3. Основні терміни, необхідні для визначення філософії медсестринської справи: “пацієнт, “медсестринська справа”, “навколишнє середовище і суспільство”, “здоров’я”.

Пацієнт (лат. patiens) — людина, яка отримує медичну допомогу, лікування чи медичне спостереження.

Здоров’я — стан живого організму, при якому організм у цілому і всі органи здатні виконувати свої життєві функції.

Здоров'я розглядається не відсутність хвороб, а як динамічна гармонія особистості з навколишнім середовищем, що досягається за допомогою адаптації.

Узагальнюючи всі існуючи визначення поняття «здоров’я», доцільно сказати, що під здоров’ям треба розуміти процес збереження і розвитку біологічних, фізіологічних, психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності при максимальній тривалості активного життя.

Згідно з сучасними концепціями розвитку медсестринства, для медичного працівника будь-якого рівня етичною нормою є використання терміну пацієнт замість застарілого хворий.

Медсестринська справа - складова частина системи охорони здоров'я, яка включає в себе діяльність по зміцненню здоров'я, профілактики захворювань, надання психосоціальної допомоги та догляду особам, що мають фізичні і (або) психічні захворювання, а також непрацездатним усіх вікових груп. Медсестринська справа охоплює фізичні, інтелектуальні та соціальні аспекти життя в тій мірі, в якій вони впливають на здоров'я,виникнення хвороби, непрацездатність і смерть.

Сестрі доводиться працювати з різними категоріями пацієнтів. І для кожного пацієнта сестра створює атмосферу шанобливого ставлення до його теперішнього і минулого, за його життєвими цінностями, звичаями і переконанням. Вона вживає необхідних заходів безпеки пацієнта, якщо його здоров'ю загрожує небезпека з боку співробітників або інших людей.

Навколишнє середовище розглядається як найважливіший фактор, що впливає на життєдіяльність та здоров'я людини. Воно включає в себе сукупність соціальних, психологічних і духовних умов, в яких протікає життєдіяльність людини.

Сестринська справа є наукою і мистецтвом, спрямованим на вирішення існуючих проблем, пов'язаних зі здоров'ям людини, яке змінюються в умовах навколишнього середовища.

У своєму суспільному бутті людина давно перестала бути пасивним спостерігачем, є активною творчою силою. Цей факт не завжди сприймається деякими природознавцями і філософами, які вивчають сучасні екологічні проблеми. Визнання активної, творчої позиції людини ототожнюється ними із знищенням природи, агресивним вторгненням у неї і, зрештою, кваліфікується як шкідлива і віджила точка зору, що не враховує сучасної екологічної ситуації.

Дійсно, людина є частиною природи, але, на відміну від останньої, вона на основі пізнання закономірностей розвитку природи і законів розвитку суспільства створює знаряддя та предмети праці. Прогресивна спрямованість цього процесу, способи опосередкованої взаємодії людини і природи, їх усвідомлення залежать від рівня пізнання законів розвитку природи, суспільної практики, людської культури. Чим вищий рівень такого розвитку, тим повніше збігаються суб’єктивні цілі людини із законами розвитку об’єктивного світу, що визначає ступінь безпосередньої взаємодії суспільства і природи.

У матеріальному виробництві суспільство і природа становлять разом єдиний світ матерії, що нескінченно рухається і розвивається, мають спільну матеріальну основу, є частинами єдиного цілого, утворюючи нову глобальну якісну систему – “суспільство – природа”. Єдність природи і суспільства полягає не просто в їхньому генетичному взаємозв’язку. Діалектика взаємозв’язку природи і суспільства в тому, що як компонент суспільства (його природне середовище) природа піддається організуючому впливу соціуму, але водночас сама зберігає відносну незалежність, у свою чергу впливаючи на суспільство. Суспільство і природа утворюють єдину цілісну систему, що саморозвивається, в якій визначеність природи у поєднанні з людською діяльністю набуває суспільно-історичного виміру.