42 Вопрос Поняття, види та елементи позову

Засобом захисту прав особи у позовному провадженні є позов. Позов – це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, звернена через суд або інший орган цивільної юрисдикції про захист порушеного, оспореного чи невизнаного права або інтересу, який здійснюється у певній, визначеній законом, процесуальній формі.

Зважаючи на те, що поняття “позов” та похідних від нього понять застосовуються цивільним процесуальним та матеріальними галузями права у теорії сформувалося декілька точок зору з приводу поняття та суті позову. На думку одних позов – це інститут цивільного процесуального права, інших – інститут матеріального права. Однак, переважна більшість учених вказує на універсальність даного поняття, тобто поєднання матеріально-правового та процесуального аспектів.

Позов як складне явище має декілька елементів, до яких відносяться: предмет, підстава, зміст.

Предмет позову – це частина позову, яка складає матеріально-правову вимогу позивача до відповідача. У процесі розгляду справи по суті позивач має право змінити предмет позову (ст. 31 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією з вимогою, у процесі розгляду справи замінити її іншою. Однак зміна предмета позову можлива лише протягом розгляду справи по суті і у межах спірних правовідносин. У протилежному випадку позивач має право пред’явити самостійний позов за загальними правилами.

Підстава позову – це частина позову, яка відображає обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК) і докази, що стверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК).

Підстави позову, які стверджують, що спірне право належить позивачу, а на відповідача покладені певні обов’язки, складають активну підставу. До їх складу входять також факти, які обґрунтовують належність доказів до справи, що позивач і відповідач є суб’єктами прав та обов’язків спірних правовідносин.

Пасивну підставу позову складають факти, з яких вбачається, що відповідач вчинив дії, спрямовані на заперечення права позивача або утвердження за собою права, яке йому не належить. Ці факти обґрунтовують необхідність подання позову та захисту прав чи інтересів позивача. Вони свідчать, що право позивача порушене, оспорене чи невизнане, є загроза у його порушенні чи необхідність в зміні існуючих між сторонами правовідносин.

Зміст – це частина позову, яка відображає звернену до суду вимогу про здійснення певних дій, пов’язаних із застосуванням конкретних способів захисту порушеного, оспореного чи невизнаного права.

Значення елементів позову полягає у тому, що за ними визначаються межі судового розгляду, адже суд відповідно до ст. 11 ЦПК розглядає цивільні справи в межах заявлених сторонами вимог, не можуть вийти за них суди апеляційної та касаційної інстанцій при перегляді судових рішень. Елементи позову також індивідуалізують його, допомагають встановити його тотожність з іншими. Це має вирішальне значення при відкритті провадження у справі та розвитку процесу у спорі.

У вимозі до суду про порушення його діяльності на захист права визначається і спосіб бажаного захисту, як результат, на досягнення якого спрямовується така діяльність. За способом процесуального захисту, який відображається у змісту позову, вони класифікуються на позови: про присудження, про визнання, перетворювальні.

Позови про присудження – це позови, спрямовані на поновлення порушеного права, усунення наслідків правопорушення. Позовом про присудження вимагається поновлення становища, що існувало до порушення права, та припинення дій, які їх порушують.

Позови про визнання – це позови спрямовані на усунення непорозумінь з приводу наявності та змісту правовідносин між сторонами. Суд своїм рішенням повинен внести ясність у наявності чи відсутності прав та обов’язків.

Позови перетворювальні спрямовані на захист прав шляхом їх трансформування, тобто зміни або припинення правовідносин, які існують між сторонами.

Предметом судового розгляду може бути один позов, їх може бути і декілька. Наприклад, заява позивача та третьої особи із самостійними вимогами щодо предмету спору розглядаються в одному провадженні. Тому у законом передбачена можливість об’єднання та роз’єднання позовів.

Об’єднання позовів полягає у тому, що в одному проваджені розгляється декілька матеріально-правових вимог. Це можуть бути вимоги одного позивача до одного відповідача з множинними вимогами, вимоги одного позивача до декількох відповідачів, декількох позивачів до одного відповідача. Об’єднання позовів сприяє економії процесуальних засобів і є способом усунення можливості ухвалення протилежних за змістом рішень.

Об’єднання позовів може мати місце як з ініціативи позивачів, коли він визначає свої вимоги (множинні чи до декількох відповідачів) у позовній заяві, так і з ініціативи суду, який постановляє ухвалу у цьому питанні.

При об’єднанні позовів кожна з вимог зберігає самостійне значення і всі вони підлягають вирішенню судом у сумісному процесі, по кожній з них він повинен дати відповідь у своєму рішенні про задоволення позову або про відмову у позові повністю або частково.

Критерієм для об’єднання позовів виступає його однорідність, під якою розуміють вимоги, які випливають з одних і тих же правовідносин. Зв’язок однорідних вимог, необхідних для об’єднання, може бути обумовлений особливостями спірних матеріальних правовідносин. Такі вимоги можуть випливати з одних цивільних правовідносин або з різних правовідносин, але пов’язаних між собою.

Роз’єднання позовів застосовується у тому випадку, коли у одному провадженні в суді перебувають декілька позовів, якщо їх сумісний розгляд ускладнює вирішення справи. Про це постановляється ухвала і ці матеріально-правові вимоги розглядаються у самостійних провадженнях.

43 вопрос Сторони у цивільному процесі. Процесуальні права і обов’язки сторін. Поняття належної та неналежної сторони у цивільному процесі. Умови, порядок та наслідки заміни неналежної сторони у цивільному процесі.

Сторонами в цивільному процесі є позивач та відповідач.

Позивач (actor) — це особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів якої порушується цивільна справа в суді і розпочинається цивільний процес.

Позивач є активною стороною, тому що він спрямовує свою вимогу для того, щоб цивільна справа була відкрита з метою захисту своїх прав та інтересів.

В позовному провадженні при розгляді цивільної справи завжди присутня особа відповідача (reus — особа, яка обороняється), під якою розуміється особа, яка за цивільною позовною заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання її прав та охоронюваних законом інтересів, а також у передбачених законом випадках, й інші особи, на адресу яких спрямована вимога позивача, яка знайшла своє аргументування та вираження у відповідній позовній заяві.

Прийнято розглядати відповідача як пасивну сторону в цивільному процесі.

У цивільному процесі позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава.

За загальним правилом цивільний процес починається з появою спірної ситуації у різних учасників матеріально-правових відносин.

Таким чином, сторонами в цивільному процесі є юридично заінтересовані особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом розгляду і вирішення в цивільному судочинстві.

Сторони є головними учасниками (особами), які беруть участь у цивільній справі, без яких немає сенсу в процесі. Розкриття та висвітлення поняття сторони в цивільному процесі має безпосередній зв'язок з матеріальними правовідносинами.

Сторони в цивільному процесі також характеризуються наступними ознаками: це особи, між якими виник цивільно-правовий спір, що підпадає під дію ЦПК; вони ведуть цивільний процес у справі від свого імені; з приводу їх цивільної справи приймається судом остаточне рішення у цивільній справі; на них поширюються всі правові наслідки законної сили судового рішення у справі; вони несуть судові витрати в цивільній справі; їх правосуб'єктність допускає процесуальне правонаступництво. Процесуально-правове становище сторін визначається принципом рівноправності їх перед законом і судом (див. ст. 5 ЦПК).

Перелік прав та обов'язків, які закладені в ЦПК, можливо класифікувати на 2 групи: загальні та спеціальні.

До загальних належать такі процесуальні права сторін, які мають також і інші особи, які безпосередньо беруть участь у цивільному процесі, зокрема право знати про дату, час і місце судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів, знайомитись з матеріалами справи, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення та багато інших (ст. 27 ЦПК).

Друга категорія прав сформульована законодавцем у ст. 31 ЦПК таким чином, що дає змогу говорити про виведення їх на виший ієрархічний рівень, ніж загальні права.

Крім прав, зазначених у ст. 27 ЦПК, позивач має також ряд так би мовити "головних" прав, які активно впливають на розгляд його цивільної вимоги, а саме, право змінити підставу або предмет цивільного позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від цивільного позову.

Позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог (але не може змінити підставу або предмет позову протягом усього часу розгляду справи), відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач — пред'явити зустрічний позов тільки до початку розгляду судом справи по суті.

Окремо виділяється законодавцем таке спеціальне право, як відмова від цивільного позову, яке позивач може застосувати не тільки в межах розгляду цивільної справи в суді першої інстанції, а й у апеляційній чи касаційній інстанціях — до закінчення такого апеляційного чи касаційного розгляду.

Спеціальні права відповідача дістають вияв у наданні права відповідачу визнавати цивільний позов повністю або частково, а також права подати заперечення проти позову.

Визнання цивільного позову — це диспозитивне право відповідача визнати цивільні вимоги до нього позивача. Визнання цивільного позову може відбутись як повною мірою, так і частково. Визнання цивільного позову є правом, яке притаманне тільки відповідачу та розглядається у вигляді його одностороннього волевиявлення, яке має на меті розв'язати спірну ситуацію шляхом її врегулювання.

За повного визнання відповідачем цивільного позову і прийняття його судом ухвалюється рішення суду про задоволення цивільного позову (ст. 174 ЦПК).

Заперечення проти цивільної позовної заяви можуть бути у вигляді обґрунтованих пояснень відповідача в цивільному процесі, якими повністю або частково відхиляються чи спростовуються цивільні вимоги позивача. Заперечення можуть мати матеріально-правовий та процесуально-правовий характер. Заперечення з процесуального характеру обґрунтовуються взагалі неправомірністю виникнення та подальшого продовження цивільного процесу, у зв'язку з відсутністю у позивача права на пред'явлення цивільного позову.

У проносі заперечення відповідач може просити суд про зупинення розгляду цивільної справи на підставі того, що одночасно знаходиться на розгляді інша справа, яка безпосередньо пов'язана з нею (див. ст. 201 ЦПК). Крім того, відповідач може наполягати в своїх клопотаннях до суду на залишенні цивільної позовної заяви без розгляду у зв'язку з тим, що аналогічна цивільна справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав перебуває на судовому розгляді в іншому суді (див. ст. 207 ЦПК). Також за відповідних заперечень відповідач у цивільному процесі має право просити суд закрити провадження у справі, якщо справу не належить розглядати в порядку цивільного судочинства (див. ст. 205 ЦПК).

На підставі ст. 175 ЦПК сторони можуть також примиритися протягом всього часу судового розгляду. В письмовому вигляді відповідне клопотання в обов'язковому порядку повинно бути додано судом до цивільної справи. У випадку, якщо суд дійшов висновку, що умови мирової угоди необхідно визнати, він постановляє у цивільній справі мотивовану ухвалу про закриття провадження у справі з наслідками, які передбачені ст. 206 ЦПК. Ця ухвала суду про закриття провадження у справі належить до переліку тих ухвал, які вправі сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, оскаржити згідно зі ст. 292 ЦПК в апеляційному порядку.

Законодавець передбачив, що суд не приймає відмови позивача від цивільного позову, визнання цивільного позову відповідачем і не визнає умов примирення сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиї-небудь права, свободи чи інтереси. Таким чином, суд повинен з'ясувати питання: у межах процесуальних повноважень і своїх процесуальних прав сторони визнали перелік умов мирової угоди чи ні. Контроль саме з боку суду забезпечує законність досягнення мирової угоди та надає гарантії для захисту прав та інтересів суб'єктів матеріально-правових відносин.

Належними сторонами в цивільному процесі будуть суб'єкти переданих на розгляд суду спірних матеріально-правових відносин. За положенням ст. 105 ЦПК належний позивач — особа, якій належить право вимоги; належний відповідач — особа, котра повинна відповідати за позовом. Тоді неналежними сторонами будуть ті особи, які не є суб'єктами права вимоги чи несення обов'язку.

Обґрунтування належності у осіб процесуальної правосуб'єктності позивача і відповідача покладається на позивача та осіб, які порушують процес на захист прав та інтересів позивача (статті 5, 122 ЦПК). Стаття 137 ЦПК зобов'язує особу, яка порушує процес, зазначити в позовній заяві до суду точну назву позивача і відповідача, їх місце проживання або знаходження, а також викласти обставини, що обґрунтовують вимогу позивача, тобто що право вимоги належить особі, яка вказана позивачем, а обов'язок покладений на особу, зазначену в заяві відповідачем.

Суд, розглядаючи справу, повинен вирішити питання про правильність визначення процесуальної правосуб'єктності сторін, що позивач є тією заінтересованою стороною, про яку йдеться в п. 1 ст. 5 ЦПК. І коли буде встановлено, що у справі бере участь неналежна сторона, то суд, керуючись ст. 105 ЦПК, не припиняючи справи, може допустити заміну первісних неналежних позивача чи відповідача належним позивачем чи відповідачем. Таке право суду розглядається в практиці як його обов'язок.

При виникненні питання про заміну неналежного позивача необхідною є його згода, за наявності якої він вибуває з процесу, а його місце займає належний позивач. Процесуальні дії, виконані неналежним позивачем, не мають сили для належного, тому розгляд справи розпочинається спочатку. Якщо неналежний позивач дав згоду на його заміну, а належний не бажає вступити в процес, то суд закриває провадження в справі на підставі відмови позивача від позову. Якщо неналежний позивач не погоджується на заміну його іншою особою, то ця особа може вступити в справу як третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, про що суд повідомляє таку третю особу.

Незалежно від вступу третьої особи в справу суд зобов'язаний розглянути розпочату справу, винести рішення, яким дати відповідь, кому належить право вимоги, хто є належним позивачем.

Для заміни неналежного відповідача іншою особою необхідно мати згоду також позивача. При заміні відповідача розгляд справи починається заново. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може притягти цю особу як другого відповідача. Відповідь про те, хто є належним відповідачем, буде дана судом у його рішенні. Вимога позивача буде присуджена з одного з відповідачів, стосовно другого відповідача у вимозі буде відмовлено. При відмові у позові до такого відповідача зроблені ним витрати не присуджуються з позивача, а відносяться за рахунок держави. Заміна неналежної сторони належною можлива в суді першої інстанції протягом усього часу розгляду справи, про що суд постановляє мотивовану ухвалу.

В теорії цивільного процесу було порушено питання про те, що повинна бути згода відповідача на його заміну іншим відповідачем і що цим положенням необхідно доповнити відповідну норму ЦПК (в Україні — ст. 105 ЦПК). Це дасть можливість відповідачеві, який не визнає себе зобов'язаним перед позивачем, вимагати розгляду справи по суті і винесення судом рішення про відмову в задоволенні позову до нього з метою його реабілітації замість заміни іншим відповідачем3.

Реалізація цієї пропозиції призвела б до ускладнення цивільного процесу в справі і за суттю є непотрібною. Реабілітуючим може бути не тільки рішення суду про відмову в позові до відповідача, а вже сама ухвала суду про заміну відповідача (що передбачається ЦПК), в мотивувальній частині якої зазначаються підстави заміни — що відповідач неналежний, не є тією особою, яка повинна відповідати за позовом.