8. Емпіричний інституціоналізм.

Мітчелл нагромадив і систематизував величезний статистичний матеріал, який узяв за основу своїх досліджень.

«Історія грінбеків». У цій праці Мітчелл простежив рух цін і дійшов висновку, що залежність між цінами і кількістю грошей в обігу є менш очевидною, ніж стверджували класики.

У центр наступних досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія в нього — це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних результатів. Одним із них є тяжіння до прибутків. Виробництво товарів підпорядковане не виготовленню споживних вартостей, а одержанню прибутку.

Мітчелл критикує класиків за те, що вони зводять усе до механічних законів попиту і пропозиції і не торкаються правил поведінки людей у грошовому господарстві. У нього гроші не просто засіб обміну, а рушійна сила економічного життя, визначальною рисою якої стає проблема придбання й витрачання грошей.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не лише дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму. Особливу увагу він приділив аналізу циклічних коливань. Проблемою циклів займалась очолюване Мітчеллом Національне бюро економічних досліджень. В основу програми досліджень було покладено працю самого Мітчелла «Економічні цикли».

У своїх працях Мітчелл критикував відомі теорії циклів за те, що їх не підкріплено фактичним матеріалом. Сам він хотів побудувати теорію циклів на підставі аналізу емпіричного матеріалу, який був би перевіреним поясненням дійсних фактів.

Економічні цикли Мітчелл характеризує як послідовну зміну піднесень і спадів виробництва, котрі періодично повторюються. Піднесення і спади ділової активності випливають із прагнення одержати приб.

Циклічність випливає із «грошового господарства», на якому тримається вся капіталістична економіка. Мітчелл визнає, що циклічні коливання не є випадковими, а мають регулярний характер. Саме ця регулярність зумовлює можливість впливати на цикли і навіть запобігати їм. Факторами впливу на економіку він вважає фінанси, грошовий обіг, кредит тощо. Він прихильник державного регулювання економіки.

8. Неоінституціоналізм.

З 50—60-х pp. XX ст. формується неоінституціоналізм. Основні представники: Рональд Коуз, Даглас Норт, Вільямсон та ін.

Неоінституціоналізм вивчає правові, соціальні, політичні та інші проблеми за допомогою методів неокласичної економічної теорії. Використовує дедуктивний метод. Основну увагу звертає на незалежного індивіда.

\Стовбур сучасного інституціоналізму утворюють нео-інституційна економіка та нова інституційна економіка.

Школи неоінституціоналізму:

• індустріально-соціологічна школа,

• школа суспільного вибору,

• кон'юнктурна школа.

У більшості напрямів неоінституціоналізму основна увага звертається на правові аспекти економічного життя. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів.

У деяких концепціях, що належать до цього теоретичного напрямку, предметом вивчення є інституційне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні та юридичні правила, у межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну. Вони представлені:

• теорією суспільного вибору (Дж. Б'юкенен, М. Олсон та ін.);

• теорією прав власності (Р. Коуз, Познер та ін.

Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості. Активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки:

раціональний вибір та прагматизм; методологічний індивідуалізм; концепція "економічної людини"; максимізація корисності тощо.

Засновником неоінституціоналізму вважається Рональд Коуз. У його статтях "Природа фірми" та "Проблема соціальних витрат" була вперше сформульована дослідна програма неоінституціоналізму.

Неоінституціоналізм ґрунтується на двох фундаментальних передумовах:

соціальні інститути мають значення (принцип інститутоцентризму);

вони піддаються аналізу за допомогою стандартних інструментів економічної теорії.

Нова інституційна економіка представлена такими основними теоріями: теорією ігор (Нейман, О. Моргенштерн, Дж. Неш);

теорією неповної раціональності Г. Саймона;

економікою угод (Л. Тевено, О. Фавро).