5. Народовладдя, інститути громадянського суспільства в Україні: можливості та реальність

Слід сказати, що й тепер, як і в грудні 1991 p., ко­ли було проголошено незалежність України, тривога людей, суспільства загалом не зменшилася. Спроби виправдати припущені помилки та кризову ситуацію тяжкою спадщи­ною чи труднощами перехідного періоду вже не сприймаються. Демократія має стверджуватися через гідні дії та вчинки. Держава після прийняття Конституції України й становлення владних структур повинна довести, що вона спроможна здійснювати результативну соціальну політику, створити відповідні умови розвитку громадянського суспільства.

Вивчення сучасного стану громадянського суспільства в Україні свідчить про ймовірність кількох сценаріїв його роз­витку.

Перший. Згортання громадянського суспільства й рес­таврація в тому чи тому вигляді тоталітарного режиму. Дру­гий. Консервація на тривалий час наявного стану речей і, відповідно, авторитарних методів управління. Третій. Посту­повий еволюційний розвиток і зміцнення громадянського суспільства. Останній сценарій є найбільш вірогідний. Про­те не можна виключати й імовірності двох перших.

Утвердження громадянського суспільства в країнах, що стали на шлях демократичного розвитку, — справа непрос­та й тривала. Дж. Кін зазначав, що народження та відрод­ження громадянського суспільства завжди пов'язане з небез­пеками. Воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетвори­тись на поле битви, на якому, завдяки правам і свободам, лисиці насолоджуються свободою полювання на курей.

Еволюційний шлях розвитку громадянського суспільства В Україні передбачає використання наявних передумов, сво­го роду ресурсів, спрямованих на утвердження громадянсь­кого суспільства. Йдеться, насамперед, про Основний Закон держави. Конституція України законодавчо закріплює права і свободи, якими володіє кожен громадянин держави та які держава йому гарантує. Відповідна стаття розділу І Консти­туції України стверджує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». І далі: «Утвердження і за­безпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». «Права, свободи та обов'язки людини і громадя­нина» — таку назву має Розділ II Основного Закону держа-ви. У 53 статтях цього розділу визначено найважливіші конституційні права та свободи громадян України. Серед них право на вільний розвиток своєї особистості, невід'ємне

право на життя, право на свободу та особисту недотор­канність, право на свободу думки і слова, на вільне вира­ження своїх поглядів і переконань, право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, право брати участь в управлінні державними спра­вами, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Важливе зна­чення мають також конституційні норми стосовно влас­ності, трудової та підприємницької діяльності, соціального забезпечення, охорони здоров'я, виховання, освіти, релігій­ної сфери та сім'ї.

Говорячи про перешкоди у здійсненні конституційно закріплених громадянських прав і свобод, треба мати на увазі суттєвий розрив між офіційно задекларованим і реаль­но існуючим порядком їх здійснення.

Наступним ресурсом, що сприяє еволюційному станов­ленню громадянського суспільства в Україні є накопичений населенням за роки незалежності досвід громадянської само­діяльності, активного вираження й захисту своїх інтересів.

На сучасному етапі в Україні відбувається активний про­цес формування основних структур громадянського сус­пільства — політичних партій.

їхня головна функція, яка безпосередньо стосується гро­мадянського суспільства, полягає в артикуляції інтересів різноманітних соціальних прошарків населення. Далі йдуть групи інтересів. До груп інтересів належать об'єднання підприємців, професійні спілки, товариства споживачів, бла­годійні товариства. У міру створення інфраструктури ринку з'являються відповідні бізнесові спілки та асоціації. До цього слід додати «третій сектор». Це — неформальні, неу­рядові, некомерційні організації.

Новим соціальним інститутом для України є місцеві ор­гани самоврядування. Згідно з правовими актами важливи­ми ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія. Відпо­відно до Закону України, місцеве самоврядування — це гарантоване державою право та реальна здатність терито­ріальної громади — жителів села чи жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Значущість місцевого самоврядування полягає в тому, що воно забезпе­чує оптимальне поєднання загальнодержавних інтересів та інтересів кожної місцевої спільноти й виконує функцію впливового інституту громадянського суспільства.

Оцінюючи діяльність структур громадянського суспіль­ства, можна стверджувати, що у них є достатній потенціал, який дозволяє громадянам брати участь у процесі ухвалення політичних рішень із життєво важливих питань і здійснюва­ти контроль за їх реалізацією. Проте реальний вплив гро­мадських організацій на політичній арені все ще незначний, а їхні можливості обмежені.

Подальший розвиток громадянського суспільства в Ук­раїні залежить від розв'язання низки непростих проблем.

Одна з них — удосконалення відносин між державою і суспільством, владою та громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити ситуацію, за якої більшість її громадян почувалися б активними суб'єктами політики, а не її пасивними об'єктами. Громадянське суспільство в Україні по­ки що не заявило про себе як центр ваги, з яким мусили б ра­хуватися владні структури, не стало воно й противагою владі.

Влада — одна з фундаментальних засад суспільства. Во­на існує скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, різних організаціях і закладах, у державі. Влада — це здатність системи забезпечити виконан­ня її елементами прийнятих зобов'язань, спрямованих на реалізацію колективних цілей. «Влада може бути визначена як реалізація поставленої мети» (Бертран Рассел).

Влада, політична влада — це здатність і можливість однієї особи, групи людей здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку громадян і об'єд­нань за допомогою різноманітних засобів — волі, авторите­ту, права, насильства. Суть політичної влади визначають її функції: формування політичної системи суспільства; уп­равління справами суспільства й держави; створення відпо­відного типу правління, режиму й, зрештою, державно-політичного ладу суспільства.

Як відомо, політична влада ширша за змістом, ніж дер­жавна влада, оскільки порівняно самостійне значення ма-

ють стосунки влади з громадськими об'єднаннями, з полі­тичними партіями, громадянами, зокрема під час виборів, інших масових акцій. Важливим компонентом політичної влади є культура влади — форма соціальних відносин, які полягають в обмеженні примусу й переході до застосування в управлінні авторитету та традицій. Культура влади базуєть­ся на законі й авторитеті громадян, на правовій ідеї.

XX ст. знаменувало перехід усіх західноєвропейських держав до практичної реалізації ідеї поділу влади відповідно до власних можливостей, політичних цілей та історичних традицій. Поділ влади — провідний механізм функціонуван­ня всіх видів політичної і неполітичної влади, характерна для демократичної держави система функціонування влади, згідно з якою законодавча, виконавча й судова влада здій­снюються різними людьми. Тільки узгодження дій усіх трьох гілок влади спроможне забезпечити функціонування та стабільний розвиток держави. Принцип розподілу функцій влади невіддільний від визнання єдності державної влади, джерелом якої є народ.

На сучасному етапі для українського народу сильна вла­да є нагальною потребою. Сила демократичної влади (а перспектива лише за такою владою) значною мірою грун­тується на довірі народу, його активній, зацікавленій участі у здійсненні державної політики. Для здобуття такої довіри, поряд з іншими передумовами, визначальними є дії самої держави, її владних структур, які мають бути етично моти­вовані. Йдеться про якісні зміни самої держави й характеру її відносин із індивідами, які тепер — зрілі, самостійні в своїх судженнях і діях громадяни. Держава не є замінником моралі, вона продовжує, доповнює її.

Остаточний вихід із глибокої економічної кризи, у якій до останнього часу перебуває держава, можливий лише на шляху поглиблення демократії, активного залучення мате­ріального та інтелектуального потенціалу країни. Для цього народ, як суверен всієї влади в державі, повинен мати ор­ганізаційні структури для реалізації власної владної волі. Наявність розвиненої партійної системи, сучасних форм безпосередньої та представницької демократії, опозиції — вирішальні передумови незворотності демократичного процесу.

Термін «опозиція» політичною наукою, як відомо, виз­начається як протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії. Опозиція є неодмінним компонентом, індикатором демократичного суспільства й правової держа­ви. У політичній практиці й науці визначаються різні види й форми політичної опозиції: стосовно системи влади — лояльні та нелояльні, за місцем дії — парламентські й не-парламентські; за способом дії — системні й ситуаційно-орієнтовані.

Цивілізована опозиція — це коли суперечності між біль­шістю і меншістю не ставлять під загрозу основи консти­туційної та правової системи. В класичному розумінні цивілізована опозиція — це коли не тільки партія, що пере­могла, визнає законність і справедливість правил гри, а й партія переможена — також, хоч саме їй це визнання даєть­ся нелегко. Зауважимо при цьому: переможена партія вихо­дить із того, що в ході суперництва зіткнулися не сили Добра і Зла, а лише земні інтереси, кожен з яких — законний, і що благополуччя однієї із сторін не можна досягти за рахунок кривдження іншої. Зрештою, політичні перемоги й поразки не є остаточними: слід потерпіти до наступних виборів.

У випадку, коли політична боротьба сприймається як зіткнення Добра й Зла, коли партія-переможниця прагне почати національну історію з «чистої сторінки», «переграти» її, а переможена партія чекає свого часу, щоб повернути рух історії у зворотному напрямі, така протидія, така опозиція не може вважатися контруктивною. Характерна деталь: подібну ситуацію відбито в самій назві герценівського жур­налу «Колокол», яку прибічники радикальних політичних сил розшифровували як «Кол о Кол». Громадяни режимів, що демократизуються, мають почати думати інакше про природу політичної гри й влади, переходити від жорсткої політики «хто кого» до політики, орієнтованої на компроміс і створення механізмів залучення населення в політику.

Отже, конструктивна опозиція має бути альтернативною, а не антагоністичною політиці, стратегії й тактиці панівної владної еліти. У сучасному українському суспільстві ще не створено умов для функціонування цивілізованої опозиції.

Сильною демократична влада може бути за наявності відповідних ресурсів. Діяльність громадян на підтримку

своєї влади є вирішальним соціальним ресурсом демокра­тичної держави. В Україні поки що цього не сталося. Штуч­но створено й узаконено унікальну (навіть за світовими стандартами) спекулятивну та кримінальну буржуазію. За кордон вивозяться сировина й матеріали, там же розмі­щується набутий на обкраданні власного народу капітал.

Кримінальна й напівкримінальна буржуазія лізе (і не бе­зуспішно) до влади. Люди працьовиті, енергійні, високої культури й інтелекту, які переймаються честю та благом країни, залишилися без правової підтримки й належної ви­нагороди за сумлінну працю. Це знижує довіру громадян до влади.

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромад­ження (і не загарбання) речей, грошей, земель, а високороз-винене матеріальне й духовне виробництво. Адже зрозуміло, що доки держава не забезпечить себе достатньо міцним і надійним економічним базисом, доти будь-які розрахунки на здійснення сильної, авторитетної внутрішньої і зов­нішньої політики залишатимуться утопічними.

Ще одна проблема — формування ефективних соціаль­них відносин, які б забезпечували економічну свободу осо­бистості й формування потужного середнього класу.

Соціальна структура українського суспільства на сучас­ному етапі характеризується наявністю чотирьох соціальних прошарків: верхній (реальний владний прошарок, який вис­тупає в ролі основного суб'єкта перетворень); середній (се­редні підприємці, менеджери середніх і невеликих під­приємств, середня ланка владних структур, найбільш квалі­фіковані інженерно-технічні фахівці. Цей прошарок є або може бути соціальним підґрунтям політичних і економічних перетворень); базовий (охоплює дві третини суспільства, має середній професійно-кваліфікаційний потенціал і відносно обмежені трудові можливості); нижній (в основно­му люди похилого віку, а також ті, хто не має професії та зайнятий малокваліфікованою працею). І, нарешті, «соціаль­не дно» (напівкримінальні елементи, бомжі).

Зародковий стан, у якому перебуває середній прошарок, боротьба за виживання найчисельнішого базового прошар­ку, який найближчим часом не може розширити рамки середнього класу, залишає відкритою проблему формування

масової соціальної бази демократії та громадянського суспільства в Україні.

В умовах подолання тенденції зубожіння, наявного й прихованого безробіття, незадовільної оплати праці, низь­ких пенсій, кризи системи охорони здоров'я, корупції прак­тично в усіх сферах соціальний захист населення, обстою­вання його соціальних прав є центральною проблемою становлення громадянського суспільства в Україні.

Високорозвинена моральна, правова, духовна культура є необхідною передумовою утвердження демократії. В Україні слідом за економічною й соціальною кризою болісного роз­ламу зазнала й культура. Втрачено моральні орієнтири та соціальні ідеали, які були опертям мільйонів людей. Алексіс Токвіль зазначав, що небезпека демократії не в радикалізмі, а в духовному застої та занепаді моральності.

І, нарешті, проблема, вирішення якої значною мірою сприятиме розвитку громадянського суспільства в Україні, — напрацювання консолідуючої ідеології. Громадянське сус­пільство грунтується на принципі ідеологічного плюралізму, реальному праві всіх суб'єктів безперешкодно дотримувати­ся та обстоювати різноманітні ідеї, теорії, погляди, які від­дзеркалюють різноманітні аспекти життя суспільства. Цей принцип не виключає, а передбачає наявність ідеологічного консенсусу щодо найважливіших і найзначущіших для роз­витку громадянського суспільства цінностей. Як підтверд­жує досвід, такі цінності можуть бути визначені в рамках політичної нації. Ключовими цінностями загальногрома­дянської ідеології могли б стати патріотизм, гуманізм, демо­кратія, соціальна справедливість.

На нинішньому етапі роль Української держави в роз­витку громадянського суспільства зростає. Простежується тенденція взаємозближення і взаємопроникнення грома­дянського суспільства й владних структур: держава невпин­но розширює свої повноваження в соціальній сфері, а гро­мадянське суспільство активно впливає на функціонування політичної системи. Відбувається соціалізація держави й політизація громадянського суспільства.

Короткі висновки

1. За всієї різноманітності дефініцій поняття «демок­ратія» її первинним значенням є устрій держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

2. Основними концепціями демократії є: колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні) та плю­ралістичні. Усі концепції мають і позитивні, й нега­тивні риси.

3. Демократія здійснюється й безпосередньо (антична демократія, віче у стародавньому Новгороді, референ­думи), й за допомогою представницьких органів.

4. У сучасній світовій практиці виокремлюють ціннісні (свобода, рівність, соціальна справедливість) і раціо­нально-утилітарні обґрунтування (відкрите суспіль­ство, суспільство ринкової економіки) демократії.

5. На сучасному етапі здійснення народовладдя в Ук­раїні. Демократія в Україні вступає у відповідальну фазу свого розвитку. Наявність і реальні дії інсти­тутів громадянського суспільства — критерій спра­вжнього народовладдя в Україні.

Контрольні запитання та завдання

1. Дайте визначення поняття «демократія».

2. Які вам відомі концепції та засоби здійснення демократії?

3. Що означає елітарна демократія?

4. Наскільки реальним є народовладдя в Україні?

5. Визначте стан і тенденції розвитку інститутів громадянсько­го суспільства в Україні.

ЛІТЕРАТУРА

1. Основи демократії: Навч. посібник / За ред. А. Копадій. — К.: 2002. - 421 с

2. Філософія політики: Підручник / Авт.-упоряд. В. П. Андрущенко (кер.) та ін. - К., 2003. — 400 с

ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ: ВИНИКНЕННЯ, РОЗВИТОК, КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ