8.3. Теоретичні моделі демократії.

Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з дискусійністю самого питання про те, що складає сутність демократії. Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття "демократія". Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на "обрізані" форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів. Існують різні способи класифікації моделей і концепцій демократії. Залежно, як розуміється воля народу, в політології розрізняють ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas — то­тожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як пев­не цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути вира­жена без опосередкованих ланок. Основний акцент перено­ситься на пряму демократію, а принцип представництва обме­жується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у мар­ксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю заборона на право ма­ти іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виража­ти власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конку­рентної демократії конкретизується в ліберальних і плюраліс­тичних теоріях демократії.

Ліберальна концепція демократії заснована на паради­гмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на ви­мозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходить­ся в руках людей. Слабкими сторонами ліберальної моделі є абсолютизація можливості участі всіх громадян в управлінні, в той час, як виправдання майнової поляризації населення робить цю можливість важко здійсненною для нижчого класу суспіль­ства.

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволя­ють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори гро­мадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність {"одна людина - один голос", прин­цип більшості).

Ці принципи поширюються як на пряму, так і на пред­ставницьку демократію. Щодо останньої прибічники процеду­рного підходу наполягають на четвертому принципі - принципі реагування (відгуку) влади на суспільну думку.

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особис­тості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає біль­шість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії.

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї. Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни добре поінформовані про політичне життя, бажають брати участь у політичному процесі і керуються раці­ональними мотивами при голосуванні.

Теорія партисипаторної демократії {демократії учас­ті). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демок­ратії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів. Головні положення цієї теорії такі:

• залучення всіх верств суспільства в політичний про­цес від вироблення рішень до їх здійснення;

• поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);

• децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;

• спрощення процедури виборів, стосовно США ідео­логи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на пе­рехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації вибор­ців.

Не заперечуючи необхідності в сучасних умовах пред­ставницької демократії, прибічники цієї моделі наполягають на змішаній формі політичної організації, на своєрідній піраміда­льній системі, з прямою демократією в основі і демократією представників на кожному рівні вище основи. Стверджується,

що депутат зобов'язаний виражати волю конкретних виборців, які мають право "відкликати" депутата.

Плюралістична теорія демократії переносить акцент з загальної маси виборців на організовані групи інтересів. Демо­кратія в цьому трактуванні - це правління народу, але який діє через конкуруючі групові інтереси. Ця теорія включає в себе такі положення:

• суспільство складається з численних груп, які об'єднуються особливими економічними, релігійними, етніч­ними або культурними інтересами; • групи є головними суб'єктами політики, намагаються вплинути на владу;

• визнається конкуренція між групами за вплив на при­йняття урядових рішень;

• в суспільстві існують різноманітні, незалежні від уря­ду центри влади - фірми, університети, партії тощо;

• політична воля народу, виражена в рішеннях влади, є компромісом між різними груповими інтересами;

• держава виступає як нейтральний арбітр між групами інтересів, що суперничають, а самі державні структури децент­ралізовані таким чином, щоби забезпечити групам інтересів відкритий доступ до чиновників.

Слабким місцем плюралістичної теорії є уявлення про те, що всі політичні сили здатні об'єднатися і прийняти рішен­ня з урахуванням інтересів всіх груп, ця теорія абсолютизує нейтральність держави й ігнорує той факт, що економічні си­льні групи інтересів краще організовані, більш активні, а від­повідно, мають більше можливостей впливу на владу, ніж най­менш забезпечені групи населення.

Теорія поліархії. Однією з найбільш відомих теорій плюралістичної демократії є теорія поліархії, розроблена Р.Далем. На думку вченого, те, що називають демократичними режимами, - це поліархії (з грецьк. arhe - суверенітет, початок, роїі - багато), де влада здійснюється не усім народом, а багать­ма. Демократія - це ідеал, до якого треба наближатися, але яко­го повністю не можна досягти, оскільки весь народ не може управляти. Поліархія як політичний режим включає в себе:

• політичну конкуренцію і участь; • політичний плюралізм;

• право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами;

• політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел;

• право опозиції заперечувати рішення уряду; • вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами.

Це трактування плюралізму є найбільш, тому що крите­рій публічної загальності груп і лідерів у боротьбі за владу по­єднується з вимогою широкої залученості громадян у політич­ний процес. У роботі "Плюралістична демократія в США" аме­риканський політолог обґрунтував фундаментальну аксіому плюралістичної теорії про існування різноманітних центрів влади, ні один з яких не може володіти монопольною владою.

Теорія консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, роз­роблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільст­вах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріч­чями релігійного, культурного, регіонального, расового і етніч­ного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів. Ключовими моментами даної моделі демократії є чоти­ри принципи:

• максимальна автономність кожної групи при вирі­шенні своїх внутрішніх питань;

• пропорційне представництво в органах влади і в роз­поділенні ресурсів; • коаліційний уряд;

• принципи взаємного вето, що гарантує меншинам до­даткові механізми захисту власних інтересів.

Теорія елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лі­дерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси ви­борців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму.

Кирилюка

ДЕМОКРАТІЯ ЯК ФОРМА І СПОСІБ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеоло­гічної багатоманітності.

Конституція України, cm. 15

Суспільна система, яка нині формується в Україні, тільки тоді зможе довести свою ефективність, коли вирішить цілу низку проблем. Центральне місце серед них належить органі­зації суспільного життя на демократичних засадах.

У сучасних умовах будь-яка політика чи програма суспіль­ного розвитку перестає бути прогресивною, якщо вона не враховує принципу пріоритетності людського виміру рішень, що приймаються. Ігнорування цього принципу якраз і приз­водить до втрати стимулу суспільного прогресу.

Виявлення найдієвіших мотивів підвищення ефективності управління суспільними процесами, форма їх поєднання з со­ціально справедливими методами демократичних принципів регулювання суспільного життя — одна із складних проблем, вирішення якої шукала й шукає сьогодні суспільна думка і практика.

Суспільство реалізує свою соціальну сутність завдяки здат­ності виробляти демократичні правила поведінки, що полег­шують суспільне співіснування. Адже демократія — це рух суспільства від влади диктатора до широкої соціальної бази

управління. Такі тенденції об'єктивно характеризують процес розвитку природи влади та її демократичне насичення.

Демократизація відносин між членами суспільства значною мірою залежить від ступеня задоволення особистих, колектив­них та суспільних інтересів. Досягнення справжнього поєднан­ня цих інтересів дозволить реалізувати й принцип соціальної справедливості, без чого демократичне відродження неможливе.

ГЕНЕЗА ДЕМОКРАТІЇ В ІСТОРІЇ СОЦІАЛЬНОЇ ДУМКИ

Основною засадою демократичного ладу є свобода. Арістотель

Як відомо, поняттю "демократія" понад два тисячоліття. В мі­ру розвитку і змін економічного, духовного і політичного життя, в міру їх ускладнення з'являлися і змінювалися різноманітні доктрини, що апелювали до демократії.

Свого часу Геракліт, наприклад, вважав, що демократія — це правління "нерозумних і гірших". Будучи прибічником аристократії, він відкидав демократію як форму управління суспільством, саму ж аристократію він розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Дещо пізніше вже Демокріт був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпечен­ні спільних інтересів вільних громадян суспільства (поліса). І убогість демократії, за Демокрітом, настільки ж має перевагу над так званим благополуччям громадян при царях, наскільки воля краща від рабства.

У цей же період Сократ, ставлячись до тиранії як до режиму беззаконня, свавілля й насильства, також критикував демокра­тію, недолік якої вбачав у некомпетентності її посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування, тобто випадково.

Несхвально до демократії як форми державного правління ставився Платон, вважаючи її "неправильною" формою прав­ління, коли "демос" ототожнювався з "охлосом', "владою на­товпу", коли бідняки отримують перемогу, п'яніють від волі, і далі з демократії виростає її продовження — тиранія. Надмір­на воля перетворюється в надмірне рабство.

Досить своєрідно підходив до проблем демократії Арісто­тель. Він, наприклад, вважав, що при крайній демократії вла­да належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. З усіх форм демократії він схвалює помірну цензову демокра­тію, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Суспільно-політична думка Арістотеля спрямована на досягнення більш стійкого і прийнятного для даних умов по­літичного правлшня домінуючих верств вільного населення.

ПІ. Монтеск'є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняв три способи правління — республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, "якщо в республіці влада належить народові, то це — демократія. Якщо найвища влада перебуває в руках частини народу, елітарної верхівки, таке правління називається аристократією". Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає участі всіх в управлінні. Він вважав, що "народ повинен доручити здій­снення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це від­різняє демократичну державу від інших форм державного устрою".

Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутися до спадщини таких представників європейської політичної думки, як італійський мислитель і державний діяч Нікколо Макіавеллі, французький соціолог і політичний діяч Алексіс де Токвіль, німецький учений Макс Вебер та ін.

Особливий інтерес становлять такі ідеї Н. Макіавеллі: ста­лість і недосконалість людської природи, яка визначальним чином впливає на характер і динаміку політичного життя су­спільства (ідея "загальної корупції"); держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці фактора сили й отото­жнення політики з боротьбою за силу (влада, могутність); роз­межування політики й моралі, відповідно — визнання в політиці формули "мета виправдовує засоби". Його принцип консенсусу (згоди) народу стосовно тієї чи іншої форми пра­вління був згодом розвинутий Ж.-Ж. Руссо як принцип на­родного суверенітету, а його принцип поділу властей дістав розвиток у працях Дж. Локка.

Для побудови сильної держави, на думку Н. Мікіавеллі, не­обхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, на якій "цар" виступає як виконавець волі всього народу, а не його частини, щоб потім перейти й до республіканської фор­ми правлшня. Наслідуючи античну традицію, він виділяє три види "правильного правління": монархію, аристократію й на­родне правління (тобто демократію), а також три види "пога­ного правління" — тиранію, олігархію й анархію. І робить висновок, що всі ці види правлшня являють собою незручно­сті — перші три, тому що не можуть довго існувати, а три ос­танні — тому що самі по собі погані. Мудрі законодавці, знаючи ці вади, уникали дотримання виключно якогось одного з цих порядків, віддаючи перевагу змішаному, який здавав­ся їм міцнішим і сильнішим. Адже, існуючи поруч, монархія, аристократія й демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. В цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англо-сак-ської демократії.

Назагал же Н. Макіавеллі був людиною своєї епохи, а його політична наука являла собою філософію часу, що прагнула до організації абсолютної монархії — політичної форми, яка дозволяла й полегшувала подальший розвиток буржуазних продуктивних сил.

Перший етап демократії тривав від кінця XVII до початку XIX ст. Подальший розвиток процесу демократизації — з усі­ма зламами і падіннями — йшов, головним чином, шляхом поглиблення досягнутих завоювань: за більш широку політи­чну участь, більш ефективну економічну організацію, більш повний культурний розвиток.

Досвід Англії і Франції при всій схожості в стратегічних ас­пектах все ж являє собою два різні способи народження де­мократії. Якщо в Англійській революції XVII ст. метою було обмеження влади короля, створення конституційної монархії, послідовне впровадження в життя принципу розподілу влади, то французькі революціонери XVIII ст. прагнули повалення монарха, передачі його прерогатив Національному конвенту як органу народного правління, що приймає рішення в ко­лективній формі. Якщо для першої природне право — це ре­альність, котра прогресивно стверджується, і король лише страждає через політичне втручання, то для другої політичне право — це ідеал, котрий необхідно встановити. Політична влада покликана відтворити людину в цілісності, не лише звільняючи її від кайданів і проголошуючи демократію, а й зобов'язуючи за допомогою виховання, а в необхідних випад­ках і сили, стати вільним, рівноправним і солідарним грома­дянином.

Унаслідок цього в Англії і Франції виникли два типи держав: ліберальна і демократична, різниця між якими в XIX ст. набула принципового характеру. Щоправда, в ідеологічному плані в обох цих революціях багато спільного, адже в кожній з них були представники як ліберальної, так і демократичної концепції. В англійській революції виразником демократичних тенденцій виступав рух левеллерів ("урівнювачів"), очолюваний Джоном Лільберном, в той час як носієм ліберальних ідей у Французькій революції можна вважати ПІ. Монтеск'є, ідеалом якого була конституційна монархія і розподіл судової, законодавчої і ви­конавчої влади.

І все ж головними фігурами, що втілювали ці два револю­ційних рухи, були в англійському випадку Джон Локк, а у французькому — Жан-Жак Руссо.

Для Дж. Локка, котрий вважається "батьком" лібералізму, держава повинна діяти лише в суворо обмежених рамках (го­ловна державна функція — це захист особистої свободи і вла­сності, набутої за рахунок праці), вихід за які може призвести до громадянської непокори з боку населення. Люди, за Дж. Локком, повинні мати право протистояти свавіллю з боку урядовців, створювати їм опір і навіть застосовувати силу з метою їх повалення, якщо вони засновують свою владу на за­воюваннях, узурпації, тиранії або у випадку її виродження. Під завоюванням Дж. Локк розумів використання правлячи­ми колами сили. Адже він вважає, що сила ні в якому разі не може бути джерелом права, і він протиставляє цій силі віль­ний консенсус громадян, на основі якого уряд отримує від громадян мандат на управління.

Так само Дж. Локк засуджує узурпацію, котру він уявляє як захоплення влади особливою групою, що не отримала під­тримки і згоди на це більшості громадян, а також тиранію як форму правління, що характеризується свавіллям, волюнтари­змом, користолюбством і таку, що діє в порушення всіх зако­нів, норм і прав власності, особистої свободи і т. д.

Стосовно розпаду уряду, то це має місце тоді, коли одна з двох влад (законодавча або виконавча) або обидві зразу не здійснюють належним чином своїх функцій. У такому разі їх повноваження повинні бути повернені народу.

Таким чином, в біномі "влада-свобода" Дж. Локк не коли­вається в наданні негативної оцінки першій і позитивної — другій. Симпатії Дж. Локка завжди на боці свободи, в ім'я якої і для захисту від свавілля властей допустимо насильство з боку громадян. Тому Дж. Локка вважають не лише прогре­сивним лібералом, а навіть революціонером.

На відміну від Дж. Локка, у Ж.-Ж. Руссо мова йде не про межі влади, а про її розподіл. Для нього не монархи, не аристо­кратія є суверенами політичної влади, а лише люди, народна асамблея, кожен член якої має стільки ж прав, скільки всякий інший громадянин. Розриваючи концепцію "прямої демократії", автор "Суспільного договору" конструює систему, в якій всі чле­ни суспільства органічно пов'язані між собою, при цьому ко­жен з них одночасно є і сувереном, і підданим, тобто одноча­сно керує і підкоряється.

Саме завдяки цьому, вважає Ж.-Ж. Руссо, досягається рів­ність громадян, котрі перебувають в абсолютно однакових умовах.

Разом з тим, незважаючи на явну різницю між лібералізмом і демократією, їм притаманне і дещо спільне, а саме те, що являють собою індивідуалістичні політичні системи, де суб'­єктами виступають специфічні індивіди або громадяни. Син­тез елементів обох цих систем наприкінці XIX — на початку XX ст. поклав у деяких західноєвропейських країнах початок виникнення так званих ліберально-демократичних держав або, як ще їх називають, держав ліберальних демократій. Го­ловна їх риса — проголошення чотирьох свобод як категорій, що мають найвищу соціальну цінність: свобода друку і слова, свобода зібрань і свобода асоціацій, котрі, в свою чергу, обу­мовлюють інші, не менш значущі, цінності: загальне виборче право, рівновага влад, ідеологічний плюралізм.

Загальне виборче право — це серцевина західної демокра­тії, джерело партійного та ідеологічного плюралізму. Шлях до нього був прокладений через процес поступового розши­рення виборчих прав громадян, супроводжувався виникнен­ням асоціацій. А. Токвіль вважав асоціації мозком півден­ноамериканської моделі демократії, хоча їх роль у розвитку і трансформації сучасної демократії ще не дістала належної оцінки.

Між тим, виникнення асоціацій, що переслідували конкрет­ні політичні цілі, має неперехідне значення для становлення демократії. Незважаючи на те, що релігійні, корпоративні та культурні асоціації існували і в середні віки, їх політичний вплив був досить слабким. З проголошенням права на вільні об'єднання в асоціації — прообрази майбутніх партій — і від­повідним визнанням робітничих асоціацій, чому протягом сторіч перешкоджали навіть ліберальні уряди, відбувається радикальна зміна образу демократичного суспільства. Цей об­раз стає невід'ємним від поняття "плюралізм". Як говорить Боббіо, "демократія або є плюралістичною, або це не демок­ратія". Тим самим концепція демократії до кінця XIX ст. змі­нилась і на теоретичному рівні.

І ще одне. Встановлюючи форму правління більшості, лібераль­ні демократи повинні були в той же час шукати і створювати не­обхідний простір для меншості, прагнути до підтримання можливої рівноваги між консенсусом і протиріччям, щоб не доз­волити більшості заманити меншість у "пастку" тоталітарного консенсусу. Зрозуміло, на практиці це не завжди вдавалося, і

поряд із збереженням майнової нерівності постійно служило об'єктом критики з боку лівих сил. Проголошені ліберальни­ми демократіями свободи оголошувались ними формальними, позаяк зберігалась експлуатація людини людиною, а держава називалася не інакше як інструментом панування одного кла­су над іншим.

Звичайно, раціональне зерно в цій критиці було, адже за­хист прав меншості, котрій дозволялось діяти в суворо визна­чених рамках, завжди збігався з інтересами правлячого класу. А останній, створюючи видимість рівних можливостей для всіх, на практиці не залишав опозиційній меншості ніяких надій на перемогу, тобто на завоювання влади.

Подальше становлення демократії, насамперед у Західній Європі і Північній Америці (США, Канада), що стосується періоду після другої світової війни, йшло, з одного боку, по шляху деякого згладжування соціальної нерівності, що приз­вело до кількісного росту середніх верств і підвищення їх ролі в політичному житті, а з іншого — в напрямку все більшого укорінення механізму реального плюралізму. Саме завдяки численним середнім верствам у західних суспільствах почала формуватися нова політична культура, котра суттєво змінила традиційний характер стосунків між силами, що протистоять одна одній. Останні почали сприймати одна одну не як не­примиренних ворогів, а як природних суперників, цінних спі­вбесідників.

Змінилось ставлення до влади. Втрата її тією чи іншою пар­тією вже не розглядалася як непоправна втрата, бо загальне виборче право і політичний плюралізм стали гарантом того, що ті, хто отримав поразку сьогодні, можуть стати перемож­цями завтра. Так само усвідомлювалося, що в демократичній системі влада не здобувається раз і назавжди, що прагнення якоїсь партії назавжди утримати владу в своїх руках є згубним як для суспільства, так і для самої партії.

Очевидно, що системи, в яких зберігається розподіл на друзів — ворогів, не можуть вважатися демократичними при всій їх формальній демократичній атрибутиці. Подібний розподіл неминуче породжує придушення один одного. А, як відомо, використання сили, насильства компрометує цінність аргументів, висловлюваних на користь демократії, позаяк демократичний вибір — це передусім відмова від на­сильства.

СУТНІСТЬ СУЧАСНИХ КОНЦЕПЦІЙ ДЕМОКРАТІЇ

Досить поширені сьогодні у західному світі численні концепції демократії. Всі вони тією чи іншою мірою враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів вихо­дять з того, що основною характеристикою демократії є відкри­тий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за уча­стю обраних представників народу. Народні маси, в свою чергу, ознайомлені з проблемами, що обговорюються, і мають змогу впливати на процес прийняття рішень. Будь-які намагання пред­ставницьких органів влади розв'язувати життєво важливі питання бюрократичним шляхом, поза контролем народу та обраних ним представників сприймаються як несумісні з демократією.

Теоретики демократії на основі досліджень дійшли висно­вку, що індивід набуває свої ідеї, цінності і мотиви діяльності та творчості лише в групах і взаємодіє з цими групами. Тобто в політичній сфері індивід реалізує себе лише через ідентифі­кацію з групою. Таким чином, у представницькій демократії індивід виявляється відчуженим від реального політичного процесу і його політична участь стає опосередкованою.

У цьому плані досить значну увагу привертає до себе проб­лема участі в політичному житті і політичному процесі. Деякі дослідники тлумачать дану проблему як спосіб досягнення впливу в суспільстві. Учасник процесу — "звичайний грома­дянин", котрий прагне стати "впливовим громадянином".

Класична теорія демократії формувалась в умовах руйнуван­ня станового поділу суспільства. Представники класичного напряму цю проблему вбачали у визначенні народом завдань держави. У концепції Ж.-Ж. Руссо суверенітет народу може бути реалізований лише самим народом. Тільки завдяки без­посередній участі у прийнятті рішень громадянин не відділяє­ться від держави і виступає її частиною.

Класична теорія бачила небезпеку відчуження державної вла­ди у випадку розділу суб'єктів та об'єктів управління — у цьому була її величність. Але водночас вона була утопією, тому що безпосередня демократія була обмежена у своєму втіленні.

Передача суверенітету народу передбачала відчуження усіх прав людини на користь общин. Ж.-Ж. Руссо вважав, що, відчужуючи від себе всі права, людина отримує набагато більше, тому що має більше можливостей розвиватися та духовно збагачуватися.

Безумовно, було видно, що ідея досягнення загального блага самим народом абстрактна та утопічна. Народ складається з груп, які об'єднуються і мають своїх представників, котрі ви­ражають їх інтереси. Демократія зводиться до механізму пред­ставництва, режиму конституціоналізму, гарантування прав меншості.

Класична теорія демократії наповнюється системою пред­ставництва народу. Визначається, що влада може здійснюва­тися не суспільством у цілому, не окремо його громадянами, а тими, яким участь делегована.

Розповсюдженням та прийняттям ідеолога представницької де­мократії стало розроблення критеріїв вільних виборів. Для розу­міння цінності ідеї представницької системи важливо врахувати, що вона розвивалася як цензова. Цензи відмінили тільки нап­рикінці XX ст. Існувала думка, що коли немає чого втрачати, то дуже легко народжується безвідповідальність, крайність пози­цій. Не будучи прихильником загального виборчого права, Ж.-Ж. Руссо вважав, що "його не повинні мати ті, хто за працею залежний і працює по найму". Необхідність забезпечення постій­ної участі у державному управлінні заможних людей обґрунтував Гамільтон, який стверджував, що широкі маси непостійні і неро­зумні. Як вважав І. Кант, "з політичного життя повинні бути ви­ключені слуги, жінки, домашні вчителі, тому що політикою не повинні займатися ті, хто не має власного заняття або підкоряє­ться розпорядженням інших". Але довге існування цензів, що об­межують політичну участь, мало й свій позитивний наслідок. Маси брали участь у політичному житті поетапно, здобували іму­нітет проти переворотів, повалень, безкомпромісності.

Діяв заповіт, складений класиком англійського консервати­зму Е. Берком: "Мета реформ — не у приведенні суспільства у відповідність до стандарту, який сформульований на підста­ві абстрактної схеми, а у пом'якшенні звичаїв". Ще одним ва­жливим компонентом класичної теорії демократії є пріоритет громадянських прав, функціонування влади у режимі консти­туціоналізму.

У другій половині XX ст. затвердились два напрями інтер­претації та моделювання демократії: елітарний і плюралістич­ний. Теорія плюралізму створювалась на основі парадигми конфлікту. Політичний процес бачився як боротьба різних групових інтересів, примирити і частково узгодити які може тільки держава. Теоретики плюралізму уточнюють джерела конфліктів, багатоманітність груп та групових інтересів, об­ґрунтовують неминучість дифузії влади.

Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає пра­ва людини, конкуренцію легальних політичних сил, нормо- та правотворчість парламенту, розподіл влади, федералізм. Усі ці принципи не гарантують владу різних груп, але передбачають можливість кожній політичній силі в межах загальних правил спиратися на різні, автономізовані важелі влади.

Обмеженість можливості теорії плюралізму призвела до то­го, що ідея плюралізму не стала глобальною характеристикою розвинутої демократії, але сприяла розробленню теорії парти-ципаційної демократії — участі низів у прийнятті та реалізації рішень. Теоретики партиципаційної демократії вважають, що в соціально-економічному процесі стає більш активною роль держави. Але на практиці політика забезпечення максималь­ної участі у виборах, прийнятті і реалізації рішень частіше є прикриттям правління нової еліти.

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких поло­жень:

— демократія плюралістична припускає існування великої кількості організованих інтересів;

— організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;

— конкуруючи, інтереси взаємно контролюють один одного і обмежують владу;

— плюралістична конкуренція інтересів веде до суспільної рівноваги, найкращим чином враховує суспільні і групові ін­тереси при прийнятті політичних рішень.

Елітарна демократія не виникла на порожньому місці, по­передниками її були різні види станових демократій, які існу­вали ще у феодальному суспільстві. Соціальною базою елітарних демократичних порядків у наш час є нерозвинуті соціальні структури в деяких країнах, які перебувають у про­цесі переходу до демократії від авторитаризму або тоталітари­зму. В тих країнах, де більшість населення не володіє певним рівнем політичної культури для демократичної участі, завжди є умови для формування елітарної демократії.

Прихильники елітарної теорії демократії виступають проти переоцінки традиційних лібарельних ідеалів. Вони виходять з того, що в умовах досягнення володарювання демократичної більшості політичні рішення приймаються меншістю — демо­кратичною елітою. Вони вважають, що це не є недоліком де­мократичного режиму.

У. Шумпетар пише: "Демократичний метод — це той порядок створення інституту для досягнення політичних рішень, за якого окремі соціальні сили отримують право приймати рі­шення конкурентної боротьби за голоси народу".

Таким чином, концепція елітарної демократії по суті стверд­жує, що в дійсності ідеал народовладдя у сучасну епоху не реа­лізується. В системі політичної влади народ представляє еліта. Отже, для демократії характерне відкрите формування еліт і під-контрольність їх діяльності у здійсненні влади й управління.

Суть та сучасний зміст демократії

Учені поки що не виробили загально-прийнятних уявлень, які б дали змогу сформулювати єдине визначення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності. Разом із тим різні автори в основу розуміння демо­кратії кладуть якийсь один із її суттєвих елементів — свободу, рівність, владу більшості, її обмеження й контроль над нею, терпимість, основні права громадян, правову й соціальну дер­жавність, поділ властей, загальні вибори, гласність, конкурен­цію різних думок, плюралізм — і виступають прихильниками таких теорій демократії, як традиційно-ліберальна, плюралісти­чна, елітарна, економічна, комп'ютерна, соціалістична тощо.

У вітчизняній філософській і соціально-політичній літературі поряд із визначенням демократа як народовладдя існує низка ін­ших, пов'язаних з її розумінням. Це — форми держави, форми та принципи будови політичних і громадських організацій, політич­ного режиму, політичного світогляду й політичної цінності тощо. Тобто в багатьох випадках пріоритетною теж стає одна із суттєвих ознак демократії, але випускається з поля зору її розуміння як родового поняття.

Наприклад, якщо трактувати демократію як форму держави, то доведеться зіткнутися з парадоксальною ситуацією — Великобританію, Бельгію, Данію, Швецію, Норвегію, Японію, Люксембург та інші країни ми не можемо назвати демократи­чними, тому що всі вони є монархіями.

Незважаючи на те, що є багато прихильників тлумачення демократії як народовладдя, такий підхід потребує деякого уточнення й доповнення. Адже якщо в суспільстві влада стає безпосередньою метою та об'єктом усіх, таке суспільство не може бути демократичним. Демократія як народовладдя може бути там, де визнається за кожним право на "іншу" думку чи спосіб життя; дотримання законів не має винятків; основою основ є цінність людського життя; люди віддають владні функції своїм вільно обраним представникам, а самі займаються своїми безпосередніми справами.

Необхідними атрибутами демократії є правовий статус особи, комплекс її прав і свобод, рівне право всіх членів суспільства на участь в управлінні державними і суспільними справами тощо. Демократія передбачає повагу й гарантованість прав та інтересів меншості, яка, в свою чергу, поважає рішення, прийняті біль­шістю. Не визнаючи останніх, меншість, дотримуючись їх, збе­рігає за собою право відстоювати свої інтереси.

Делегувавши владу своїм представникам, народ тим самим бере на себе обов'язки поважати, підтримувати й виконувати рішення даної влади. Влада ж є відповідальною перед наро­дом і підконтрольною йому. Таким чином, демократія висту­пає певним політичним порядком, системою взаємних політичних обов'язків влади й народу. Характерною рисою демократії є те, що воля більшості стає джерелом влади. Але демократія не тотожна й не зводиться тільки до влади. Влада охоплює всі сфери життєдіяльності кожного суспільства. Де­мократія ж властива не кожному суспільству й тим більше не будь-якій владі. Антиподи демократії — деспотизм, тиранія, диктатура — позбавлені демократичних проявів.

Твердження про те, що влада, як і будь-яка культурна справа, має здійснюватися професіоналами, зовсім не заперечує як то­го, що політикою повинні цікавитися всі (оскільки вона всіх стосується і є невід'ємною частиною людського існування), так і того, що всі мусять брати участь у політичному житті суспіль­ства. Однак саме політичний професіоналізм є однією з найва­жливіших особливостей демократії й суттєвою перешкодою бюрократизації влади й усього суспільного життя.

Сучасне визначення демократії ґрунтується на класичних уявленнях: демократія — це інституціалізація політичного по­рядку на основі реалізації у владних відносинах вирішальної ролі волі більшості, що виявляється на виборах. Водночас вона забезпечує права меншості та громадянські права лю­дини.

У світовій політичній думці є дві основні традиції щодо ро­зуміння природи демократії, основні принципи яких з біль­шим чи меншим успіхом були реалізовані в практиці розвитку сучасного суспільства, організації його політичної системи. І якщо одна концепція, для якої найпосутнішим було питання, хто править, виявилася непродуктивною й помилковою, то інша, в центрі якої стояла проблема, як організувати владу й відповісти на питання "що править" (тобто чи править закон у державі й чи однаковий він для всіх громадян), знайшла своє втілення в політичних системах провідних демократич­них держав. Вона може характеризуватися низкою ознак.

Ознаки демократії

1. Демократія — це така структура сус­пільства, де кожній особі гарантовані громадянські та політичні свободи, а

індивід сприймається як політична цінність, вища за державу та її інститути. Піднісши окрему особу до рангу найвищої по­літичної цінності, демократичний принцип базується на тому, що розвиток і розквіт суспільства залежить від рівня розвитку індивідуальності її громадян. Тому найважливішими ознаками демократії є свобода (як першооснова людського існування) та політична рівність.

2. Суттєвою ознакою демократії є політичний плюралізм. Це один із принципів суспільного устрою, згідно з яким суспіль­но-політичне життя має включати багато різних взаємозалеж­них і водночас автономних соціальних і політичних груп, партій, організацій, ідеї й програми яких постійно перебува­ють у зіставленні. Плюралізм передбачає право кожної полі­тичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов'язує поважати інші думки. Політичний плюралізм — це не тільки багатопартійність. Він включає також політичне су­перництво, конструктивне опонування різних політичних сил, можливе лише за наявності офіційного визнання опози­ції як самостійного політичного інституту й необхідної проти­ваги політичним силам, які стоять при владі. Відповідно до принципів політичного плюралізму, ніхто не може володіти монополією на незаперечну істину, на єдиний рецепт досяг­нення добробуту.

3. Демократія неможлива без справді вільних виборів грома­дянами своїх представників до органів державної влади, без відвертої критики і зміни керівників держави, якщо вони не виправдали довір'я народу.

4. Основна відмінність демократії як форми організації по­літичного життя суспільства (зокрема, від тоталітаризму) по­лягає у ставленні до свободи вибору, яка для демократичної системи є умовою існування, а для тоталітарної — загибеллю. Свобода вибору стає реальним принципом демократії тоді, коли вона здійснюється на ґрунті багатопартійності. Тільки в такому разі громадянам забезпечується можливість вибору програми суспільного розвитку й участі в її реалізації.

5. Важливою рисою та обов'язковою підвалиною демократії є свобода преси та інших засобів масової інформації. Останні можуть виконувати свої функції як демократичні інститути в разі відкритості для них політичного механізму й відкритості їх самих для вираження різних позицій, відсутності політич­ної цензури.

6. Демократія передбачає міцний правовий захист громадян від свавілля державних органів, інших політичних структур і посадових осіб. Якщо принципом тоталітаризму є повне під­порядкування індивіда державі, неподільне панування загаль­ного над одиничним, то демократія, хоч би якою була її класова природа, здебільшого ставить наголос на індивідуаль­ному. Права людини в демократичній організації суспільства розглядаються як найвища політична цінність. У свою чергу, права людини тісно пов'язані з її обов'язками, свобода — з відповідальністю. Нерозривність демократії, свободи та відпо­відальності може забезпечити лише правова держава.

7. Важлива ознака демократичного устрою — реальне функціонування принципу поділу властей. Формально три види влади (законодавча, судова й виконавча) зберігаються і за тоталітарних режимів тією мірою, якою зберігається парла­мент, суд та уряд як державні органи. Але тільки формально. Внаслідок зрощування з державою партія тримає під безумов­ним впливом і контролем усі три влади. На практиці члени парламенту, суду та уряду є членами єдиної партії, яких вона контролює організаційно. Роль трьох державних властей стає суто виконавчою, адже всі вони виконують рішення керів-ництва партії. Принцип поділу властей передбачає реальне функціонування трьох однаково повноправних видів влади. Водночас кожна влада не є зовсім незалежною від двох інших і не користується монопольними повноваженнями в своїй га­лузі діяльності, оскільки тією чи іншою мірою вони обмежу­ються повноваженнями інших гілок влади.

Організаційні форми демократії

Демократія існує в певних організа­ційних і правових формах — представ­ницькій і безпосередній (прямій).

Представницька демократія — головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборщв, а й звітують перед ними. її повноваження обмежуються тим ко­лом питань, які, відповідно до конституції, вимагають вирі­шення самим народом.

Безпосередня (пряма) демократія — форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На від­міну від представницької, ця форма передбачає пряме волеви­явлення народу при виробленні та прийнятті певних державних рішень.

Демократія залишається найефективнішим способом організа­ції суспільно-політичного життя. Вона може не тільки породити суперечності й конфлікти, а й подолати їх, створити атмосферу взаємоповаги й забезпечити прогресивний розвиток суспільства.

ОСОБЛИВОСТІ СТАНОВЛЕННЯ Й РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Рідкісні та щасливі часи, коли дозволяється думати, що хочеш, і говорити те, що думаєш. Таціт

Ознаки демократичних перетворень

Історія не любить експериментів, надто дорого вони коштують народові. Тому країна, яка пережила трагедію одного великого соціального експерименту, вкрай обережно, нерішуче йде на новий, хоча він і обіцяє в перспективі блага сучасної демократичної цивілізації. Тому нині так важко й непослідовно йдуть процеси розбудови дер­жави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. У цьому полягає одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжува­ти диктатури або сприяти їм. Тому найглибшою помилкою демократичних сил України є те, що вони розуміють власну демократію як найвищу мету соціального та національного від­родження. Це означає, що оволодіння владою може стати го­ловним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності. До речі, коли демократію вважають метою, то в боротьбі за неї можуть бути застосовані — й так було в історії не один раз — засоби, дуже далекі від демократичних.

Добре відомо, що голодних і бідних значно більше приваб­люють слова тих, хто обіцяє їх нагодувати, ніж риторика про демократію. Тому вони не проти "продати" свої демократичні права навіть тоталітарним режимам, якщо ті обіцяють їжу та національну злагоду. Одним із прямих наслідків бідності є руйнація демократії. Так, у 60-х роках проблиски надії на встановлення демократії з'явилися в Африці. Але спроба ліквідувати колоніалізм і залишки феодалізму й замінити їх пра­влінням більшості завершилась тим, що вже в 70-80-х роках континент зробив різкий поворот, і демократія поступилася місцем мілітаризмові, а свобода — диктатові племінних інте­ресів. У Латинській Америці в 60-х також з'явилася надія на ліквідацію мілітаристських хунт, але, як знаємо, експеримент Альенде 1973 p. з демократією закінчився трагічно. І бідність, звичайно, тут відіграла не останню роль. Злидні — це каталі­затор для могильників демократії.

Тому нині, коли більшість населення нашого суспільства також опинилася на межі бідності та злиднів, украй необ­хідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що наша власна історія не дуже багата демократични­ми традиціями, а історичний досвід показує: коли в країні, де не було тривалого розвитку елементів особистих свобод і правової держави, намагаються створити механізм, який від­разу ж зміг би забезпечити участь народу в управлінні, то це, як правило, призводить до деспотизму.

Передумови демократичного процесу

Головною передумовою руху до демо­кратичної держави є розширення еко­номічної свободи, що, в свою чергу, передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей, а це надто тривалий і важкий процес.

Щоб демократія стала в суспільстві реально діючою систе­мою влади, важливо, щоб люди не тільки розуміли сутність її головних принципів, а й були згодні жити згідно з цими принципами — самостійно, з усією повнотою відповідально­сті, без постійної опіки всесильної влади. Далеко не завжди такий спосіб життя створює людині емоційний комфорт. За право вибору доводиться розплачуватися відповідальністю, за рівність можливостей — критичним поцінуванням своїх здіб­ностей, за свободу — невизначеністю. Таку високу ціну не завжди можуть сплачувати навіть ті люди, які живуть у ста­більних суспільствах із багатими демократичними традиціями. А в умовах нестабільності й хаосу, коли на очах руйнується звичний спосіб життя, навряд чи можна сподіватися на гро­мадську згоду щодо дальшого просування до демократії.

Сама ідея демократії починає сприйматися людьми як надто далека від того суспільства, в якому доводиться вирішувати загальні проблеми. Демократія у нас не змогла стати реальністю, а залишилася на рівні "модної" ідеї. Як тут не згадати по­передження Конфуція про те, що "коли слова втрачають свої значення, то народ втрачає свободу". Відбувається розкол ма­сової свідомості, в якій жодна з альтернатив не дістає безпе­речної підтримки. До того ж майбутнє політичне обличчя України розглядається політичними партіями по-різному й досить часто декларативно.

Крім того, для динамічного розвитку демократичних проце­сів мусить бути певна політична дисципліна народу й достат­ня політична культура, досягти яких не можна за такий короткий проміжок часу.

Як переконує досвід багатьох країн Заходу, рух до демократії можливий тільки шляхом обмеження влади, а рушійною силою й принциповим носієм цього обмеження завжди був середній клас, який формується в результаті фундаментальних соціаль­но-політичних та економічних перетворень. Важлива роль у цьому процесі належить малим підприємствам, кооперативам, біржам та ін. Тільки шляхом заохочення, а не забороною, не обме­женнями чи надмірними податками формується цей клас. У нас іще тільки з'являються паростки цього соціального явища, а тому необхідно, щоб нинішні структури влади всіляко сприяли його розвиткові. До того ж процес збагачення деяких груп населення йде за рахунок спекуляції, хабарництва та мафіозних структур.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не да­ючи йому розвиватися. Незважаючи на всі попередні невдалі спроби реорганізації виконавчих структур, уряд має досить сил і засобів для того, щоб виконувати саме цю, контролюючу функцію.

Динамічний розвиток демократичних перетворень ускладню­ється ще й тим, що держава із складною етнічною структурою населення багато сил і часу повинна приділяти вирішенню проблем, пов'язаних із підтримкою законності та порядку, за­безпеченню умов для задоволення етнічних і культурних потреб меншостей, а зрештою, й територіальної цілісності.

Загрозливим для демократичних перебудов є й те критичне економічне становище, в якому опинилася Україна. Адже в більшості подібних випадків, як відомо з історії, вихід із нього один — деспотія, а трагічний досвід російської держави (ім­перії, Союзу) доводить, що її реформатори завжди зазнавали поразки, а консерватори святкували перемогу. В її історії хи­мерно поєднувалися прагнення до реформ (налічується близько 20 таких спроб) і неспроможність їх реалізувати спов­на. Інакше й не могло бути, бо, як правило, щось нове впро­ваджувалося за збереження старих структур влади. Не випадково колишній Союз був єдиною країною в Європі, де всі без винятку реформи, спрямовані на введення демократи­чних новацій, провалилися, а своєрідним результатом таких спроб було виникнення й посилення тоталітарної держави.

Тому висновки одного з відомих дослідників тоталітаризму Ф. Хайека про те, що фундаментом усіх свобод особистості є економічна свобода і якщо її знищити, то руйнується вся ци­вілізація, що встановлення тоталітаризму є невідворотним ре­зультатом перенесення на сучасне суспільство принципів, за якими живуть автономні організації, а прикмети тоталітарних режимів випливають із прагнення перебудувати життя сус­пільства згідно з певною, наперед заданою метою, звучать сьо­годні як застереження для деяких політичних партій, їх лідерів і громадян. Більше того, сьогодні на високому державному рівні чуємо твердження про те, що в Україні вже існує демо­кратичний режим. Але, як відомо, чистих демократій не бу­ває. Багато провідних політологів Заходу (Альфред Стефан, Хуан Лінц та ін.) схиляються до такої ієрархії політичних ре­жимів:

1) демократія;

2) авторитаризм;

3) тоталітаризм;

4) посттоталітаризм;

5) султанічний режим.

Виходячи з цього, нині надзвичайно важко визначитися з тим політичним режимом, у якому ми живемо, що впливає на правильність вибору стратегії перетворень. Аналіз ознак полі­тичних режимів дає підставу говорити про те, що ми перебу­ваємо на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів, і відкритий шлях для демократичних нововведень. А це вимагає вироб­лення такої стратегії переходу до демократії, яка б ураховува­ла ці особливості.

Є ще одна небезпека для демократизації суспільства, про яку сьогодні майже ніхто не говорить. Ще М. Драгоманов під­креслював, що багато політиків, які починали свою кар'єру з радикального напряму й навіть барикад, ставали зрештою де­спотами під виглядом рятування "єдності держави", яка була необхідна (з їх точки зору) для забезпечення "свободи й про­гресу" від замахів "сепаратизму". Це звучить особливо актуально сьогодні, коли на політичній арені з'явилося багато "рятівників Вітчизни".

Та хоч би якою глибокою здавалася безодня, куди потрапи­ло наше суспільство, хоч з якими труднощами довелося сти­катися демократії, розбудова незалежної демократичної України — цілком реальний процес. В історії людства є чима­ло подібних прикладів. Згадаймо кризу в Німеччині в повоєн­ний період, становище Японії та Південної Кореї 1945-1950 pp. До того ж сучасна світова цивілізація, яка на рубежі третього тисячоліття досягла колосальних успіхів у всіх сферах суспіль­ного життя, не допустить утворення на території України дер­жави, яка б суперечила природі людини й загрожувала світові. Це по-перше.

По-друге, реформи, хоч і мали непослідовний характер, ві­діграли свою позитивну роль. Головне їх досягнення полягає в тому, що більшість людей усвідомила необхідність якнай­швидшого звільнення від того становища, в якому так довго довелося жити. Зрештою, й ліквідація паралельних структур влади унеможливлює повернення найближчим часом до ко­лишнього стану.

По-третє, виникнення ознак громадянського суспільства зу­мовило зміни в соціально-класовій структурі, які, в свою чер­гу, реально й позитивно впливають на формування владних структур, розвиток демократії. Звичайно, громадянське сус­пільство не є абсолютно досконалим. Його творчий хаос зав­жди дратуватиме уряд, який через це закликатиме до порядку чи навіть робитиме спроби зруйнувати громадянське суспіль­ство. Важливими рисами останнього є різноманітність, від­критість і свобода, вироблення умов для контролю над державою.

По-четверте, демократичний шлях розвитку — природний історичний процес і всі спроби його відкинути приречені.

Таким чином, розвиток демократичних процесів в Україні зумовлений рядом факторів, а їх динамізм залежатиме від ле-гітимності різних форм власності, етнічного та соціального складу населення, співвідношення політичних партій і рухів, від форм правління, історичних і культурних традицій, рівня політичної активності й політичної культури, розвитку націо­нальної ідеї та національної свідомості, наявності й ролі різ­них релігій тощо. Головною небезпекою для демократичних перетворень в Україні є убогість нашої політичної, правової свідомості.

Україна переживає важкі часи становлення нового суспільства, про яке здавна мріяв народ. Процес цей свідомо гальму­ється певними політичними силами в країні та поза її межа­ми. Він буде тривалим і болісним, але це муки народження, й треба сподіватися, що він завершиться формуванням усіх оз­нак демократичної держави.

Вегеш