72. Поняття і ознаки нормативного договору.

Нормативно-правовий договір – це письмовий юридичний акт суб’єктів договірної правотворчості, що містить норму чи принцип права.

Ознаки нормативно-правового договору:

Приймається декількома правотворчими суб’єктами

Містить норми права та принципи права

Діє в часі, просторі та щодо певного кола осіб (адресатів)

Є загальнообов’язковим для адресатів

Має письмову та юридичну форми вираження

Має юридичну силу

Забезпечується державами

Види нормативно-правових договорів:

- За кількісним складом:

а) двосторонні, б) багатосторонні

- За предметом регулювання:

а) у міжнародному праві

Право, яке регулює взаємовідносини між незалежними одна від одної державами. Міжнародні договори, особливо двосторонні, за винятком суто політичних та договорів, які регулюють державні кордони, мають нормативний характер, тобто встановлюють правила поведінки. Тобто, у сучасних міжнародних відносинах договори мають значення законів. Ними встановлюються точні об’єктивні норми права, які кожен з учасників договору зобов’язується виконувати, здебільшого на своїй території, стосовно другої сторони — держави та, у відповідних випадках, стосовно громадян цієї держави

б) у конституційному праві

в) у трудовому праві (регулюють трудові відносин) В цілому, договори базуються на диспозитивних нормах права, тобто на нормах, які надають можливість учасникам правовідносин самим домовитися про взаємні права і обов’язки. У правовому житті є два види договорів:

-договори-угоди

- нормативні договори, що є джерелом права

Відмінність між цими договорами полягає у тому, що в першому кожна зі сторін бажає свого результату, в нормативному ж договорі обидві сторони бажають одного — встановити спільну норму;

по-друге, у першому випадку мотиви в обидвох сторін різні, в другому — один і той самий мотив — свідомість потреби певної правової норми; і третя відмінність — договір-угода творить тільки правовідношення,

73Судовий прецедент

Правовий прецедент (від лат. від лат. praecedens — той, що попереду) — джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов'язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому. Правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Визнання правового прецеденту рівнозначним джерелом права є одним з основних пунктів, за яким відрізняються англосаксонська та романо-германська системи права.

Загальнообов'язковим для вирішення питань судами тієї ж або нижчої інстанції є сформульоване судом правило, відповідно до якого за конкретних обставин, керуючись конкретними принципами права суд визнає за можливе винести саме таке рішення. Крім цього, судовий прецедент може не мати обов'язковості, тоді він є прикладом тлумачення норми закону певним судом.

Залежно від змісту прецеденту їх поділяють на креативні прецеденти — ті, які створюють нову норму права, заповнюючи певні прогалини у ньому, та інтерпретаційні, тобто ті, які тлумачать зміст існуючих норм права, а залежно від органу, що постановив рішення, розрізняють судовий або адміністративний прецедент.

Правовий прецедент є характерною ознакою англосаксонської системи права, хоча закон все одно є вищим за прецедент, оскільки закон може скасувати прецедент. При цьому не всі країни цієї правової сім'ї приймають прецедент як однозначне джерело права. Для країн із романо-германською системою права характерне верховенство закону, в таких країнах офіційно не визнають прецедент. Втім, останнім часом роль судової практики збільшується, стає зрозумілим, що закон є лише виразом загальних правил, і з огляду на це визнання правового прецеденту як повноцінного джерела права збільшується. Також у країнах романо-германської правової сім'ї існує практика з'ясування і тлумачення норм закону, яка узагальнюється і видається у законодавчій формі у вигляді постанов вищих інстанцій (наприклад, постанови Пленуму Верховного суду Україн

74. Правовий звичай – санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

Види правових звичаїв

Головним чином розрізняють два види правових звичаїв:

Міжнародні

Внутрішньодержавні

Особливості виникнення і розвитку

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який відповідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або суспільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий звичай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціонування державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інтересам та історичному етапу його розвитку.

Найбільшого поширення правовий звичай як джерело права дістав у феодальному суспільстві. У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відносин в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності. На сьогодні це джерело права збереглося тільки в правових системах окремих слаборозвинутих держав Азії та Африки, а також застосовується в міжнародному праві.

Правові звичаї в Україні

Правовий звичай визнається в правовій системі України. Конституція України не закріплює правовий звичай як джерело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми: