Історіографія історії україни як наукова дисципліна

Українська історіографія - спеціальна галузь істо- ричної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків та центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише зісторії України, але й світової історії. З такого обширного визначення логічно випливає висновок про нетотожність понять «українська історіографія» та «історіографія України», оскільки остання досліджує розвиток, повноту і достовірність знань лише зісторії України, її окремих періодів або конкретних подій української історії.

Українська історіографія - це різновид загальної історіографії, оскільки вона має за мету з'ясувати уконтексті світової історичної науки зародження, збагачення і здобутки української історичної думки. Усі інші структурні компоненти більшою мірою пов'язанізісторіографією України.

Вони віддзеркалюють процес нагромадження знань, їх повноту або з певної галузі (культура, військова справа, господарське життя), або з конкретної проблеми (козацько-гетьманська держава, українська революція, рух опору і т. д.).

У вже згадуваному «Огляді української історіографії» Д. Дорошенко аналізував такі компоненти історіографії, як формування загальної культури та історичної свідомості українського суспільства, внесок провідних істориків і мислителів, наукових осередків і центрів як на материковій Україні, так іза її межа-

ми, видання і поширення історичних праць.

До зачинателів української історіографії як навчальної дисципліни правомірно відносять І. Крип'якевича, одного з най- обдарованіших учнів М. Грушевського. Ще на початку 20-х рр. XX ст. він прочитав у Таємному українському університеті у Львові лекційний курс з української історіографії, виділивши

у ньому три основних розділи: церковну історію, політичну історію і «загальну компіляцію», під якою розумів спробу нау-кового синтезу всієї української історії.

У добу сталінського тоталітаризму на термін «українська історіографія» було накладено табу, а провідних українських істориків спіткала доля репресованих або розстріляних в'язнів. Лише після XX з'їзду КПРС у добу хрущовської «відлиги» на якийсь час було «реабілітовано» поняття «ук- раїнська історіографія», хоча й з спотвореним, так званим партійно-класовим трактуванням. Як виклик тоталітарній системі і вияв громадянської мужності можна розглядати появу 1959 р. навчального посібника під назвою «Українська історіографія» професора М. Марченка.

До найбільш продуктивних здобутків у царині з'ясування сутності української історіографії як наукової і навчальної дисципліни можна віднести посібник професора Дніпропетровського національного університету Ірини Колесник «Українська історіографія (XVIII - початок XX століття)», перша частина якого присвячена питанням теорії, методології та історії української історіографії

. Важливі узагальнення щодо розвитку знань з історії України від найдавніших часів до посттоталітарного суспільства здійснили В. КоцуртаА. Коцур у курсі лекцій з історіографії історії України, а також у серії

статей тамонографії професораВолодимира Потульницького

.

Отже, сучасне розуміння української історіографії зводиться до її трактування як спеціальної галузі української історичної науки, що вивчає історію і тенденції розвитку української історичної думки, діяльність українських істориків та історичних установ, наукових шкіл, товариств, їх творчу спадщину,

внесок у світову і українську науку, у формування суспільної історичної свідомості.

Як галузь науки українська історіографія склалася на ру-бежі ХІХ-ХХ ст. Це було зумовлено, з одного боку, розвитком самої історичної науки в Україні, постійною потребою підсумовувати її здобутки, визначати стан дослідження тих чи інших епох, проблем, подій, явищ і окреслювати перспективи подальшого нарощування історичних знань.

Складання української історіографії як галузі науки стимулювалось також потребами її вивчення, становлення її як навчальної дисципліни. Відкриття українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, діяльність Таємного українського університету у Львові, часткова українізація Харківського,

Одеського університетів, створення інших вузів супроводжува- лись запровадженням до навчальних планів курсів історіографічної проблематики. Стимулом до виокремлення української історіографії як навчальної дисципліни в Україні було повернення в 1924 р. М. Грушевського до Києва, створення під його керівництвом низки історичних установ у структурі ВУАН, зокрема кафедри історії України, а також подібних кафедр у Харкові, Катеринославі, Полтаві, Ніжині, Одесі та інших містах. Приклад вивчення української історіографії як навчальної дисципліни подали українські історики в еміграції, зокрема Д. Дорошенко, який був піонером її викладів у Празі, де перебував у 1920-х рр. Український вільний університет, а згодом і в Українському науковому інституті в Берліні.

Згортання політики українізації в УСРР супроводжувалось ліквідацією у вузах курсу української історіографії, а його лицемірне відновлення в добу хрущовської «відлиги» було короткочасним тактичним маневром. Тільки в умовах незалежної України у навчальних планах історичних факультетів виділено українську історіографію як окрему дисципліну. Нині ця дисципліна є синтезом наукових знань з історії української історичної думки, її теоретико-методологічних засад, досвіду науково-дослідної роботи українських істориків. Таким чином, українська історіографія як спеціальна галузь історичної науки і навчальна дисципліна є підсистемо історичних знань, що досліджує історію національної історичної думки.

Історіографія як навчальна дисципліна виконує важливу світоглядну функцію. Знайомство з історією історичної науки в цілому, окремою проблемою чи біографією історика - все це збагачує кругозір майбутнього вчителя або дослідника. Знання історичних подій і того, як ці події вивчалися, - це дві крайні точки наукового кругозору історика, між якими великий проміжок знань з історії культури, освіти, науки, літератури, філософії, психології, лінгвістики, етнології, і демографії, статистики тощо. Отже, за своїм змістом історіографія втілює ідею міждисциплінарності знання.

Історіографія- це не стільки система знань з історії науки, скільки засіб мислення історика. Це вміння. вийти за межі предмета, що вивчається, і подивитися на нього з різних боків (як цей предмет виник, якими засобами досліджу­вався, які прогалини залишилися, що цей предмет може дати для подальшого розвитку історичної науки). Іншими словами, історіографія формує стиль мислення та науковий смак майбутнього історика.

Історіографія як навчальна дисципліна обіймає низку курсів, цикл дисциплін історіографічного характеру. Оволодіння студен­тами дисциплінами цього циклу має певну послідовність і свою структуру. Першопочатки історіографічних знань студенти от­римують при студіюванні загальних курсів вітчизняної та світо­вої історії. Наступний крок - це спеціальні курси та спецсемінари з ок­ремих проблем історіографії, які доповнюють один одного і роз­ташовані у порядку ускладнення історіографічних матеріалів. Обов'язковими в системі фахової підготовки історика, на наш погляд, мають бути курси з історії історіографії та національної історіографії. Заключний етап у процесі історіографічної підготовки студента становить викладання загального курсу з історії історичної науки. Предмет історії історич­ної науки дещо ширший за предмет національної історіографії, і зміст його визначає зміна стилів історичного мислення: від міфо­логічного у період античності до провіденціалістського у добу середньовіччя, через раціоналізм Просвітництва, романтизм та позитивізм XIX ст. до методологізму сучасної епохи.

Актуальною залишається проблема систематизації матері­алів курсу, методики викладання дисциплін історіографічного циклу. Використання країнознавчого та біографічного прин­ципів щодо викладання історії історичної науки не виправдо­вує себе, бо переобтяжує курс другорядними подробицями та дрібними деталями. На сучасному етапі перевагу слід віддава­тисоціокультурному, проблемному, компаративному принци­пам систематизації матеріалів з історії науки.

Засвоєння предметів історіографічного профілю потребує інте­лектуального напруження, певних розумових зусиль, культур­ного діалогу між викладачем та слухачами.