Конституція України – правова основа джерел аграрного права

Конституція 1996 р. як Основний закон держави остаточно закріпила правовий статус держави України, визначила основні напрями розвитку політичної і правової систем, структуру органів державної влади й органів місцевого самоврядування, основні політичні, економічні та соціальні права громадян, встановила право державної, комунальної і приватної власності громадян і право власності юридичних осіб. У ній визначено правовий статус і повноваження Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Згідно зі ст. 8 Конституції, в Україні визнається й діє принцип верховенства права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції і повинні відповідати їй. Норми Конституції є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується. Всі норми Конституції є джерелами конституційного права. Перелічені вище положення ст. 8 Конституції засвідчують, що Конституція є, з одного боку, нормою прямої дії, а з другого, – юридичною основою для формування й розвитку правової системи України.

Конституція України має бути покладена в основу всіх законів, які їй повинні відповідати. З цього випливає, що вона є першод­же­ре­лом усієї правової системи і кожної галузі права. Якщо закони, інші пра­вові акти або їх окремі положення чи окремі статті законів, що стосуються аграрного права, не відповідають Конституції, за рішенням Конституційного Суду України вони, згідно зі ст. 152 Конституції, виз­наються неконституційними і втрачають чинність з дня ухвалення Конс­титуційним Судом рішення про їх неконституційність. Отже, за­ко­ни та інші нормативно-правові акти, що стосуються аграрного права, є джерелами аграрного права, оскільки відповідають Конституції України.

Закони – основні джерела аграрного права

Аграрне право як галузь у системі права України має право на існування, оскільки для цього Верховною Радою України прийнята низка уніфікованих законів, які є основними для регулювання аграр­них відносин. Їх можна назвати системою аграрних законів.

Виходячи з цих позицій, аграрні закони доцільно згрупувати за предметом регулювання окремих груп аграрних відносин, забез­пе­чуючи при цьому їх загальну єдність і єдину спрямованість на забезпе­чення інтегрованої діяльності всіх елементів комплексу.

У цьому плані можна умовно вирізнити такі групи законів України, що стосуються АПК:

• уніфіковані акти про організаційно-правову перебудову струк­­тури АПК, аграрну реформу й створення ефективних товаро­виробників сільськогосподарської продукції. До цієї групи належать закони, що стосуються організаційної перебудови в АПК: “Про сіль­сько­господарську кооперацію”, “Про особисте селянське господарство”, а також закони України від 10 квітня 1992 р. “Про споживчу коопе­рацію” і від 20 грудня 2001 р. “Про кредитні спілки”;

• уніфіковані акти законодавства про правовий режим земель сільськогосподарського призначення й земельну реформу;

• уніфіковані акти законодавства про селекцію, насінництво, тва­ринництво і меліорацію земель: закони України від 26 грудня 2002 р. “Про насіння і садивний матеріал”, від 6 лютого 2003 р. “Про ри­бу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них”, від 15 грудня 1993 р. “Про племінну справу в тваринництві” (в редакції Закону від 21 грудня 1999 р.), від 25 червня 1992 р. “Про ветеринарну ме­дицину” (в редакції Закону від 15 листопада 2001 р.).

Ефективність аграрного законодавства забезпечується поєднан­ням уніфікації і диференціації в процесі його розвитку.

Диференційовані акти аграрного законодавства – це норматив­но-правові акти, що розробляються з урахуванням відмінностей у статусі суб’єктів аграрного підприємництва.

Диференційованими можна вважати такі закони: “Про зерно та ри­нок зерна в Україні”; “Про насіння й садивний матеріал”; “Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них” та ін.