Недоліки та небезпеки сучасної демократії

Сучасна демократія потребує, перш за все, економічно самостійних громадян; високої правосвідомості та поваги людей до влади; а також великих грошей. Формальне визнання демократії та намагання пересадити демократичні форми на невластивий їм та непідготовлений грунт веде до небажаних наслідків, які можна бачити і з досвіду пострадянської України:

• поняття “демократія” і “демократ” перетворюються у похідну фразу, якою кожний користується за своїм смаком – або як почесним званням, або як лайкою, або як маскою;

• демократичні інститути спотворюються, що підриває довіру до них, і до влади взагалі;

• під прикриттям демократичної демагогії при владі залишається переважно та ж сама номенклатурно-бюрократична еліта, лише трохи розбавлена “демократа­ми”, але значно більше оплутана мафією;

• народ так само далекий від влади, як і раніше, або ще більше (“делегована демократія” – латиноамериканський варіант);

• авторитет влади падає ще більше – демократія перетворюється в анархію.

Необхідно скоріше звільнитись від сприйняття демократії як панацеї від усіх бід, і перш за все усвідомити, що демократичні механізми дуже погано пристосовані до кризових ситуацій (де потрібно приймати оперативні і часто непопулярні рішення). Демократія має обмежену цінність. Це засіб, а не мета, “утилитарное приспособление для защиты социального мира и свободы личности; она ни безупречна ни надёжна сама по себе” (Ф.Хайек). Тому не треба надавати демократії абсолютного значення. Не треба також:

1) ототожнювати демократію з конкретною особистістю (такий “гарант демократії” може дуже швидко перетворюватись в авторитарного диктатора);

2) ототожнювати демократію з класом (розподіл на “чистих” і “нечистих” веде до придушення особи і диктатури);

3) ототожнювати більшість з істиною. Кожна конкретна більшість завжди є меншістю по відношенню до усього людства – у просторі і в часі. Більшість здатна до пізнання тільки банальних, зпрощених істин, в той час як дійсні прозріння притаманні лише геніям. Тому в Біблії говориться: “Не будеш з більшістю, щоб чинити зло” (Вих. 23, 2).

Тема 10. Політична діяльність та політичний розвиток

Политика – это наука и искусство.

В.Ленин

Движение – всё, конечная цель – ничто.

Э.Бернштейн

Політична діяльність

Суспільні процеси відрізняються від природних тим, що вони здійснюються людьми, є наслідком їх волі, мотивації та інтересів. З цієї точки зору основою політичного процесу, життям політичних інститутів є політична діяльність, тобто сукупність дій суб’єктів політики, спрямованих на реалізацію їх цілей, ідеалів та інтересів політичними засобами. Метою будь-якої політичної діяльності є оволодіння та використання державної влади.

Політична діяльність дуже різноманітна за своїми формами, методами, засобами, видами. Перш за все відрізняються певні шари інтенсивності політичних дій. Це пасивна реакція (позитивна чи негативна) на імпульси, які надходять від політичної системи; участь у періодичних діях, пов’язаних з делегуванням повноважень; постійна участь у політичних і подібних їм організаціях; виконання політичних функцій у державних або недержавних політичних інститутах; активна участь у позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи. Інакше кажучи, мова йде про різні форми політичної участі та політичного функціонування.

Політична участь – це здійснення певних акцій, заходів з метою висловлювання інтересів, позицій, вимог, настроїв, що панують в масах, формування їх, а також з метою впливу на органи влади, аби примусити їх до здійснення вимог, заявлення протесту або підтримки певних рішень. Формами політичної участі є публічні політичні висловлювання, в тому числі у засобах масової інформації, участь у демонстраціях, мітингах, маніфестаціях, пікетуваннях, голодуваннях, політичних страйках, повстаннях та революціях, участь у виборах, участь у політичних та громадсько-політичних організаціях тощо.

Політичне функціонування – це праця у різних політичних інститутах (державних закладахв, політичних партіях, організаціях тощо), професійна апаратна політична діяльність. Політичним функціонуванням є державне управління, дії, спрямовані на захист державної безпеки, законотворча діяльність, діяльність по виконанню законів (судова, правозахисна), політичне лідерство у політичних партіях та громадсько-політичних організаціях.

До політичної діяльності, безперечно, відносяться також акти шантажу, підкупу, загрози і застосування сили у владній сфері, хоча у сучасній світовій практиці така діяльність сприймається як неправомірна, незаконна, “неполітична” і тому підлягає осуду. Власне, це лише справа узаконення тих чи інших форм – адже навіть прямий підкуп урядовців може бути не корупцією, а легітимним лобізмом.

За різними критеріями можна розрізнити такі види політичної діяльністі: активна і пасивна, легальна і нелегальна (або легітимна і нелегітимна), насильницька і мирна, спрямована на підтримку існуючого режиму або проти нього; спрямована на збереження існуючого ладу або на його реформування (консервативна чи реформаторська) та ін.

За своїм характером (методами) політична діяльність може тяжіти або до екстремістського стилю, або до взаємного узгодження. Екстремізм (від лат. extremus – крайній) слід розуміти як схильність до крайніх заходів та дій, нетерпимість. Наприклад, суто екстремістською формою діяльності є тероризм (лат. terror – страх, жах), тобто здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи з політичними противниками; дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства і настрахання, політичних вбивств, провокацій. Навпаки, політична діяльність у стилі узгодження інтересів грунтується на принципі толерантності (лат. tolerantіs – терплячий), тобто визнання і терпимого ставлення до інтересів і позицій інших політичних сил.

Взагалі політична діяльність передбачає взаємодію різних політичних сил одна з одною. Звідси і різні засоби політичної діяльності: консенсус, компроміс, конфлікт. Консенсус (лат. consensus – згода, одностайність) передбачає загальну згоду відносно найбільш важливих аспектів політичного ладу або спірних питань, що втілюються у дії консолідації, тобто згуртування, об’єднання політичних суб’єктів у боротьбі за спільні цілі. Компроміс (лат. compromіssum – угода) полягає у досягненні згоди шляхом взаємних поступок різних сторін. Досягнення компромісів – найпоширеніший вид політичної діяльності, важливо лише усвідомлювати межу можливих поступок, до якої може дійти кожна з сторін, інакше компроміс як успіх усіх обернеться чиєюсь поразкою, що може стати приводом до нових конфліктів. Конфлікт (лат. conflіctus – зіткнення) – це розвиток шляхом боротьби, зіткнення і конфронтації, протиборства і протистояння різних політичних сил, які намагаються досягти несумісних цілей.

В політичній діяльності однаково важливі логіка та інтуїція, тому це одночасно і наука, і мистецтво. Суть політичної діяльності полягає у виборі суспільних цілей і засобів їх реалізації за допомогою фактора влади. Тому у структурі політичної діяль­ності виокремлюються, по-перше, вміння ставити близькі (тактичні) і перспективні (стратегічні) реальні цілі з урахуванням конкретних умов, а по-друге, опрацювання ефективних методів і засобів досягнення цілей, які поставлені. В реальній політиці слід уникати утопізму та прожектерства, хоча й не слід втрачати перспективу і певні ідеали. Найважливіше знайти правильне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, уникаючи таких одіозних принципів, як “мета виправдовує засоби” (І.Лойола).

Політичний маркетинг і політичний менеджмент

У закритих, командних політичних системах політична влада здобувається переважно силою, або кулуарним, апаратно-бюрократичним шляхом. Натомість у відкритих, змагальних системах, де зростає вплив народу, громадської думки, вибор­ного принципу у розподілі влади, остання набуває певних рис товару, тобто виника­ють підстави казати про ринок влади. В цих умовах політична діяльність може роз­гля­да­тись як змагання за певними правилами за контроль над ринком влади. В такому змаганні набуває важливого значення політичний маркетинг і політичний менедж­мент.

Під політичним маркетингом (англ. marketіng – ринок) розуміється, зокрема, таке.

1. Дослідження суспільної свідомості з метою виявлення соціальних і соціопсихологічних настанов електорату, політичної та правлячої еліт (вивчення громадської думки).

2. Регулювання правовими, адміністративними та іншими заходами у процесі функціонування політичної сфери – насамперед, визначення норм представництва та процедур обрання виборних органів влади – виборча інженерія. Наприклад, відомий джеррімендерінг, або принцип саламандри, тобто практика умисного нарізування виборчих округів з нерівною кількістю виборців та порушенням територіального принципу з метою отримання переваг на виборах якоюсь політичною силою.

3. Розробка відповідних іміджів (англ. іmage – образ, зображення) тим чи іншим політичним, державним та іншим інститутам, окремим лідерам та особистостям (політичне рекламування).

4. Система заходів впровадження у суспільну свідомість відповідних корективів і поправок стосовно тих чи інших об’єктів і суб’єктів політики.

Ефективність політичного маркетингу потребує наукового підходу, тобто формування інформаційного банку соціально-політичної інформації; розробки методів аналізу та обробки даних цього інформаційного банку; оцінки та аналізу умов політичного ринку, тобто дії економічних, соціальних, політичних, психологічних, демографічних та інших факторів; аналізу ринкових можливостей тих чи інших партій, суспільних інституцій, ідей, особистостей; розробки оціночних і прогнозованих моделей політичного попиту, життєвого циклу та політичної поведінки суб’єктів політики; аналізу ефективності політичного маркетингу та корегування обраних форм і методів політичної діяльності.

Політичний менеджмент (англ. manegement – управління) полягає у безпосередньому розгляді, прийнятті і втіленні у практичне життя політичних рішень, інакше кажучи – у здійсненні управлінських функцій планування, організації, мотивації і контролю. Ці управлінські функції здійснюються політичною елітою, організованою в певні групи, або “правлячі кабінети” (тобто уряд, структури президентської влади, колегії міністерств і відомств, держадміністрації, правління партій та громадсько-політичних організацій тощо). Ефективність діяльності “правлячого кабінету” залежить від таких чинників:

• структурно-функціональна схема побудови;

• модель прийняття управлінських рішень (напр., “формальна”, “змагальна”, “колегіальна”);

• особистісний склад правлячого кабінету та міжперсональні відносини;

• організація, техніка і технологія впровадження прийнятих рішень і контроль за їх втіленням.

У формуванні “правлячого кабінету” слід враховувати не тільки професійні та політичні, але й психологічні критерії. Зокрема, на думку англійського психолога М.Белбина, члени керівного колективу мають відігравати такі соціопсихологічні ролі: “голова”, “секретар”, “генератор ідей”, “скептик-аналітик”, “організатор”, “видобувач інформації”, “душа команди”. В залежності від кількості команди окремі ролі можуть поєднуватись однією людиною, або, навпаки, кілька осіб можуть виконувати одну роль, тільки “голова” і “генератор ідей” повинні бути в одному числі, інакше команда розколеться. Бажано також присутність в команді осіб протилежної статі.

Здійснення прийнятих рішень відбувається за допомогою соціотехніки управ­ління, а саме таких інструментів регулювання впливу на людей, як примус, умовлян­ня і маніпуляції. Примусовий вплив за допомогою правових норм (законів, постанов, указів, інших нормативних актів) передбачає як санкції за їх порушення, так і засоби заохочення. Вплив за допомогою умовлянь передбачає використання як раціональної (тобто фактичної, логічно доведеної), так і нераціональної (емоцій­ної, авторитетної) аргументації. Маніпуляція суспільної свідомості має на меті фак­тично приховування істинних намірів правлячих або впливових кіл за допомогою обмеження чи фрагментарності інформації, насадження відповідних стереотипів, “правильних” норм і цінностей, певних штампів, термінів, ідеологічних і політич­них кліше і т.д.