Ідеї і теорії виховання

В основу того або іншого підходу до виховання покладено ідею або ідеї про найбільш ефективні мож­ливості досягнення мети виховання. Опис і пояснен­ня закономірностей побудови виховного процесу на основі певної ідеї або ідей називається теорією ви­ховання. У період виникнення Скаутингу набули по­ширення такі теорії виховання.

Прагматична педагогіка трудових шкіл Д.Дьюї (США). Відповідно до Дьюї, діти, виконуючи різноманітну ро­боту і набуваючи необхідних для трудової діяльності навичок, тим самим готують себе до майбутнього життя.

Експериментальна педагогіка В.Лая (Німеччина). Лай сформулював принцип навчання з допомогою прак­тики, під час експерименту.

Теорія вільного природовідповідного виховання М. Монтессорі (Італія). Монтессорі вважала, що завданням ви­ховання є створення таких умов, які відповідають по­требам дитини, допомагають виявити її запити і сприяють її самовихованню і самонавчанню.

Теорія суспільного виховання Г.Кершенштейнера (Німеч­чина). Кершенштейнер надавав великого значення позашкільному вихованню, діяльності молодіжних організацій.

Нині в педагогіці домінує особистісний підхід до ви­ховання, відповідно до якого дитина є метою будь-якої педагогічної взаємодії. Під час особистісного підходу вихователь не намагається сформувати з дитини «щось», а допомагає їй розкрити свій особистісний потенціал. Дитина сприймається як актив­ний суб'єкт власного розвитку, приймається такою, якою вона є, а не такою, якою її зручніше бачити вихователеві. Ставлення вихователя до дитини не опосередковане властивостями її людської індивідуальності: розуму, зовнішності, вміннями.

Особистісний підхід до виховання передбачає, що умови внутрішнього розвитку людини не залежать безпосередньо від умов зовнішнього середовища. Її розвиток може відбуватися як завдяки середовищу, так і всупереч йому. Тому для вихователя, в роботі якого переважає особистісний підхід, важливо не лише створити зовнішні умови для виховання, а й самому бути особистістю і постійно розвиватися.

Особистісний підхід до виховання розглядає ди­тину не як гармонійно розвинену особистість, а як ієрархічно розвинену, в якої природний, фізіологіч­ний, психічний розвиток підпорядкований або на­ближається до духовного.

Особистісний підхід до виховання припускає взає­мозв'язок і взаємозалежність усіх аспектів розвитку людини. Тому педагог має створити умови для роз­витку всіх особистісних нахилів вихованця. Для цьо­го педагог ставить перед ним вимоги. Але ці вимоги мають відповідати необхідним умовам розвитку ди­тини, яка має їх усвідомлювати і сприймати як свої власні. Дитина повинна мати свободу вибору і пра­во нести за неї відповідальність, якщо це їй під силу. При особистісному підході взаємодія вихователя і ди­тини — це діалог рівноправних особистостей, під час якого вони взаємно збагачуються.

Метод виховання, виховна система і система виховання

Метод виховання — це сукупність найбільш загаль­них способів розв'язання виховних завдань і орган­ізації виховних взаємодій, способів взаємозалежної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на досягнення цілей виховання.

Розрізняють:

• методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю ви­хованців (бесіда, диспут, позитивний приклад);

• ме­тоди організації діяльності і формування досвіду соц­іальної поведінки (педагогічна вимога, формування громадської думки, вправа, створення виховної си­туації);

• методи регулювання, корекції, стимулюван­ня позитивної поведінки і діяльності вихованців (зма­гання, покарання, заохочення).

Сукупність мети, завдань, змісту і методів вихо­вання прийнято називати виховною системою.

Су­купність виховної системи, власне виховного проце­су, умов її здійснення і результатів є системою вихо­вання.

Окремі види виховання

Духовно-моральне виховання

Мета духовно-морального виховання — формуван­ня певної свідомості, світогляду людини відповідно до ієрархії її потреб. Найвище місце в системі ду­ховно-моральних особистісних потреб займає потре­ба в любові: до Бога, до ближнього і до себе. Те, що задовольняє ці потреби, називається цінностя­ми. Наприклад, стосовно потреби в любові до свого ближнього цінностями можна вважати: жертовність, доброзичливість, чесність, відкритість, делікатність тощо.

Під час духовно-морального виховання особли­вого значення набуває особистий приклад, образ ви­хователя або іншої людини, яку прагне наслідувати вихованець.

У релігійному вихованні поняття духовно-мораль­ного і релігійного збігаються. У світському вихованні в це поняття входить моральність, мораль і етика, що мають суспільний характер.

Емоційне виховання

Емоції (від лат. emoveo — вражаю, хвилюю) — це переживання людини її ставлення до навколишньо­го світу та самої себе, відображення рівня задово­леності особистісних потреб, вияв цих потреб. Вод­ночас емоції можуть впливати на потреби і визнача­ти можливість їх задоволення. Наприклад, негативні емоції, які виникають через незадоволення певної потреби, можуть знизити значення цієї потреби.

Отже, виховуючи погреби, так само необхідно ви­ховувати емоції з допомогою вольового впливу. До­лаючи біль, страждання, дискомфорт, людина в змозі досягти віддалених особистісно значимих цілей. Емоції, пов'язані із задоволенням, почуттям насоло­ди, комфорту, які перешкоджають досягненню зна­чимих потреб, так само потрібно долати з допомо­гою волі.

У цілому, емоції мають стати керованими і підпо­рядковуватися свідомості людини. Ще давньоримсь­кий філософ Сенека попереджав: «Якщо людина не в змозі керувати пристрастями, то пристрасті керу­ватимуть людиною».

Фізичне виховання

Фізичне виховання — це процес передачі способів фізичного самовдосконалення, необхідних для роз­витку фізичних якостей і здібностей, формування ру­хових навичок і умінь, зміцнення здоров'я.

Основними завданнями фізичного виховання ма­ють бути:

• зміцнення здоров'я (що нині є умовою повноці­нного розвитку особистісного потенціалу);

• виховання волі (сприяє розвитку регулюючих, во­льових процесів людини, які активізують її адаптивні сили);

• пропаганда здорового способу життя.

Статеве виховання

Статеве виховання — це комплекс виховних і ознайомлювальних заходів і впливів, спрямованих на залучення дитини і молодої людини до прийнятої в суспільстві системи статевих ролей і взаємосто­сунків. Статеве виховання є частиною статевої со­ціалізації.

Набір зразків поведінки (норм) для чоловіків і жінок називаються гендерною роллю. У психології гендер тлумачиться як соціально-біологічна характери­стика, за допомогою якої дається визначення понят­тям «чоловік» і «жінка». У різних суспільних угрупо­ваннях існують відмінності в тлумаченні певних по­нять. Ці відмінності закріплюються, актуалізують­ся в:

• релігійному віровченні;

• юридичних актах;

• суспільній думці;

• народно-побутових уявленнях;

• субкультурних установках (до субкульнурних, зокрема, належать установки підліткової субкультури).

Завданнями статевого виховання є:

• допомога молодим людям в усвідомленні свого особистісного призначення як чоловіка та жінки;

• морально-психологічна підготовка молодих лю­дей до сімейного життя;

• сексуальне просвітництво (сексуальність і її роз­виток, хоча і є частиною статевої соціалізації, вод­ночас підпорядковані поняттям «морально-психологічна готовність до статево-рольової поведінки» і «го­товність до сімейного життя»).

Одна із сучасних виховних проблем — відсутність у молодих людей можливості усвідомити свою ста­теву індивідуальність. Неповні сім'ї, переважно «жіно­че» шкільне виховання, мода на «унісекс» у підлітковій субкультурі — усі ці чинники заважають усвідомлен­ню молодими людьми статевих ролей у всій їхній повноті.

Особлива роль у статевій індивідуалізації нале­жить ієрархії статевої поведінки, підпорядкованій ду­ховно-моральним уявленням.

У Скаутингу, зокрема в програмах прогресивно­го розвитку, необхідно враховувати потребу моло­дих людей в особистісній, зокрема статевій індиві­дуалізації. Це завдання вирішується кількома шля­хами:

• організацією специфічних видів предметно-практичної діяльності для хлопчиків і дівчаток;

• відповідністю статі вихователів і вихованців, що допомагає проводити статеву ідентифікацію (ототож­нення);

• сполученням організаційних форм — гетероген­них (хлопчики і дівчатка) і гомогенних (лише дівчат­ка або лише хлопчики).