3. Розвиток української наукової мови у 20-30 рр. XX ст.

Як відомо, усебічний розквіт української національної культури розпочався з відродження української державності у 1917 р. У цей час була створена Українська народна республіка (УНР). Саме тоді українська мова вперше була проголошена державною та розпочався інтенсивний розвиток науки й культури. Але УНР проіснувала недовго. В Україні було встановлено радянську владу. Незважаючи на це, українське відродження тривало ще деякий час.

Науковою працею займалися як у ВУАН, так і в інших науково-дослідних установах. Серед них можна виділити Інститут ім. Шевченка та Український науково-дослідний інститут педагогіки (м. Харків), Український науковий інститут книгознавства (м. Київ) та ін.

Декретом 1923 р. про українізацію всі мовні проблеми не було вирішено. У зв’язку з цим актуальним лишалася боротьба за сфери функціонування української мови та питання усталення літературних норм.

Зважаючи на це мовознавці 20 – 30-х рр. головну увагу звернули на літературні норми, зокрема: орфографічні, орфоепічні, граматичні і лексичні. Розпочався процес дерусифікації української мови. Його основою було розв’язання питань граматики української літературної мови. Мовознавці О.Курило, М.Сулима, М.Гладкий виступали проти конструкцій, спільних для української та російської мов.

Все це зумовило потребу створення практичних словників, особливо перекладних (російсько-українських і українсько-російських), правописних словників і мовних порадників де знайшли своє відображення зміни, що відбулися в українській мові з поч. ХХ ст. Наприклад: “Російсько-український словник” (ред. А.Кримський, 1924-1933 рр.), “Правописний словник” (Г.Голоскевич, 1930 р.), математики (Ф.Калиновича й Г.Холодного, 1925-1931 рр.), економічної термінології (Г.Кривченка й В.Ігнатовича, 1930 р.), хімії (О.Курило, 1925 р.), фізичної термінології, механіки (Т.Секунди, 1925 р.); технічні словники: “Російсько-український технічний словник” (В.Дубровського, 1926 р.), “Словник технічної термінології з російським покажчиком” (М. і Л. Дарморосів, 1927 р.), “Словник технічної термінології. Електротехніка” (І.Шелудька, 1928р.), “Словник технічної номенклатури. Мануфактурні виробництва” (Ф.Лоханька, 1928 р.), “Словник будівельної термінології” (С.Булди, 1930 р.) та ін.

Ці словники, відрізнялися не тільки своїм науковим потенціалом, а й спрямуванням. Уніфікації термінів та виробленню єдиного підходу до їх укладання сприяло видання словників. Це було результатом значного розвитку лексикографії як науки в цілому.

На той час поширились випадки, коли в текстах на позначення одного поняття використовувалися два слова як у різних словниках (в’язкість і чіпкість, вібловий і циліндричний, струм і пруд, циндра і залізина тощо); так і в

одному словнику (аркуш і лист, каблучка і кільце, справилля і комплект,течиво і рідина, тощо). Траплялися випадки: 1) коли в аналізованих словниках з двох слів на позначення одного поняття одне не було зафіксоване, хоча ним активно використовувалось в текстах (вакуум, шліхва тощо); 2) словники пропонували більше двох слів на визначення одного поняття, проте в текстах використовувалося тільки одне із запропонованих.

Близько сорока відсотків із запропонованих словниками термінів з часом стали активно вживатися. Пропонуючи їх, науковці надавали перевагу суто українським термінам через їх точність й легкозрозумілість. Терміни, зібрані у словниках 20 - 30-х рр., потребували серйозного обговорення.

Отже, у цей час науково-технічні тексти активно формувались і розвивались, заклавши основи розвитку наукового стилю в цілому.

У 20 – 30-ті рр. питання про активні дієприкметники в українській мові розв’язувалося далеко не однозначно. Деякі мовознавці, наприклад, О. Курило, М. Сулима та С. Смеречинський, заперечували право на вживання в українській мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, керуючий). Вони вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а їй властиві лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, затискний, швидкорізальний тощо; пропонували замість активних дієприкметників використовувати описові конструкції. У таких випадках пропонувалось надавати перевагу займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові.

Однак такі мовознавці, як П. Бузук та ін., вважали, що українська мова без активних дієприкметників обійтися не може. У ІІ пол. 30-х рр. ця думка була домінуючою: в українській науковій мові знову поширилися активні дієприкметники (обслуговуючий, прилягаючі, посилюючий), які вживаються й сьогодні. Але ще деякий час у науково-технічних текстах паралельно функціонували активні і пасивні форми дієприкметників та описові конструкції: зварюючий – що зварює конструкції, обертаючий – що обертає вал та ін.

Мовознавці тих часів невластивими українській мові вважали й віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переплавка, правка, доставка тощо), хоч у той час вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники є у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській термінології того періоду, розглядалося як наслідок негативного впливу російської мови. Зважаючи на це їх рекомендували заміняти іменниками з суфіксом -ання ( -яння) (доставляння, трактування, відмивання) або безсуфіксні іменники (навар, вичерп, розпоряд).

В українській термінології майже не вживалися термінологічні прикметникові форманти -подібний та -видний. Рекомендувалися суфікси -уват, -аст-, -ист-: краплюватий, клинуватий, крапчакуватий, крапчастий, порошкуватий. У ІІ пол. 30-х рр. ці форми повністю замінилися іншими: краплеподібний, клиноподібний, порошкоподібний, пунктироподібний хоча в науково-технічних текстах такі форми вживалися паралельно з першими.

Здебільшого мовознавці рекомендували обмежувати використання іменників з суфіксами -ч- , -чик-, -щик- (передача, покажчик, мурівщик), прикметників з суфіксами -очн(ий), -ечн(ий), -альн(ий) (перевірочний, копієчний, пірамідальний), які поширилися у другій половині 30-х рр.

Через нестійкість термінологічних норм у науково-технічних текстах 20 – 30-х рр. паралельно вживалися суфікси -ов-, -аль-, -ич-, -н-: обертовий, циліндровий, транспортовий – обертальний, циліндричний, транспортний.

У реченнях з порівняльним значенням перевага надавалася подвійному сполучнику що - то: “Що нижча температура охолоджувальної рідини, то сильніша її гартувальна здібність”, а не чим - тим, усталеному й унормованому пізніше.