Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
все ответы.docx
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
332 Кб
Скачать
☆

50) Ліберально-буржуазна економічна думка України в після реформовий період.

Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження капіталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і українська національна буржуазія та її ідеологи.

Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспільна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від нього.

Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зростаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інтелігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній організаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах України.

Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційного народницького руху в країні, значна частина революційно налаштованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у революційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду громаду».

Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Ан­тонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші.3.html" \\\\l "_ftn1" \\\\o "" 1.

Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Основна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організацію недільних шкіл тощо.

Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літературно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був органом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозерський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвітленні національно-культурного руху українського народу.

З економічних питань на одному з центральних місць було, зрозуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодійників людства»

51) Революційно-демократична економічна думка в Україні в 2 пол.19 ст. Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви­тку в пореформений період було революційне народництво, учасники якого виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос­ництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економіч­ними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на­родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре­волюції. Одним із моментів, що характеризував народницький рух в Україні, був зв'язок частини його учасників з українофілами, тобто з буржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про­паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ­ницької. Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібе­ральних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі­зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера­тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на­писані самими народниками.У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува­лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів. Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Проте народники не спромоглися викликати помітних завору­шень серед селянства. Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891)— представ­ник революційно-демократичного напряму, народився в сім'ї бага­того поміщика Київської губернії. Після закінчення 1871 p. природ­ничого факультету Київського університету він виїздить за кордон. У Парижі знайомиться з Лавровим і бере активну участь у підготов­ці й виданні журналу «Вперед». За посередництвом Лаврова С. По­долинський 1872 p. познайомився в Лондоні з К.Марксом і Ф.Енгельсом. 1875 року разом з галичанином О. Терлецьким він організує у Відні видання соціалістичної літератури, яка широко використовувалась народниками в їхній революційній діяльності. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність», Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» та інші. М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політич­ного життя в Галичині виступив як виразник інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу». До цієї категорії М. Павлик зараховував «наймитів і дрібних господарів і взагалі людей фізично працюючих», про що писав у «Матеріалах до ревізії програми українсько-руської радикальної партії» (1891). І. Франко (1856—1916) — велику увагу приділив І. Франко дослідженню економіки Гали­чини, становищу селянства й робітничого класу. У працях «Земель­на власність у Галичині» (1887), «Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині» (1897) та інших він дає глибокий аналіз феодаль­них відносин у тім краї.

52) Ліберальне народництво в Україні в ІІ пол. XIX ст. та економічні ідеї його представніків. Ліберально-народницький напрям суспільно-економічної думки виникає вже в 70-ті pp. Його представники були пов’язані з революційним народництвом, співчували йому, проте не ставили питання про селянську революцію. Критикуючи капіталізм, ліберальні народники протиставляли йому не соціалізм, а дрібне виробництво селян і ремісників. Великого значення для зміцнення дрібнотоварного виробництва вони надавали різним формам кооперації. Ідеї народників знайшли відображення в працях земських статистиків. Типовим представником ліберального народництва 70-х pp. в Україні був П. Червінський (1849—1931). У 1876—1890 pp. він очолював статистичне бюро Чернігівського губернського земства. Як і народники в цілому, він намагався обґрунтувати самобутній шлях економічного розвитку Росії. Проте, якщо більшість народників заперечувала можливість застосування вчення К. Маркса до російської дійсності, то Червінський намагався довести таку можливість. Аналізуючи розвиток людського суспільства, він покладає в основу зміни типів народного господарства, теорію К. Маркса. Але, як типовий народник, він не бачить в Росії умов для розвитку капіталізму. Тут община перешкоджає обезземеленню селянства і утворенню пролетаріату. Якщо на Заході капіталізм, пише Червінський, — це результат історичного процесу розвитку, то в Росії його можна або штучно насаджувати, або затримати чи й зовсім припинити його розвиток. Сам він доводить можливість і необхідність запобігти капіталістичному розвитку Росії. Проте Червінський добре розуміє переваги великого виробництва перед дрібним, переваги технічного прогресу. Майбутнє країни він бачить у такій організації господарства, коли община використовує сучасну техніку, але зберігає натуральне виробництво. Ідеї народників знайшли відображення в працях багатьох земських статистиків, зокрема О. Шликевича (1849—1909), В. Вар-зара (1851—1940), О. Русова (1847—1915) та інших. Необхідно розглянути ті економічні питання, що були предметом дослідження земських статистиків. М. В. Левитський (1859—1936) — найвідоміший представник ліберального народництва в Україні. Він, як і ліберальні народники в цілому, критикує капіталізм, заперечує можливість його розвитку в Росії. Одним із доказів на користь цього погляду стала для М. Левитського теорія відтворення Сісмонді, яку сприйняли й російські народники. Розглядаючи паростки капіталізму в Росії як штучне явище, він виступає із закликом спинити, затримати його розвиток. Капіталізму він протиставляє дрібне виробництво, напівнатуральне господарство селян і ремісників. Саме йому він провіщає велике майбутнє. М. Левитський увійшов в історію суспільної думки не лише як теоретик ліберального народництва, а й як практик, котрий розробляв численні проекти розвитку дрібного виробництва, і намагався втілити їх у життя. Він є прихильником створення різних форм кооперації, артілей, сільськогосподарських виставок, надання дрібним виробникам дешевого кредиту тощо. Найвідомішим теоретичним опрацюванням М. Левитського став «Артільний договір (для землеробських артілей)», який було перекладено багатьма європейськими мовами і який він наполегливо впроваджував у життя. Т. І. Осадчий (1866—1945) — економіст, земський статистик, громадський діяч. Розглядаючи напрями народногосподарського розвитку країни, він займав дещо своєрідну позицію. Як сумлінний дослідник — статистик, котрий оперував величезним статистичним матеріалом, що свідчив про розвиток капіталістичних відносин, він визнавав неминучість такого розвитку і навіть наголошував на певній його прогресивності. Але, як переконаний народник, Осадчий називав цей процес «украй небажаним». Розвитку капіталізму він протиставляв дрібне виробництво селян і ремісників.

53) Україна у другій половині XIX - на початку XX століття

     У другій половині ХІХУ на початку ХХ ст. українські землі входили до складу Російської та Австро–Угорської імперій. Із загостренням кризи феодально-кріпосницьких відносин зросло соціальне напруження, що призвело до скасування кріпосного права: на західноукраїнських землях   після революції 1848–1849 рр., на Наддніпрянській Україні — в результаті реформи 1861 р. Ліквідація кріпосництва сприяла активізації економіки, появі ринку робочої сили, перетворенню землі на об(єкт купівлі-продажу. З метою пристосування суспільства до нових реалій, уряд Росії провів фінансову (1862–1874), судову (1864), військову (1862–1874) та земську (1864) реформи.       У Наддніпрянській Україні бурхливо розвивалася важка промисловість. Донецько-Криворізький басейн став вугільно–металургійною базою Російської імперії, у містах коштом вітчизняних і іноземних інвесторів відкривались машинобудівні підприємства. Промислові райони і великі міста сполучалися залізницею, що активно будувалася з кінця 1860-х рр. У 1913 р. Україна давала 25% промислового виробництва Російської імперії. Економіка західноукраїнського регіону залишалася слаборозвиненою, у ній переважала сировинно-обробна промисловість.

     Завдяки запровадженню новітніх методів господарювання, застосуванню машин, динамічно розвивалося сільське господарство, яке наприкінці ХІХ ст. набуло спеціалізації. Одним із новаторів у цій галузі був Є. Чикаленко (1861–1929). Змінам у житті селянства сприяла Столипінська аграрна реформа, що ліквідувала селянську общину і віддала землю у приватну власність. В цей час за рахунок міграції селянства формується масштабна українська діаспора у Сибіру, Середній Азії, Північному Кавказі, на Американському континенті.       З другої половини ХІХ ст. активізувався український національно-визвольний рух, пов(язаний з іменами І. Франка, Ю. Федьковича, М. Грушевського, В. Антоновича, Т.Рильського та ін. та з діяльністю «громад» – суспільно-політичних об(єднань, які займалися національно–культурною роботою і протистояли антиукраїнській політиці російського уряду (Валуєвський циркуляр, Емський указ тощо). Поширеними були соціалістичні ідеї (М.Драгоманов), українці брали участь у загальноросійських революційних організаціях (М.Кибальчич, С.Перовська). На початку ХХ ст. національний рух політизувався – виникли перші партії, посилився процес консолідації національних сил. Після революції 1905–1907 рр. зросла увага до українського питання, активізувалась просвітницька діяльність, преса. Але згодом реакційна політика уряду призвела до занепаду українського руху, його обмеження культурно–освітніми цілями.

Загальна тенденція економічного розвитку

На межі XIX—XX ст. головною тенденцією розвитку економіки був перехід від капіталізму, заснованого на вільній конкуренції окремих самостійних державних і приватних підприємств, до капіталізму, що ґрунтувався на багатьох формах монополії або олігополії.

Зміни в економічних відносинах, що призвели до нового етапу соціально-економічного розвитку, спричинені бурхливим розвитком науки і техніки. В історії період кінця XIX — початку XX ст. відомий як час другої технологічної революції (перта — промисловий переворот), котра тривала до Першої світової війни (1914—1918). Завершилося домінування третього технологічного укладу і розпочався перехід до четвертого укладу (див. табл. 1.2).

У цей період кардинально змінились основи наукового мислення, розвивалося природознавство, формувалася єдина система наук. Тісний взаємозв'язок науки з технікою зумовив поступове, історично тривале перетворення науки на безпосередню продуктивну силу суспільства.

На межі XX ст. виникали великі наукові інститути, лабораторії, створені на потужній технічній базі. З'явилась окрема сфера — науково-дослідна діяльність, завдання якої полягало в доведенні теоретичних рішень до технічного втілення, у тому числі в дослідно-конструкторських розробках, виробничих, технологічних та інших дослідженнях. Процес революційних перетворень у галузі науки потім відбився в техніці й технології, що сприяло незвично високим темпам збільшення обсягу світового промислового виробництва (сумарна виплавка сталі з 1870 до 1900 р. зросла в 20 разів).