- •Історична наука в україні за радянських часів
- •Історія україни в досЛіД. Істориків укр, діаспори ххст,
- •Внесок історичного часопису киевская старина в українську історіографію
- •Історіографія історії україни як наукова дисципліна
- •Київський синопсис
- •Iсторична тематика у творчостi т. Шевченка
- •Історичні погляди миколи костомарова
- •Народницько_демократична концепція антоновича
- •М.С. Грушевський
- •1898 У Львові видав 1-й т. «Історії України-Руси», продовженої у наступних 9 т. (Львів, Київ, 1899—1936), де охоплено події в Україні від найдавніших часів до 1658 (перевидано у Києві 1991—98).
- •Куліш Пантелеймон Олександрович
- •Українська школа в польській історіографії
- •Романтична візія історії та методологія україн,народників 19 ст.
- •Історіософія в,липинського
- •Періодизація українського національного відродження
- •Позитивістська методологія і,лучицького, о.Лазаревського, м.Драгоманова
- •Сучасні дослідження історії україни зарубіжними вченими.
- •Головні напрями і стан досліджень з історії україни в сучасній національній історіографії
- •Організація наукових досліджень з іст,укр, сер, хіх_п,ххст
- •Костомаров Микола Іванович
Костомаров Микола Іванович
(псевд. і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай, Н., Н.К. та ін.; 16(04).05, за ін. даними, 17(05).05.1817—19(07).04.1885) — громад. і політ. діяч, дослідник історії, переважно України, Росії та Польщі, археограф і архівознавець, фольклорист і етнограф, письменник і публіцист. Д-р історії (1864), чл.-кор. Петерб. АН (1867).
Входив до складу багатьох вітчизн. та зарубіжних наук. установ, закладів і т-в (Історичне товариство Нестора-літописця, Південнослов’ян. акад. та ін.), від 1884 — почесний чл. Київ. ун-ту.
Його літературна спадщина складається з десятків томів поезії, повістей, оповідань, наук.-публіцистичних і полемічних статей (дискусії з М.Погодіним стосовно походження Русі, С.Соловйовим — про значення козацтва тощо), серед яких такі «канонічні», за визначенням М.Грушевського, як «Две русские народности», «Мысли о федеративном начале в древней Руси», «Об отношении русской истории к географии и этнографии».
Популярність йому принесли також редаговані й рецензовані ним видання унікальних зібрань документів, якими є «Акты Южной и Западной России» (т. 1—9, 11, 13) та «Архив Юго-Западной России». У наук.-пошуковій і видавничій діяльності він використав матеріали 65 вітчизн. і зарубіжних архівів і б-к. На думку І.Крип’якевича, його археогр. роботи є
величезним пам’ятником грандіозної праці, який залишиться назавжди.
У різні роки написав кілька серій істор. творів, найвідоміші з них: з укр. історії — «Богдан Хмельницкий» (1859), «Руина» (1879—80), «Мазепа» (1882), «Мазепинцы» (1884); з рос.
історії — «Бунт Стеньки Разина» (1858), «Севернорусские народоправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород—Псков—Вятка» (1863), «Смутное время Московского государства в начале ХVII столетия» (1863); з польс. історії — «Последние годы Речи Посполитой» (1869); із всесвітньої історії — «Патриарх Фотий и первое разделение церквей» (1868).
Плідно працював у галузі історіографії та джерелознавства, здійснив глибокий наук. огляд майже всього комплексу вітчизн. літописів. Одним із перших висунув вимогу до історіографів вивчати нар. діяльність в усіх сферах життєвого процесу суспільств і обґрунтував необхідність з’ясування взаємодії народності й державності. Запроваджені ним концепції вічового начала, демократизму та державотворення зайняли чільне місце в укр. історіографії й помітно вплинули не лише на розвиток вітчизняної історичної науки, а й на ідеологію національно-визвол. руху. Започаткував і розвинув ідею істор. дослідження всіх верств сусп-ва. Створив життєписи вітчизн. політ. та культ. діячів — вел. кн. київ. Володимира Святославича, Петра (Могили), І.Сірка, П.Орлика, Г.Сковороди та ін., завдяки чому неабияк зацікавив громадськість укр. історією.
Серед опрацьованих ним найважливіших тем виділяється тема козацтва, зокрема укр. («Южная Русь и казачество до восстания Богдана Хмельницкого» та ін. праці). Він максимально «очистив» первісну історію козацтва від різного роду вигадок. Досліджував склад козацтва, козац. рухи, причини їх виникнення та поразки. Вважав, що козацтво не є негативним чинником для розвитку державності, й підкреслював, що притаманні козацтву традиції нар. «вольниці» та демократизму справляли позитивний вплив на тогочасне суспільство. Простежив процес виникнення і розвитку ядра вільного козацтва — Війська Запорозького, основу якого складав «народний елемент», першим увів до наук. обігу визначення Запорозької Січі як християн. козац. республіки.
З 1861 р. в Петербурзі почав виходити журнал «Основа», видавцями якого стали В.Білозерський, М.Костомаров, П.Куліш та ін. На сторінках «Основи» вперше було надруковано багато творів Т.Шевченка, С.Руданського, Л.Глібова, істориків М.Максимовича, О.Лазаревського. Друкував свої праці і М.Костомаров. Це були статті: «О федеративном начале Древней Руси», «Две русские народности», «Черты южнорусской истории». В «Основі» були надруковані й інші роботи вченого, які викликали широкий розголос наукової громадськості, а також звинувачення М.Костомарова з боку офіційної історіографії у «руйнуванні вітчизни» і «українофільстві». Він намагався не втягуватися у безплідні дискусії, не звертав уваги на звинувачення. М.Костомаров закінчив і надрукував у «Современнике» «Очерк быта и нравов великорусского народа в XVI и XVII столетиях».
Між тим посилився тиск на «Основу» в зв'язку з публікацією на її сторінках статей, які за своїм змістом відходили від офіційної точки зору на історію і сучасність. До «крамольних» потрапили і роботи М.Костомарова, особливо його полемічні статті. Наприкінці 1862 р. «Основа» припинила своє існування.
Одним з найкращих творів М.Костомарова, підготовкаякого забрала не один рік його життя, була праця «Богдан Хмельницький». Уперше надрукована 1857 р. в «Отечественных записках» вона відразу привернула до себе увагу найширшої громадськості як багатством матеріалу, так і позицією автора щодо змалювання цієї історичної постаті. Вимушений залишити викладацьку діяльність, вчений бачив свій обов'язок в тому, щоб повністю віддатися улюбленій справі -дослідженню і висвітленню маловідомих сторінок історії. В наступні 'роки ним були створені такі великі монографії, як «Ливонская война», «Гетманство Юрия Хмельницкого», «Последние годы Речи Посполитой», «Руина», «Мазепа», а також три томи «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Дослідження М.Костомарова про гетьманів І.Виговського, І.Мазепу, Ю.Хмельницького, П.Полуботка, про відомих російських діячів становлять важливу сторінку української і російської історіографії.
Багато уваги приділяв М.Костомаров роботі в Археографічній комісії, підготовці надзвичайно багатої на український матеріал XIV-XVII ст. 15-томної серії «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией (1863-1892)», з якої він редагував І-ІХ, ХП-ХІП тт. Для цього видання використав документи колишнього «Малороссийского приказа». М.Костомаров був також редактором трьох випусків «Памятников старинной русской литературы» та інших збірників, брав участь у багатьох археологічних з'їздах, виступаючи з важливими історичними доповідями. 1866 р. він готує до друку посмертне видання творів свого давнього друга Т.Шевченка.
4)
Питання етнічної належності Київської Русі давно викликає запеклі суперечки й стало не тільки науковою, але й політичною проблемою. Історики царської Росії твердили, що державу Русь заснували росіяни. Вони нібито були найдавнішим слов'янським етносом, а українці й білоруси, за цією логікою, відгалузилися від росіян пізніше. Ще в «Синопсисі» І. Гізеля (вийшов друком 1674 р. у Києво-Печерській лаврі й видавався близько 30 разів, останнє видання — 1836 р.), який аж до початку XIX ст. був у Російській імперії основним підручником з історії, Київську Русь проголосили першим етапом російської державності. Першою російською державою вважав Київську Русь і відомий російський історик М. Карамзін (1776—1826), який у 12-томній «Истории государства Российского» (1816—1829 рр.) назвав княжий Київ «матерью городов русских», розуміючи це як «російських».
Концепцію М. Карамзіна продовжив у середині XIX ст. російський історик і журналіст за фахом акад. М. Погодін (1800—1875). Він стверджував, що в давньому Києві й на Київщині в часи заснування руської державності і до монголо-татарської навали 1240 р. жили росіяни та їхні предки. Після завоювання Київщини монголо-татарами росіяни нібито еміґрували на Середню Оку й Верхню Волгу, а на спустошену Київщину прийшли з Прикарпаття українці не раніше кінця XV ст. Цю антинаукову концепцію арґументовано спростував відразу ж після її появи український філолог, історик і фольклорист М. Максимович (1804—1873), а згодом — всесвітньо відомий філолог А. Кримський (1871—1941). Нині її намагаються реанімувати деякі політичні кола в Росії та окремі шовіністичні представники російської національної меншини в Україні. Але на тлі новітніх досягнень мовознавства, археології, антропології, історії такі спроби сприймаються як наукове невігластво або політичне шарлатанство.
Ще класик російської історичної науки В. Ключевський (1841—1911) вважав, що росіяни з'явилися на історичній арені лише після розпаду Київської Русі, тобто не раніше другої половини XII ст.
30_)
історичні міфи об’єктивно сприяють формуванню української політичної нації, як свого часу сприяли консолідації українського етносу. Це розуміють навіть загалом космополітично налаштовані лідери «Партії регіонів», що випливає зі слів статті Раїси Богатирьової, опублікованої нещодавно на сторінках «Дзеркала тижня»: «Україні теж необхідна своя історична місія, а якщо потрібно, то й міф. Матеріалу для цього, на відміну від інших народів, ми маємо предосить: Запорізька Січ, Київська Русь або взагалі зручна для міфотворчості доба Трипілля-Скіфії і навіть глибше – аж до Кам’яної Могили». Що ж до вчених-гуманітаріїв України, дослідницькі інтереси котрих лежать в площині етногенетичної проблематики, то їхнім завданням були і залишається пошуки наукової істини, які передбачають скрупульозний аналіз фактів і не мають жодного стосунку до створення міфів, покликаних обслуговувати інтереси політиків
У той же час стрімке зубожіння держави і населення, майже повне припинення фінансування наукових досліджень, крайня дорожнеча видавничих і друкарських послуг призвели до того, що для більшості вчених, зокрема, вчених-гуманітаріїв, можливість публікувати свої роботи в академічних виданнях практично зведена до нуля . Видається, перш за все, та література, яка замовлена і профінансована певними владними, політичними та економічними структурами. Не дивно, що на книжковому ринку з'являється в основному та друкована продукція, яка відповідає корпоративним інтересам зазначених вище структур. Саме з їхньої подачі почався планомірний, лякаючий своїм розмахом процес "переосмислення" і переписування вітчизняної історії не стільки з метою пошуку наукової істини та вилучення гірких уроків з реалій минулого (без чого неможливий чесний аналіз сучасного стану справ та прогнозування майбутнього), скільки заради створення нових міфів, покликаних "виправдати" гіркі реалії сьогодення.
Критичні моменти історії - це точки виникнення нових міфів [10, c. 25]. Безнадія, за К. Ясперса, є однією з характерних прикмет нашого часу. Вона - безнадія - "завжди викликає потребу в ілюзіях" [17, c. 147]. Там, де реалії історії можуть привести людину у відчай, там незнання істини, ілюзія, міф дають йому сенс життя і почуття самозаспокоєння. Мабуть, тому сучасна ідеологічна еліта, спираючись на об'єктивно властивий свідомості народних мас архаїчний спосіб мислення, прагне інтерпретувати історію з допомогою міфу. За влучним зауваженням М. Еліаде, архаїчний спосіб мислення не здатен до сприйняття індивідуального (реальної творчої особистості, яка, творячи себе, творить історію), а утримує в пам'яті лише зразкове [16, c. 63]. Відтворюючи одні й ті ж архаїчні структури, міф зводить реальні особистості до архетипів, до шаблону, стереотипу (герой і протистоїть йому антигерой, "дракон").
Міфологічна свідомість - явище, загалом-то, буденне, історично зрозуміле і виправдане. Воно складає духовну основу традиційних суспільств, так званих "доосевой культур" (Ясперс). Але воно ж може зберігатися і в суспільствах, що потрапили в орбіту "осьового часу". Одним з найбільш потужних знарядь міфологізації суспільної свідомості є міфологізована історія. Міфологізація останньої - характерна прикмета нашого переломного часу. Успішно розгромивши і розвіявши численні фальсифікації і міфи радянської епохи, що народилися в 20-80-ті роки ХХ століття під натиском ідеологічного преса КПРС, багато представників сучасної офіційної української історіографії не зупинилися на досягнутому, а з ретельністю, гідною кращого застосування, взялися за створення нових міфів.
При цьому різні автори керуються різними мотивами: одні прагнуть у що б то не стало виділитися нестандартністю підходів до вирішення складних проблем вітчизняної історії (простіше кажучи, хочуть виглядати "оригінальними"); інші з патріотичних почуттів намагаються прикрасити окремі сторінки історії України, більш опукло відобразити героїчне минуле її народу, звести на п'єдестал нових кумирів, показати, що українці - не гірше інших цивілізованих народів; треті, ухиляючись від теоретичного аналізу, намагаються пояснити негативні моменти історії України виключно ворожими підступами її недругів (печенігів, половців, монголо-татар, поляків , турків, кримських татар, євреїв, "москалів", зрадників - "яничар" з числа "національно несвідомих" українців, комуністів, соціалістів і т.д.) [13]. Однак не даремно кажуть, що добрими намірами вимощена дорога в пекло. Якими б "високими матеріями» не керувалися сучасні ревізіоністи від історії, результатом їх діяльності стає не наукова істина, не рух у бік прогресу, не зростання духовності, а витравлювання історичної свідомості з народу, підміна "логосу" міфом.
Найбільшою міфологізації в останні роки зазнали ті періоди української історії, які пов'язані з радикальними змінами у суспільних, соціально-економічних і політичних відносинах. Наприклад, з легкої руки академіка М.Ю. Брайчевського [3] у вітчизняній історіографії широко поширився міф про те, ніби слов'янські племена антів в V-VI ст. створили на території України свою могутню державу - антського царство. Спираючись на цей міф, В.І. Борисенко [2] дофантазувати до того, що виявив у антів приватну власність на землю і рабів, які потрапляли ... у феодальну залежність (!) Від власників [2, c. 32]. Хоча не збереглося жодних письмових джерел з історії антських племен, той же автор переконаний, що їх мова була близька до розмовної мови Київської Русі [2, c. 37]. Даний приклад чудово ілюструє, як в умовах відсутності достовірних джерел одне лише пристрасне бажання окремих дослідників "поглибити у минуле" процеси складання слов'янських державних інститутів на території України привело їх до створення помилкової, псевдонаукової (тобто нічим не доведеною) концепції.
Те ж саме можна сказати і з приводу проблеми походження Русі. Цілком очевидно, що на сьогоднішній день через відсутність надійних письмових джерел дослідники не змогли прийти до єдиної думки про те, коли і в силу якихось обставин виникло Давньоруська держава. Ми можемо скільки завгодно розмірковувати про достоїнства і недоліки норманської і антинорманнскую (слов'янської) теорій походження Русі, про концепції Татіщева, Карамзіна, Ключевського, Костомарова, Погодіна, Соловйова, Сергійовича, Преснякова, Грушевського, Павлова-Сільванського, Юшкова, Грекова, Рибакова, Черепніна , Мавродина, Пашуто, Брайчевського, Фроянова, Свердлова, Раповий, Толочко, Пріцака та інших великих фахівців, але факт залишається фактом - початкова історія Стародавньої Русі являє собою "біла пляма" і далі цікавих гіпотез історична наука не просунулася у вирішенні цього питання ні на йоту. І все ж, незважаючи на настільки очевидна обставина, у вітчизняній історичній літературі, а особливо в підручниках з історії України для середніх шкіл і вузів, продовжують панувати опису міфічних діянь таких типово міфічних героїв, як Кий, Аскольд, Рюрик і Олег. Особливо вражає наївна віра деяких авторів у те, що вже в VII-VIII ст. здійснювалося переростання окремих слов'янських етно-політичних об'єднань (союзів племен) у феодальні князівства [12, c.48, 65]. Де, в яких джерелах автори подібних сентенцій виявили наявність феодальних відносин у східних слов'ян в VII-VIII ст. - Не ясно.
Особливо багато міфів створено вітчизняними дослідниками у зв'язку з вивченням феномену українського козацтва і, зокрема, Запорізької Січі. Десятки авторів не так займаються аналізом, скільки співають панегірики героїчним діянням "степових лицарів", які обороняли українські землі від супостата (супостат зазвичай малюється в образі турка або татарина). Вихваляється "найдемократичніша в світі державний устрій" козацтва у вигляді "християнської республіки"; робляться спроби зобразити запорізьких козаків "благородним (шляхетським) станом", сформованим не з втікачів кріпаків і ізгоїв всіх мастей, а з давньоруського боярства; розповідається про створення запорожцями в XVI-XVII ст. регулярного військово-морського "чорноморського флоту" і навіть винаході підводних човнів [1; 2; 6; 9; 11; 14]. І знову ми бачимо, як патріотично налаштовані вчені замість об'єктивного дослідження діяльності реально існували козацьких спільнот відтворюють на сторінках своїх опусів один і той же стереотип козака-запорожця, що дійшов до нас у опоетизованих народною пам'яттю героїчному образі "лицаря без страху і докору", що стоїть на сторожі рубежів рідної землі і хоробро б'ється з "драконом" в особі злих, огидних, жорстоких нехристею-бусурман.
основу міфотворчості була покладена стратегія етносімволізма, в рамках якої відтворювався міф про винятковість історичного шляху української нації, особливий наголос робився на її героїзм і стражданнях. Для чого були обрані два найбільш знакових історичних явища - Українська повстанська армія (УПА) як приклад героїчних сторінок в історії, і голодомор - як приклад виняткової національної трагедії.
До основних заходів даної кампанії ставилися наступні [3, с. 122]: створення національної книги пам'яті постраждалих від голоду 1932-1933 рр..; Проведення масових акцій пам'яті «Запали свічку» «Незгасима свічка», «33 хвилини»; проведення траурних мітингів і концертів, організація конкурсів шкільних творів та інші. Крім того, було прийнято низку законів, що визначають голодомор як геноцид. Робота українських представництв
за кордоном була спрямована на висвітлення і інтернаціоналізацію теми трагедії голодомору та гноблення українського народу сталінським режимом [12, с. 47].
Каменем спотикання стала проблема, пов'язана з особистістю Степана Бендери, з бендерівцями, а також створеними ними Організацією українських націоналістів (ОУН) і Української повстанської армією. У 2007 р. Звання Героя України з формулюванням «за визначний особистий внесок у національно-визвольну боротьбу за свободу і незалежність України ...» [11] було посмертно присвоєно головнокомандувачу УПА Р. Шухевичу. В останній місяць перебування на посаді Президента присвоїв нагороду Героя України Степану Бендері з формулюванням: «за стійкість духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм у боротьбі за незалежну Українську державу» [10].
З приходом до влади нового Президента України В. Януковича у 2010 р. були винесені рішення суду про визнання незаконності присвоєння вищеназваних звань. В. Янукович також відкинув трактування голодомору як «геноциду українського народу». За словами В. Януковича, голодомор був наслідком сталінського тоталітарного режиму, це була спільна трагедія радянського народу. У цілому ж, процеси націєбудуванням і переписування історії стали менш політизованими, влада переорієнтувалася на вирішення соціальних та економічних питань.
Дискусії з питань перегляду української історії безпосередньо пов'язані з політичною боротьбою за владу. «Війна пам'ятників» стала звичною для України в 2000-і рр..
