історики, якВ.Герасимчук, І.Джиджора, І.Кревецький, Д.Дорошенко,І.Крип’якевич, М.Кордуба, В.Кучабський, а також молоді дослідники М.Андрусяк, В.Заїкин, Б.Крупницький,Д.Олянчин та ін. Цей напрям справив помітний вплив як на студії істориків у Радянській Україні в 1920-ті рр. (О.Оглоблин, Л.Окіншевич та ін.), так і на укр. зарубіжну історіографію (1940—80-ті рр.). Д.н. в у.і. становив реакцію тогочасної укр. істор. думки на потребу українства в реконструкції власного істор. минулого, і був, по суті, різновидом наук. рефлексії, що фіксувала взаємовідносини між тодішньою реальністю та минувшиною. Окремі сучасні дослідники вказують на розмитість меж між народницьким і державницьким напрямами в укр. істор. науці 1-ї третини 20 ст., підкреслюючи абстрактність змістовного наповнення поняття «державницький напрям» (І.Гирич,Я.Дашкевич та ін.).

Характерними для творчості укр. істориків-державників є: 1) пріоритетність дослідження «державницьких періодів» укр. історії (княжа доба; див. Київська Русь,Київське князівство), епоха України-Гетьманщини,українська революція 1917—1921 та громадянська війна в Україні 1917—1921); 2) контрастне висвітлення та контроверсійна інтерпретація (через призму цивілізаційного або культ. перехрестя) впливу різних істор. чинників (геогр., природничих, політ., етно- та соціокульт., психологічних, геополіт.) на процес виникнення, функціонування та руйнації державних організацій, які, як правило, фіксуються у формах дихотомічних протиставлень: народ  (нар. маси) —аристократія (провідна верства), Схід — Захід, римо-катол. — візант.-правосл. світи,  хліборобська  —  кочова к-ри та ін.; 3) зх.-європ. культ.-істор. орієнтація, адаптування до укр. потреб інтелектуальних здобутків європ. думки; 4) особлива увага до теми ролі нац. еліти та визначної особистості в історії держ. будівництва.

Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності [1,235]. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип’якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму.  Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським.  На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр.,  головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості.  Михайло Грушевський, хоч і піднявся на вершину народницького напряму, водночас бачив і його слабкі сторони, а тому дедалі більше усвідомлював необхідність досліджувати роль держави, виявляти й аналізувати державницькі традиції українського народу, на що орієнтував і своїх учнів історичних шкіл у Львові, а згодом і в Києві.  Було заборонено не тільки друкувати, але й згадувати наукові праці Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського та інших істориків-державників, а згодом і М.Грушевського. Тому розвиток державницького напряму і його історіографічне осмислення з кінця 1920-х рр. всеціло зосереджуються на західноукраїнських землях та в діаспорі. Роль лідерів цього напряму перейняли у Львові І.Крип’якевич , а в діаспорі В.Липинський та Д.Дорошенко. Однією з перших історіографічних студій цього періоду був ”Огляд української історіографії” Д.Дорошенка, в якому наголошувалося на значенні праці ”Україна на переломі” В.Липинського для утвердження національно-державних устремлінь українського народу .  До першої групи історіографічних джерел віднесено фундаментальні дослідження М.Грушевського, створені з урахуванням його схеми і нової історіографічної ситуації, праці М.Василенка, В.Герасимчука, Д.Дорошенка, І.Кревецького, І.Крип’якевича, М.Кордуби, В.Кучабського, В.Липинського, С.Томашівського та ін. Я.Дашкевич, аналізуючи еволюцію поглядів М.Грушевського на роль і місце державницького чинника в українській історії, підкреслив, що вже вихід у світ перших чотирьох томів “Історії України-Руси” та праці “Звичайна схема русскої історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства” став “переломним моментом в українській історичній науці загалом, остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво”.  Найвагоміший потенціал джерельної інформації про утвердження державницького напряму в українській історіографії містять, насамперед, теоретичні та конкретно-історичні дослідження В.Липинського і Д.Дорошенка, які збагатили історичну схему М.Грушевського положеннями про взаємодію формування української нації, національно-визвольного руху і боротьби за власну державність. Йдеться, зокрема, про “Листи до братів-хліборобів”, “Лист про українську державність” В.Липинського, його статті “Теорії форм держави та уряду”, ”Монархічні традиції на Україні”, “Назва Русь і Україна та їх історичне значення”, “Богдановим шляхом”, “Документи Руїни” та фундаментальну працю “Україна на переломі”.1657 – 1659”, у якій ґрунтовно досліджено процес створення української державності в середині ХVІІ ст.  Оцінюючи джерельне значення доробку Д.Дорошенка, на перше місце, окрім “Огляду української історіографії”, поставлено “Нарис історії України” (в 2-х част.), вперше виданий у Варшаві в 1932 – 1933 рр., та “Історію України 1917-1923 рр.” (у 2-х томах.). Якщо “Нарис” давав цілісну концепцію української державницької традиції, починаючи з княжих часів до початку ХХ ст. з акцентом на особливу роль козацько-гетьманської доби у формуванні державної самобутності козацької України, то в “Історії України 1917-1923 рр.” з майстерністю літописця-документаліста та інтелектом аналітика проаналізовано державобудівний процес часів Української революції. Важливе місце у першій групі джерельного комплексу посідають також наукові праці М.Андрусяка, В.Герасимчука, М.Кордуби, І.Кревецького, І.Крип’якевича, Б.Крупницького, В.Кучабського, Л.Окіншевича, С.Томашівського та ін. Серед залучених джерел фігурують окремі історико-політологічні, етнологічні, філософські, правничі та публіцистичні праці, зокрема О.Бочковського, Д.Донцова, І.Огієнка, Д.Олянчина, В.Старосольського, Д.Чижевського та ін.  Другу групу історіографічних джерел державницького напряму складають огляди та рецензії на праці його фундаторів і представників. Так, В.Герасимчук, рецензуючи ІХ т. “Історії України-Руси” М.Грушевського, першим зробив наголос на висвітленні ним державницького чинника при підготовці та укладанні Б.Хмельницьким українсько-московської угоди 1654-го року. Сюди віднесені рецензії на праці В.Липинського, Д.Дорошенка, І.Крип’якевича, С.Томашівського та ін.  Отже, Не відкидаючи роль народу як основної категорії наукового дослідження і головної рушійної сили історичного процесу, він чітко обґрунтовував історичну місію національної держави у житті суспільства. Історик усвідомлював, що держава, незважаючи на притаманні їй недоліки, у сучасному світі є обов'язковим стрижнем розвитку кожної нації як у завоюванні волі, демократії та незалежності, так і в захисті цих найбільших цінностей. У сучасних умовах Україна має можливість не тільки осягнути теоретичне надбання свого геніального і гідного сина, але й втілити в життя його ідею розбудови "народної держави", правової і демократичної держави - з національним обличчям і громадянським суспільством. Відповідальні завдання постали і перед істориками, перед українознавцями, яким належить глибоко і всебічно дослідити витоки, зародження і розвиток української державницької ідеї, боротьбу багатьох поколінь українських патріотів за самостійну, соборну Українську державу як неодмінну умову збереження української нації, реалізації її історичної місії.