15. Слово як мовний знак.

Слово як мовна одиниця потребує відповідною своїй природі визначення, яке б відмежувало його від найближчих нижчих і вищих в ієрархи мовних одиниць, тобто від морфеми і речення, а в потоці мовлення уможливило б аргументоване відмежування його від сусіднього слова. У першу чергу потребує аргументації центральне місце слова в системі мови.

Центральне місце слова в системі мови зумовлюється тим, що всі останні одиниці мови (фонеми, морфеми, речення, словосполучення) тією чи іншою мірою сприймаються на фоні слова і пов'язані системними відношеннями з останнім. Статус фонеми як одиниці мови визначається її роллю в смисловій і формальній диференціації слів, морфеми як мінімальної значущої одиниці мови- конструюванням слова, а речення як найвищої в ієрархи значущої одиниці мови-словами в ролі його складників Отже, слово виступає центральною одиницею, що пронизує всю мовну систему.

Слово – це основна функціонально-структурна і семантична одиниця мови, що становить звук чи комплекс звуків і, характеризуючись самостійністю та відтворюваністю, є будівельним матеріалом для словосполучення і речення.

Слово характеризують певними ознаками,зокрема:

1) фонетичними;

2) семантичними;

3) морфемним складом;

4) словотвірними;

5) граматичними ознаками

6) морфологічною словозміною;

7) синтаксичними властивостями.

Основною функцією слова є номінативна.

В «Енциклопедії української мови» міститься таке визначення: слово – найменша самостійна і вільно відтворювана в мовленні відокремленооформлена значеннєва одиниця мови, яка співвідноситься з пізнаним і вичленуваним окремим елементом дійсності (предметом, явищем, ознакою, процесом, відношенням та ін.) і основною функцією якої є позначення, знакова репрезентація цього елемента – його називання, указування на нього чи його вираження (номінація). Слово – основна одиниця лексики і центральна структурно-семантична одиниця мови в цілому, оскільки різними своїми аспектами воно входить до різних структурних рівнів мови. Структура слова складається з двоярусної

форми – фонетичної (певним чином організованої сукупності сегментних і суперсегментних елементів, що становлять його звукову оболонку) і граматичної форми та двох принципово відмінних типів мовного значення – лексичного і граматичного значення

Слово в мовленні виступає в різних формах і з різним значенням. Для позначення всіх різновидів слова терміна «слово» недостатньо. Використовують ще поняття лексема і словоформа.

Лексема – це окреме слово з усією сукупністю властивих йому форм словозміни й значень у різних контекстах. Наприклад, форми голова, голови, голові, голову і т. ін. з усіма значеннями («частина тіла», «керівник установи», «передня частина колони» тощо) становлять одну лексему – голова. Лексема – це узагальнене, абстрактне поняття.

Словоформа – це окреме слово в певній граматичній формі. Наприклад, корінь, кореня, кореневі, коренем – це одна лексема, але чотири різні словоформи [Ющук, с. 153–154].

Розрізняють певні диференційні ознаки слів: лексичне значення, номінативна функція, відокремленооформленість, внутрішньоструктурна цілісність, позиційна рухливість [Грищенко, с. 104].

15. Лексичне значення слова.

О. Смирницький лексичне значення слова визначає як певне відображення предмета, явища чи відношення у свідомості, що входить до структури слова в ролі так званої внутрішньої її сторони, за відношенням до якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка, необхідна не лише для вираження значення і для повідомлення його іншим людям,

а й для самого його виникнення, формування і розвитку.

І. Ющук під лексичним значенням (семантикою) слова розуміє історично закріплену у свідомості народу (колективу) співвіднесеність слова з певним явищем.

Лексичне значення (за Н. Шкуратяною та С. Шевчук) – це зміст слова, установлювана мисленням людини співвіднесеність між звуковим комплексом і предметом чи явищем дійсності, що позначені цим комплексом. Лексичне значення полягає в тому, що воно є вказівкою на дійсність, на ставлення до неї, на розуміння її. Формується лексичне значення в процесі пізнання, коли в людській свідомості виникають копії, відображення речей, явищ, якостей, властивостей – виникають поняття.

Лексичне значення співвідносить слово з навколишнім світом. Водночас у слові міститься вказівка на те, в яких відношеннях перебуває названий словом предмет, явище з іншими предметами, властивостями, діями.

Реальний предмет (чи явище) як об’єкт найменування називають денотатом (позначуваним). Його узагальнений, абстрактний образ у нашій уяві – це сигніфікат (позначка, образ). Сигніфікат, пов’язуючись з образом слова, стає лексичним значенням слова. Коли ми бачимо реальний предмет (чи явище), завдяки сигніфікатові пригадуємо його назву.

І навпаки, коли чуємо назву, через образ слова активізуємо сигніфікат і, зіставляючи його з довкіллям, упізнаємо названий словом предмет (чи явище) [Ющук, с. 154–155].

Додаткове емоційне чи стилістичне значення слова називають конотативним, тобто супровідним (на відміну від основного – денотативного). Наприклад, у слові яблучко денотативне значення – «плід яблуні», конотативне – пестливе ставлення мовця до названого предмета [Ющук,с. 155].

Лексичне значення – конкретно-індивідуальний зміст слова, який являє собою відображення чи лише вираження (у різних типах слів) та фіксацію у свідомості позначуваного словом елемента дійсності і є закріпленим за формою слова (відповідним звуковим комплексом), унаслідок чого стає можливою його реалізація як явища мови, а не лише свідомості. Лексичне значення – це комплексне поєднання трьох аспектів слова як знакової одиниці мови: власне семантичного, тобто відображення позначуваної словом сутності (основа лексичного значення); прагматичного – вираження емоційного ставлення мовців до позначува-

ного; синтаксичного – місця лексичного значення певного слова у відношенні до лексичного значення інших, семантично пов’язаних з ним слів. Окреме лексичне значення полісемічного слова – змістова сторона лексико-семантичного варіанта слова – називається також «словозначенням» (за аналогією до словоформи).

Визначення лексичного значення, що застосовуються в різних дослідників та в різних лінгвістичних школах, можна згрупувати в такі основні розряди: 1) лексичне значення як особлива мовна форма відображення дійсності, співвідносна з такими психологічними явищами, як поняття і уявлення чи емоції і т. ін. (у логічному та психологічному лінгвістичних напрямах лексичне значення прирівнювалося до поняття чи уявлення); 2) лексичне значення як відношення між певним звуковим комплексом (назвою) і позначуваним ним предметом чи поняттям про цей предмет (у концепціях лінгвістичного структуралізму, у знакових теоріях мови); 3) у суто прагматичному плані – як позамовна реакція (поведінка) суб’єкта на слово як мовний стимул (біхевіоризм), в емпіричному плані – як конкретне слововживання в мовленні (Л. Вітгенштейн); 4) у «власне лінгвістичному» плані (як синтагматичному, так і парадигматичному) – як потенційна лексична сполучуваність (дистрибуція, валентність) слова (у підходах дескриптивістів) чи його місце у співвідношенні з ін. семантично близькими словами (непропорційно важливе місце «значеннєвості» слова у Ф. де Соссюра, у теоріях семантичних полів Й. Тріра – Л. Вайсгербера). Основний з аспектів лексичного значення, тобто власне семантичний (семантико-ономасіологічний), має два підаспекти – денотативний (позначуване) і сигніфікативний (означуване).