54. 3Міст, різновиди та специфіка економіки перехідного типу.

Поняття «Перехідна економіка» фіксує, виражає, окреслює характерні риси, чинники і параметри переходу від однієї системи господарського життя суспільства до нової та принципово відмінної від попередньої.

Статегії трансформації:

• Шокова терапія.

• Градуалізм.

Базилевич:

• Нестійкість;

• Невизначеність;

• Багатоваріантність самоорганізації системи (альтернативний характер);

• Суперечності перехідних економік є суперечностями розвитку, а не функціонування;

• Історичність.

Типи перехідної економіки: за масштабами перехідних процесів — локальний і глобальний; за характером перехідних процесів — природно-еволюційний та реформаторсько-еволюційний.

Локальна перехідна економіка дає уявлення про характер перехідних процесів на обмеженому (локалізованому) територіальному просторі — в окремій країні чи певному регіоні. Тому за умови класифікації типів перехідної економіки згідно з її масштабами локальна перехідна економіка є вихідним типом перехідної економіки.

Глобальна перехідна економіка характеризує єдиний процес змін у масштабах усього світового господарства чи у межах певної цивілізації. Відносно до локальної перехідної економіки глобальна є визначальною, оскільки характеризує і визначає глобальні перспективи першої.

Природно-еволюційний тип перехідної економіки відображає природну ходу еволюції економічних систем під впливом зазначених вище факторів. Цей тип лежить в основі переходу від одного економічного стану до іншого. Тому даний тип перехідної економіки є основним. Більшою мірою він прийнятний для глобальних перехідних процесів, хоча і локальні перехідні економіки результатом свого розвитку здебільшого зобов’язані природно-еволюційним процесам.

На відміну від природно-еволюційного типу перехідної економіки, який передбачає об’єктивний (незалежний від волі і свідомості) “самоплив” перехідних процесів, реформаторсько-еволюційний тип характеризується певним свідомим регулюванням перехідних процесів з боку суспільства. У даному разі мова йде лише про свідоме використання об’єктивних факторів економічного прогресу. Тому за цього типу перехідної економіки об’єктивну еволюцію можна прискорити. Зазначений тип характерний для локального типу перехідної економіки.

В транзитології розрізняють:

1. Традиційну перехідну економіку (перехід від натурального до ринкового господарстві: Перша група – нафтодобувні країни, що розвиваються; Друга – Слаборозвинуті країни, в плані фінансових інституцій, грошового обігу, інфраструктури, освіти тощо))

2. Перехідну економіку нового типу (заміні командного механізму регуляції ринковою саморегуляцією, високий ступінь спеціалізації виробників, досить розвинутий рівень обміну товарами)

55.Сутність інституцій та їх роль у структуруванні господарського життя суспільства.

термін „інститут” походить від латинського „institutum”, що означало встановлення, запровадження, звичай. Особливу ж увагу дослідники, зокрема О. Конт (1798 – 1857 рр.) та Г. Спенсер (1820 – 1903 рр.), почали приділяти „інститутам” тільки з початком ХІХ століття. Відтак починає формуватися інституціоналізм як принцип дослідження.

Інститути витлумачувалися як „природні” утворення. Обгрунтовуючи їх сутність, дослідники розмислювали над сферою компетенції інститутів загалом і політичних інститутів зокрема. Вони акцентували на тому, що політичні інститути слугують задоволенню такої фундаментальної життєвої потреби суспільства, як забезпечення безпеки та соціального порядку

Згодом, на противагу „природному” обгрунтуванню виникнення інститутів, в це поняття включаються (зокрема, М. Вебером та К. Марксом) елементи „штучності”, або соціальної інженерії. Інститути починають розглядати як конструкти, що склалися в результаті послідовно проведеної людьми об’єктивації реальності. Крім цього, Т. Парсонс, приміром, вбачав у них сукупність специфічних нормативних комплексів, задіяних в процесі регуляції статусно-рольової поведінки індивідів; М. Оріу – особливу юридичну техніку, покликану втілювати в практику норми об’єктивного права

Перша половина ХХ століття стала часом надзвичайного поширення інституційного підходу в англо-американській науці, Дослідники, розкриваючи сутність терміна, розуміли під інститутами (насамперед – соціальними) досить розмаїте коло речей: форми мислення, що встановилися [6]; вербальні символи, за допомогою яких можна описати групу соціальних звичаїв, що набули поширення і стали незмінними [7]; ідеї [8]; моделі настанов поведінки членів групи [9]; зразки стандартизованих очікувань, які управляють поведінкою індивідів та соціальними відносинами [10].

, з початком 1950-х років інтерес до вивчення інститутів почав слабнути. І тільки в середині 1980-х років відбулося своєрідне „нове відкриття” політичних інститутів. Постав „новий інституціоналізм”.

в сучасних текстах західних авторів чітко розмежовується „institution” і „institute”, хоча повної згоди щодо визначення сутності „інституту” та „інституції” серед них не існує [13]. Попри це, послуговуючись саме цими термінами, усі гуманітарні науки проводять дослідження інституційних утворень у різних площинах. Наприклад, правова наука незмінно розглядає інститути як стійкі комплекси юридичних правил, „які, переслідуючи одну спільну мету, управляють перманентним та абстрактним вираженням суспільного життя” [14]. Історики зосереджують увагу на еволюційних механізмах розвитку інституцій та інститутів. Соціологія вивчає інститути, виходячи з практики та „повсякденного знання”, не надто цікавлячись абстрактними теоретичними побудовами. У сучасній соціології склалися матеріальні, формальні й функціональні підходи до визначення й аналізу соціальних інституцій і соціальних організацій. Економісти вбачають в інститутах засоби суспільного обміну та складові механізму регулювання ринкових відносин. І, нарешті, політична філософія в контексті інституційних утворень опікується проблемами „правильного” та „справедливого” облаштування суспільного життя.

Сучасні соціологи виокремлюють п'ять головних сфер соціальної діяльності соцієтального рівня. Це сім'я, економіка, політика, релігія і освіта. їм відповідають соціальні інституції, які виконують функції упорядкування соціальних відносин у цих сферах. Нарешті, специфічною ознакою соціальних інституцій є те, що функціонування їх має культурний зміст, воно пов'язане з цінностями, нормами, ритуалами і символами тощо. Поняття інституції акцентує культурний аспект регуляції поведінки людей.

Інституція як комплекс норм, що регулюють суспільні відносини, протиставляється органам влади та закладам, які забезпечують виконання цих норм.

неоінституціоналіст Д. Норт: під „інституціями” слід розуміти закони, правила, звичаї, норми, а під „інститутами” – організації, тобто державні органи, політичні партії, профспілки тощо.