Тема 12. Політичні еліти і політичне лідерство

Всякий народ имеет то правительство, которое он заслуживает.

Жозеф де Местр

Керівні групи суспільства. Правлячі та політичні еліти

Реальний розподіл влади у суспільстві, як правило, не співпадає з її формальним механізмом, тому аналіз інститутів політичної системи має доповнюватись аналізом реальних відносин між суб’єктами влади. Крім того, слід мати на увазі багатоступеневість суб’єктності влади, тобто існування кінцевих суб’єктів – класів, соціальних прошарків, націй тощо, і суб’єктів безпосередніх. Такими безпосередніми суб’єктами влади є керівні групи суспільства. До них відносяться:

• керівні центри громадських та формальних інституцій суспільства (держави, партій, об’єднань, блоків);

• правлячі та політичні еліти;

• групи тиску, тобто лобіювання інтересів певних суспільних спільнот.

Керівні центри громадських рухів і формальних політичних інституцій є реальними носіями влади, хоча ця влада може бути і не оформленою, не легітимізованою. Тому слід розрізняти формальні і неформальні центри. Перші мають відповідний мандат, чітке коло повноважень і відповідальності, певний рівень пасивної чи активної підтримки суспільства. Тобто це той випадок, коли формальні владні інституції – уряд, президент, правління партії – дійсно реалізують свої керівні повноваження. Але паралельно завжди існують неформальні керівні групи, які не мають чіткого мандату, повноважень та відповідальності, але мають вплив та здатність приймати рішення. Це або неформальні групи усередині формальних центрів (напр., група найвпливовіших членів уряду чи правління партії; радники президента, які за своїм впливом перевищують свої формальні повноваження); або керівні центри, що знаходяться поза межами формальних владних структур. В останньому випадку формальні керівники стають маріонетками тих, хто фактично не має відповідного мандату, але здійснює керівництво державою та суспільством (партійні, церковні, військові структури, “сірі кардинали” монарших дворів, масонські ложі, родові клани, мафіозні угрупування тощо).

Керівні центри є найбільш активними, дієвими органами більш широких суб’єктів влади, які називають правлячими та політичними елітами. Політичною елітою називають осіб, які здійснюють у державі владу, приймають у межах полі­тич­ної системи головні рішення, віддають накази і контролюють їх виконання за допо­мо­гою бюрократичного апарату. Під правлячою елітою ми розуміємо представників як політичної, так і економічної, військової, церковної, культурної та інших еліт, які так чи інакше приймають участь у керівництві суспільством. Таким чином, правлячі еліти являють собою відносно організовані меншини, які здійснюють політичну владу над суспільством в цілому, або впливають на цю владу та контролюють її. Приналежність до еліти, як правило, супроводжується низкою привілеїв, що пов’язані з високим соціальним престижем і володінням правом прийняття рішень на такому рівні, який не доступний іншим особам, що не входять до еліти.

Теорії еліт

Філософсько-соціологічні теорії еліт розробляли Платон, Сен-Сімон, Ніцше, С.Франк. Засновниками політологічних теорій еліти були В.Парето, Г.Моска, Р.Міхелс. Еліта (фр. elіte – краще, добірне) як певний прошарок суспільства визначається по різному. Ось кілька визначень:

• люди, що отримали найвищий рейтинг в галузі їх діяльності;

• найбільш активні політично, такі, що орієнтовані на владу;

• люди, що користуються найбільшим престижем, статусом, багатством;

• люди, що мають інтелектуальну або моральну перевагу над масою;

• богонатхненні (харизматичні) особистості;

• творча меншість;

• кваліфіковані спеціалісти, менеджери (технократи).

Наприклад, нова американська еліта, яка отримала назву меритократія, визначається наявністю вищої освіти (тобто освіти, здобутої у найпрестижніших вузах); видатних здібностей (саме вони – а не спадкоємне багатство або родовитість – є підставою до входження в цю еліту); обов’язковою наявністю реальних успіхів і результатів діяльності; амбіційністю і честолюбством.

Так чи інакше, різні теорії еліт виходять з того, що соціальна структура будь-якого суспільства поділяється на вищий, привілейований, і нижчий, пригнічений шари; на тих, хто здійснює функції управління, і тих, ким керують; на творчу культурну меншість і на інертну відсталу більшість. За С.Франком, така суспільна нерівність випливає з ієрархізму, органічно притаманного суспільству. Інакше кажучи, у будь-якому суспільстві, незалежно від принципів, які воно офіційно сповідує, невідворотньо меншість володарює над більшостю, тобто будь-яке суспільство є олігократією – владою меншості. Справа лише в тому, чи має ця мен­шість об’єктивні підстави до володорювання (в першу чергу відповідний інтелекту­альний і моральний рівень, творчі і управлінські здібності, а також соціально прий­нятні чинники, що виводять до цього вищого прошарку – спадкоємність або родови­тість, багатство або особисті заслугі тощо). Якщо немає таких підстав, то краще казати не про правлячу еліту, а про правлячу кліку (фр. clіque – шайка, банда).

Лише в короткі моменти бунту та анархії створюється положення, коли натовп, маса діє не під керівництвом вождів, – але це стан розпаду, який не може існувати довго. Тому революції, декларуючи рівність, фактично є лише засобом зміни однієї правлячої еліти іншою, при тому засобом найгіршим, оскільки звільняють протисоціальні, протидержавні інстинкти людей.