Позитивістська методологія і,лучицького, о.Лазаревського, м.Драгоманова

Лазаревський Олександр Матвійович (8 (20) червня 1834 — 31 березня (13 квітня) 1902) — український історик і генеалог.

О. М. Лазаревський здобув популярність, як історик. Саме він відкрив Рум'янівське «Описание Малороссии», що вважалося втраченим.

Лазаревський вів дослідження на території Лівобережної України. Найбільш відомі його праці: «Очерки малороссийских фамилий», «Малороссийские посполите крестьяне (1648–1783 гг.)», «Описание старой Малороссии» та ін. Саме він відкрив дворянські фальсифікації історії України (спираючись на архівний матеріал).

Член науково-історичного т-ва Нестора-літописця, голова (1895– 1896) та заступник голови (1896–1902). Один із ініціаторів створення ж. “Киевская старина” та його редактор (1890–1891). Ініціатор створення Чернігівської вченої архівної комісії.

Значні досягнення вченого в галузі археографії та джерелознавства. Опублікував, ввівши до наукового обігу, ряд публічно- та приватноправових актів, джерел статистичного характеру та особистого походження. Маючи за мету накопичення, систематизацію, переказ та публікацію документального характеру, не займався їх ґрунтовним вивченням, обмежуючись передмовою, післямовою, примітками, поясненнями та коментарями, намагаючись уникнути узагальнень і висновків. Тому значна кількість його праць носить описовий характер. Дослідження написані з використанням широкої джерельної бази, більшість документів якої була невідома науковцям.

Світогляд Лазаревського сформувався в роки навчання в Петербурзькому ун-ті та в початковий період служби. В його основі – елементи просвітительства з антикріпосницькою спрямованістю.

Цінну збірку рукописів і велику бібліотеку Лазаревський передав у 1901 Київському ун-ту. Тепер книги, як меморіальне зібрання, зберігаються в Національній бібліотеці України НАН України ім. В. І. Вернадського, а збірка рукописів – в Ін-ті рукопису бібліотеки.

Іва́н Васи́льович Лучи́цький (* 2 (14) червня 1845, Кам'янець-Подільський — † 22 серпня 1918, Київ) — український і російський історик-медієвіст. Член-кореспондент Петербурзької АН (обрано 13 грудня 1908 року).

Іван Лучицький досліджував переважно історію країн Європи.

Наукова діяльність вченого над вивченням історичного минулого розпочалася в 1860-х роках. У ній Наталія Логунова виділила три періоди. У 1860—1870-ті роки Лучицький був переважно дослідником Франції 16 століття, релігійних та соціально-політичних рухів. До цього періоду належать й історико-філософські та культурно-історичні роботи.

З кінця 1870-х років почався другий період наукової діяльності вченого, основна увага в якому була приділена економічній історії нового часу, зокрема історії українського землеволодіння.

У третій період (з першої половини останнього десятиліття 19 століття) Лучицький повністю присвятив себе вивченню французької аграрної історії напередодні та під час французької революції кінця 18 століття.

Проблематика ранніх досліджень історика сформувалася під впливом позитивізму. Його дипломна робота, присвячена Візантії, ролі її ідеології в ідейному житті Європи, привела автора до вивчення європейських релігійних рухів 16 століття.

Одразу після закінчення університету Лучицький став працювати над проблемою релігійних війн у Франції 16 століття. Попри те, що література з цієї теми була численною, Лучицькому вдалося встановити низку нових даних для історії гугенотів у обраний ним період. Крім того, заслуга вченого була в соціологічному підході, з яким він приступив до аналізу своїх матеріалів. Додані до цих робіт документи вперше звернули на Лучицького увагу французьких учених.

У першій половині 1870-х років Лучицький робив серйозні спроби історичного теоретизування. Його праці в цій галузі були настільки цікавими, що на них звернув увагу Карл Маркс. Лучицький мав намір написати спеціальнумонографію з філософії історії, оголосив про це в пресі, але обіцянки не виконав, оскільки захопився конкретними історичними дослідженнями.

У дослідницькій методиці Лучицький широко використовував історико-порівняльний метод, у тісному зв'язку з яким були ретроспективний метод та метод переживань. З кінця 1870-х років, використовуючи в своєму арсеналі економічні методи дослідження, Лучицький першим став застосовувати статистичний метод у історичних дослідженнях. Із цим методом історик пов'язував найсуттєвіші успіхи історичної науки, особливо у вивченні економічної історії Західної Європи.

.ДРАГОМАНОВ Михайло Петрович (18/30.09.1841 — 20.06/02.07.1895) — історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. ф-ті Ун-ту Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 — 75 рр. викладає тут історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київ. Громади. 

Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідей романтизму, згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філос. домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т. ч. й соціалістичним, був щодо них, як і всіх інших ідейних феноменів доби (наприклад, близької йому концепції О. Конта), "єретиком", послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування. Гасло Драгоманова — "в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних справах — демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, бо у філософії Драгоманова присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. Обстоюючи "етичний соціалізм", піддає критиці як рос. народництво, так і марксизм. У центрі історіософії Драгоманова — ідея суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм — утвердження ідеї невід’ємних прав людини, а рушієм — не окремі ("іст.") народи, а весь склад людства. 

Формування філософських, суспільно-політичних поглядів М. Драгоманова, його світогляду відбувалося під впливом багатьох чинників, зокрема ідей Т. Шевченка, історіософських поглядів М. Костомарова, праць О. Герцена, Сен-Сімона, Фур'є, Оуена, Прудона, хоча, за його власним зауваженням, він завжди був єретиком по відношенню до всіх ортодоксій, у тому числі й соціалістичних. Знав сучасні для того часу філософські та соціально-політичні вчення, проте вважав себе продовжувачем справи кири-ло-мефодіївців, водночас завжди підкреслював свою належність до соціалістичного руху, однак не до державного, диктаторського різновиду, не до марксистського варіанту, не до нейтралістського народницько-великодержавного напряму, що потім дав більшовицьких наступників, а до соціал-федералізму, ближчого до Прудона, ніж до Маркса.

Як для соціаліста XLX ст. М. Драгоманов мало цікавився проектами соціалістичного влаштування суспільства, розглядав його більше як загальногуманістичне переконання в тому, що слабкого треба захищати, а господарство у майбутньому слід вести колективно. В своїх поглядах на природу стояв на матеріалістичних позиціях, хоча називав їх позитивізмом. Однак віддаючи належну оцінку позитивістській концепції О. Конта, критикував як сам позитивізм, так і теологізм і метафізику останнього. Для М. Драгоманова позитивізм виступав як світоглядно-філософське дослідження, орієнтоване на використання наукових методів, де термін "позитивізм" поставав синонімом науковості. Фактично він був представником того типу філософствування, який сьогодні називають критичним раціоналізмом. З його позицій Драгоманов не сприймав ідеалізму і містики, обстоював на противагу їм віру в дію природних законів. Як еволюціоніст вірив в об'єктивність законів, у тому числі й історичного розвитку, суспільного прогресу, що здійснюється без втручання в історію "режисера Бога". М. Драгоманов був глибоко переконаний в пізнавальності світу, розглядаючи пізнання як різноплановий і багатофункціональний вид суспільної діяльності по продукуванню, поширенню та використанню знань, винаходів, новацій. Він наголошував на тому, що наукове пізнання не може дати відразу абсолютної істини, бо істина — це процес, і людина доходить до неї наполегливою працею, своєю "власною пробою".

Особливу увагу М. Драгоманов приділяв гуманітарному знанню, яке, на його думку, є джерелом моральної обов'язковості, вважав, що кожний політичний діяч повинен мати гуманітарну освіту. Гуманітарне знання — космополітичне, воно передбачає пріоритетність загальнолюдського над класовим, інтернаціонального над національним. У загальному розумінні для М. Драгоманова воно постає чимось близьким до історичного розуму Гегеля. Однак на відміну від останнього гуманітарне знання є відносним, бо його вияви у вигляді політики, правових, ідеологічних, моральних, художніх норм і принципів завжди оцінюються стосовно до гуманістичного самовідчуження особистості, до вимог розвитку живого життя. Міра людського, гуманістичного, за Драгомановим, ніколи не дана наперед. Б мають завжди відкривати людська і суспільна індивідуальності заново. Еволюція людей є й еволюцією ідей, що структуруються соціальною та індивідуальною поведінкою людства.

Визнаючи об'єктивність історичних закономірностей, М. Драгоманов не сприймав гегелівського розуміння та ототожнення історичної закономірності і доцільності, що вело до втрати особистості, привнесення її в жертву анонімній всезагальності історичного прогресу. Останнє, як відомо, знайшло свій відбиток і в марксизмі, який, зберігаючи провіденціалізм гегелівської схеми, надав їй лише нову форму — ідею гегемонії класів згідно зі ступенями соціально-економічних формацій.

Крім матеріально-економічних чинників у розвитку суспільства М. Драгоманов великого значення надавав і духовним, мислячи саму соціальну еволюцію як безперервний ряд спроб гуманістичного структурування суспільства, рівнодіючими якого виступали не тільки соціально-економічні відносини наявної формації, геополітичні чинники, а й рівень загальнолюдської культури, осягнутої його представниками на певний історичний момент розвитку, міра їх оволодіння історично-гуманістичними знаннями