Теоретичний блок

Лекція 1. Технології соціальної роботи з клієнтами

Мета: Дати загальну характеристику типового

технологічного алгоритму індивідуальної і

соціальної роботи з клієнтами.

Завдання:

• розкрити сутність індивідуальної соціальної роботи з клієнтами;

• дати загальну характеристику етапів соціальної роботи з клієнтами;

• розкрити сутність соціально-педагогічної моделі «ведення випадку».

Основні положення

1. Індивідуальна соціальна робота з клієнтами. Типовий технологічний алгоритм соціальної роботи з клієнтами. Етапи соціальної роботи з клієнтом.

Більшість провідних спеціалістів різних країн світу виступають сьогодні за уточнення поняття «соціальна робота» – в тому розумінні, що забезпечення гарантованої соціальної допомоги людині, задоволення її мінімальних потреб і благодійна допомога тим, хто знаходиться за межею бідності – це не соціальна робота. Визначення соціальна робота полягає в тому, щоб навчити клієнта активно долучатися до процесу вирішення своїх проблем; саме в цьому полягає основна функція соціальної роботи як професійного виду діяльності.

Перед соціальною освітою в Україні стоїть складне завдання – збалансувати складну ситуацію сьогодення, поставивши в центрі уваги людину, зробивши на неї ставку, особливо людину, чия безпека, життєвий рівень, права і благоустрій бажають значно кращого.

Практика соціальної роботи базується на розумінні того, що соціальний працівник та клієнт виступають рівними партнерами в процесі пошуку най­кращого рішення поточних проблем клієнта та в забезпеченні розвитку його можливостей по вирішенню своїх проблем самостійно. Користуючись метафорою, можна сказати, що соціальні служби не дають голодній людині рибу, але дають вудку і навчають ловити рибу. Іншими словами, ми уповноважені давати можливість людям розвивати необхідні навички та вміння, щоб жити таким життям, якого вони для себе прагнуть.

Центральною ланкою в системі надання соціальної допомоги є взаємодія соціального працівника з клієнтом. Рівень її організації значною мірою обумовлює результат соціальної роботи з клієнтом, ступінь вирішення його проблеми. Ефективність цього процесу залежить від багатьох факторів. Одним із них є тип взаємовідносин, що встановлюється між соціальним працівником та клієнтом. Взаємостосунки соціального працівника і клієнта значно відрізняються від спілкування продавця і покупця у магазині або майстра і клієнта в ательє, так як вони не мають за мету товарно-грошово­го обміну. Але це і не відносини дружби, і не типові відносини з чиновником. Це, насамперед, відносини довіри, коли клієнт знає (або сподівається), що йо­го вислухають, зрозуміють турботи, розпач, біль, запропонують допомогу.

Беручи до уваги те, що процес взаємодії з клієнтом є процесом взаємним, ідея співпраці одержує набагато більше змісту. Таке партнерство означає, що обидві сторони щось вносять до загальної справи, і внесок обох сторін однаково цінний, обидва партнери працюють для досягнення постав­леної мети.

Принцип співпраці втілюється в життя таким чином, щоб дії працівни­ка відповідали проголошуваним цінностям. Не можна говорити одне, а роби­ти інше. Соціальний працівник має уникати дій на основі стереотипів та упе­реджень. Погляди, стосунки, цінності та життєвий досвід можуть суттєво відрізнятися у клієнта та у працівника. Тому партнерство мусить ґрунтува­тися на розумінні й прийнятті розбіжностей. І на соціальному працівникові лежить відповідальність бачити в клієнтові цілісну й унікальну людину, ко­тра перебуває в особливій ситуації.

Важливо пам'ятати: немає причин вважати, що клієнт довірятиме соціальному працівникові з першої зустрічі. Більшість людей, що стають клієнтами соціальних служб вже мали деякий контакт із «владою» і не завжди були задоволені результатами.

Взаємодія соціального працівника з клієнтом – це двосторонній процес. Не тільки соціальний працівник впливає на клієнта, але й сам відчуває його вплив. Пошук можливих шляхів вирішення проблеми – це їх сумісний пошук, який передбачає мобілізацію зусиль як однієї, так і іншої сторони. Співробітництво як домінуючий тип взаємодії відкидає таку, наприклад, позицію соціального працівника: «Я професіонал – Ви ні»; «Я знаю більше»; «Я приймаю рішення – Ви його виконуєте» і т. ін. Типовою формулою цьо­го підходу є позиція: «Я старший – ти молодший і тому я знаю як краще». Якщо соціальний працівник керується лише суб'єктивними оцінками, не вра­ховує думку клієнта, то він забуває, що моральні цілі можуть бути досягнуті тільки за допомогою моральних засобів. Ще більш небезпечна позиція соціального працівника, яка спонукає його на організацію соціальної роботи не заради клієнта, а заради особистого престижу. Формальний підхід до клієнта, проведення великої кількості різних заходів напоказ, «заради галоч­ки», зорієнтованих на зовнішню ефектність, захоплення кількісними показ­никами – це риси, що характеризують таку категорію соціальних працівників. Видатному режисеру К.Станіславському належать слова, які стали вже народною мудрістю: «Полюбляйте мистецтво в собі, а не себе в мистецтві». Ці слова мають відношення не тільки до мистецтва, а й до всіх сфер життєдіяльності. Якщо Ви бажаєте бути корисним людям, то працюй­те заради них, а не заради себе.

Працюючи з клієнтом, соціальний працівник повинен чітко

усвідомлю­вати той факт, що клієнтом соціальної служби йому було стати нелегко. Звертаючись до соціального працівника за допомогою, людина може відчува­ти дискомфорт, тривогу і навіть стрес. За той час, коли людина вирішує ди­лему: звернутись їй до соціального працівника або ще раз спробувати вирішити свою проблему самостійно, вона розв'язує багато особистих питань.

Наприклад, вона мусить:

• зрозуміти, що у неї дійсно є проблеми, вирішення яких потребує допомоги соціального працівника;

• допустити ймовірність того, що про її проблему можуть дізнатися колеги, члени сім'ї, друзі;

• усвідомити, що їй можливо буде потрібно поступитися своєю незалежністю і погодитись грати підлеглу роль.

Тому соціальним працівникам під час зустрічі з людиною, яка звернулась до соціальної служби, дуже важливо враховувати її стан і намагатися надати їй підтримку в прагненні стати клієнтом соціальної служби. Кожен клієнт соціальної служби незалежно від причин його звернення, характеру проблеми, інших особливостей, має певні права. Це, насамперед, право на са­мостійне рішення і вибір, на участь у прийнятті всіх наступних рішень, на конфіденційність, чесність і справедливість з боку соціального працівника.

Необхідною умовою ефективної взаємодії соціального працівника і клієнта є встановлення психологічного контакту між ними, комфортної морально-психологічної атмосфери їх спільної діяльності. Значною мірою це за­лежить від уміння соціальних працівників встановлювати емоційні та ділові відносини, уміння привернути до себе клієнта. Особливе значення має рівень розвитку емпатії, співпереживання клієнту. Взагалі, емпатія – ключовий момент у діяльності соціального працівника.

Емпатія – прямий переклад німецького слова «почування усередину», «спрямованість усередину». Прослідковується аналогія із словом «симпатія», що виражає «співчуття» і має відтінок сентиментальності. Емпатія – почуття більш глибоке і передає таке духовне єднання особистостей, коли одна людина настільки переймається почуттями іншої, що тимчасово ототожнює себе із співрозмовником.

Під час обговорення своєї проблеми з соціальним працівником клієнт ніби «звалює» цю проблему на співрозмовника, і той бере на себе половину її ваги. В той же час клієнт одержує від соціального працівника велику підтримку у боротьбі зі своїми труднощами, отримує заряд психологічної стійкості, мужності та сили волі.

За останні десятиріччя набули широкого розповсюдження дослідження ефективності соціальної роботи. Висновки цих досліджень свідчать про те, що, як правило, проблеми клієнтів вирішуються в перші шість місяців кон­тактування із соціальним працівником. Головними є ті зміни, які стосуються сфери людських стосунків. В свою чергу, соціальні працівники мають найбільше задоволення від тих видів діяльності, які пов'язані з емоційною підтримкою клієнтів. Зрозуміло, що емоційна підтримка і емпатія невід'ємні одна від одної. Якщо соціальний працівник страждає від емоційної глухоти, яка заважає йому у професійному контакті, то нелегко приходиться і клієнту, тобто страждають обидві сторони. Соціальному працівнику потрібно навчитися бути сердечним і доступним та одночасно вміти зберігати холоднокровність і професійну дистанцію, добре розуміти різницю між особисти­ми і професійними відносинами.

Американський дослідник і педагог І.Перкі запропонував так звану концепцію «запрошуючого навчання», головні ідеї якої мають інтерес і для соціальної роботи, організації взаємодії соціального працівника з клієнтом. «Запрошуючий стиль», з точки зору І.Перкі, являє собою сукупність повідомлень вербальних та невербальних, формальних та неформальних, що адресовані учням з метою інформування їх про те, що вони в очах вчителя є здібними, відповідальними та гідними людьми. Однак такий стиль властивий лише педагогам, які зорієнтовані на дружню комунікацію з людьми. Для них характерне тепле ставлення до людей, справжність емоційних впливів, ентузіазм. Педагоги, яких відрізняє байдужість, глузування з інших людей — порушують почуття безпеки у людей, вони підривають їх творчі сили. Думки, висловлені І.Перкі, якщо їх розглядати з позиції соціальної роботи, можуть стати основою концепції «запрошуючої допомоги клієнтам», мати значення для формування відповідного стилю поведінки соціального працівника.

Практична соціальна робота ґрунтується на чотирьох головних складових: визначення проблеми клієнта, розробка плану, реалізація намірів та оцінка результату. У сукупності вони складають загальну схему соціальної роботи з клієнтом. Ці процеси можуть мати різні назви в літературі, але від цього не змінюється їх сутність. Кожен із них передбачає сумісну діяльність соціального працівника і клієнта, їх співробітництво.

Визначення проблеми. Зрозуміло, що перед тим, як розпочати використовувати певні форми соціальної роботи, потрібно визначити проблему клієнта. Існує декілька поглядів на розуміння цього процесу. Наприклад, де­які фахівці розглядають його як діагностику, яку застосовує соціальний працівник з метою розпізнання проблеми клієнта, її причини. На думку інших, люди самі спроможні розпізнати свою проблему, їм тільки потрібно до­помогти сформулювати її. Мають право на існування обидва підходи, які ре­алізуються в залежності від особливостей клієнта, його проблеми, можливос­тей соціального працівника та інших факторів. Крім того, можливе і об'єднан­ня елементів різних підходів. В результаті сумісної діяльності цей процес дає чітке розуміння проблеми як соціальному працівнику, так і клієнту.

Розробка плану. Розуміння проблеми соціальним працівником і клієнтом дає можливість розробити план вирішення цієї проблеми, визначи­ти пріоритети (враховуючи, що більшість проблем мають багатогранний ха­рактер). І знову-таки, важливо, щоб клієнти брали активну участь у визна­ченні пріоритетів. Соціальні працівники допомагають у формулюванні планів, розробці реалістичних підходів до вирішення завдань. Вони повинні навчити людей визначати головні цілі і завдання їхнього життя.

Реалізація намірів. Після того, як план сформульовано, починається його реалізація. В цьому процесі беруть участь обидві_:

зацікавлені сторони (соціальний працівник і клієнт). Кожен з них бере на себе те завдання, яке йому під силу. Клієнту необхідно повністю і негайно включатися у вирішення своїх проблем. Мотивація до безперервних змін і буде підтримуватися низ­ками успішних досягнень. На цьому етапі для клієнта особливе значення ма­ють ситуації успіху, які соціальний працівник у взаємодії з клієнтом нама­гається створити для нього. Завдання соціального працівника – дати кожно­му клієнту можливість пережити радість досягнення, усвідомити свої здібності, сили, повірити у себе.

Оцінка результатів. Кінцевим результатом повинна стати оцінка всієї виконаної роботи, визначення ступеня вирішення і проблеми і успішності про­веденого втручання. Важливо, щоб клієнти брали участь і в цьому процесі, бо вони можуть оцінити успішність включення соціального працівника у розв'язування проблеми, яка була визначена на початковому етапі. В цьому процесі можуть виникнути нові проблеми, і в такому випадку весь процес по­чинається заново – з розробки нового плану.

В процесі соціальної роботи з клієнтом соціальні працівники намагають­ся добитися такої реабілітації і нормалізації стану людини і її відносин з близьким оточенням і суспільством в цілому, коли вона не потребує постійної допомоги і може жити тим життям, яке сама для себе обрала. Досягнути та­кого результату соціальним працівникам вдається не завжди. Іноді вони одержують тільки часткові результати, а іноді це не вдається зовсім, що мо­же бути пов'язано з об'єктивними умовами, особливостями клієнта або недо­статньо високою кваліфікацією соціального працівника.

Процес взаємодії з клієнтом містить у собі не тільки безпосередню спільну діяльність соціального працівника і клієнта (наприклад, під час на­дання консультативних послуг), але й активну посередницьку діяльність соціального працівника з іншими установами, окремими фахівцями з метою розв'язання проблеми клієнта. Посередницькі послуги характерні для всіх видів соціальних служб як загальних, так і спеціальних. Підпорядкованість роботи соціальної служби конкретному закладу не означає її замкнутості, ізольованості від цілісної системи надання соціальної допомоги. У людей про­тягом життя виникають різні проблеми, і соціальні працівники того чи іншо­го підрозділу можуть допомогти клієнту визначити, який фахівець або яка установа будуть для нього найбільш корисними. Саме тому соціальні працівники повинні добре орієнтуватись в існуючій системі соціальних служб, інших агентств, установ, їх спрямованості, функціях, мати інформацію про послуги, які вони надають, режим діяльності тощо.

Організація посередницької діяльності соціальних працівників умовно розподіляється на декілька етапів, кожний з яких має свої завдання.

На першому етапі соціальному працівнику потрібно уточнити пробле­му, яку прагне розв'язати клієнт. Якщо соціальний працівник не може вирішити її власними силами, то він зобов'язаний допомогти клієнту знайти іншу установу, фахівців, які спроможні це зробити.

На другому етапі соціальний працівник вивчає і оцінює разом з клієнтом всі можливі варіанти того вибору, який вони здійснюють, звертаю­чись до тієї чи іншої установи. Важливо добре зважити всі переваги, не­доліки установ, що функціонують у даному регіоні.

Порівняння їх можливостей дасть клієнту реальне уявлення про по­тенційні вигоди, що в свою чергу, має значення для прийняття остаточного рішення – звернутись за допомогою або відмовитись від послуг.

Після того, як клієнт разом із соціальним працівником виберуть найбільш доцільний варіант, наступним третім етапом буде надання допомо­ги клієнту з боку соціального працівника у встановленні контакту з устано­вою або організацією. Найбільш простим методом встановлення контакту є виписка для клієнта потрібних даних: назви установи, адреси, номера теле­фонів, а також пояснення того, що саме клієнт може очікувати від цієї уста­нови. Крім того, може бути корисним і супроводжуючий лист (клієнт має на папері опис мети його звернення до установи, а установа отримує чітке уяв­лення про те, що очікує від неї клієнт), або соціальний працівник може зате­лефонувати до установи чи супроводжувати клієнта та повідомити потрібну інформацію.

Звернення клієнта до відповідної установи ще не означає закінчення по­середницької діяльності соціального працівника, бо він повинен бути впевне­ним, що контакт «працює» на благо клієнта, який дійсно скористається тими послугами, які допоможуть йому розв'язати проблему. З цією метою соціальний працівник просить клієнта повідомити його про результати звернення, оцінити їх або самостійно безпосередньо звертається до установи і отримує необхідну інформацію. Ці дії допомагають уникнути непорозумінь, оператив­но вирішувати проблеми, з якими клієнт може зустрітися в установі.

Надання посередницьких послуг завжди було важливою частиною соціальної роботи, вони властиві для кожної соціальної служби.

Обов'язковою умовою організації взаємодії соціального працівника з клієнтом є врахування психологічних, фізичних, інших особливостей клієнта, умов його життя і праці, оточення, факторів, що мають вплив на мотивацію його дій, ступінь самостійності тощо.

Процес надання соціальної допомоги – це не завжди реакція на кон­кретний запит людини або групи осіб, які свідомо стають клієнтами соціаль­ної служби. Соціальна допомога має також і попереджуючий характер або характер превентивної допомоги. Тобто завдання соціального працівника по­лягає не в очікуванні, коли до нього людина звернеться, а можливо, не звер­неться за допомогою, а у пропонуванні руки допомоги першим, випереджаючи ті чи інші негативні явища, проблеми професійної діяльності або особи­стого життя, які можуть призвести до кризової, проблемної ситуації. Прин­цип випереджаючої допомоги лежить в основі профілактичної діяльності соціальних працівників. Під профілактикою розуміють науково обґрунтовані і своєчасно вжиті дії, які спрямовані на:

• попередження можливих фізичних, психологічних та інших колізій у окремих індивідів та груп;

• збереження, підтримку і захист нормального рівня життя і здоров'я людей;

• сприяння у досягненні поставлених цілей та розкриття внутрішніх потенціалів людей.

Методи профілактики мають системний характер і спрямовані на ви­корінення джерел стресу як в самій людині, так і в соціальному середовищі та, одночасно, на створення умов для набуття людиною необхідного досвіду вирішення проблем, що стають перед нею.

Профілактика передбачає вирішення проблем, які ще не виникли. Профілактична діяльність також спрямована на такі зміни соціального сере­довища, які б підтримували нормальну життєдіяльність людини.

Дуже добре сутність профілактичної, попереджуючої допомоги розкри­ває східна притча «Дай йому руку».

«Людина тонула в болоті. Тільки її голова ще стирчала із трясовини. Кликала на допомогу. Невдовзі на місці події зібрався натовп. Один чоловік вирішив спробувати допомогти бідоласі. «Дай мені свою руку, – закричав він йому, – я витягну тебе із болота. Не роблячи нічого для власного порятун­ку, людина продовжувала благати про допомогу. «Дай МЕНІ свою руку», – знову і знову вимагав чоловік на березі. Однак у відповідь було чути лише жалібний крик про допомогу. Підійшла ще одна людина і сказала: «Хіба ти не бачиш, що він ніколи не дасть тобі руки. Ти сам повинен дати йому свою руку. Тільки тоді ти зможеш допомогти йому і тільки тоді ти зможеш врятувати його».

Останні слова цієї притчі – кредо соціальної роботи – активність та ініціатива у наданні допомоги людям.

В залежності від особливостей клієнта, причин його звернення до соціального працівника, характеру проблеми та інших факторів, соціальні працівники використовують певні методи соціальної роботи, за допомогою яких вони намагаються розв'язувати проблеми клієнтів, вирішувати завдання профілактичної діяльності, «кризового втручання», професійної адаптації співробітників, підвищувати їх соціально-психологічну компетентність, тощо. Методи соціальної роботи – це способи діяльності соціального працівника, що використовуються для впливу на клієнта. Основні форми соціальної ро­боти: індивідуальні, групові, масові.

Індивідуальна робота – форма допомоги клієнтам у розв'язуванні пси­хологічних, міжособистісних і соціально-економічних проблем. Іноді індивіду­альна соціальна робота виступає як клінічна. Форма індивідуальної роботи з клієнтом протягом тривалого часу була домінуючою у практиці надання соціальної допомоги. Принаймні дві головні ідеї соціальної роботи витримали випробування часом: необхідність індивідуальної роботи та розуміння стану людини. До індивідуальних форм роботи відносяться: індивідуальна бесіда, індивідуальна консультація, індивідуальна корекція.

Групова соціальна робота – це такий вид роботи, коли невелика гру­па осіб з близькими інтересами і загальними проблемами регулярно зби­рається і включається в діяльність для досягнення позитивно орієнтованих загальних цілей. Цілі групової соціальної роботи – обмін інформацією, роз­виток практичних або соціальних умінь, зміна ціннісних орієнтацій, перебу­дова асоціальної поведінки, розв'язання емоційних проблем. Видами групової роботи є дискусійні (групова дискусія, аналіз ситуації морального вибору то­що); ігрові (дидактичні і творчі ігри, в тому числі ділові ігри, рольові ігри); тренінгові програми – засіб впливу з використанням груп під керівництвом соціального працівника або іншого спеціаліста (тренінг ділового спілкування, поведінковий тренінг та ін.). Особливу групу впливу складають методи соціально-культурної роботи (клуби та об'єднання за інтересами, вечори-зустрічі, тематичні вечори тощо). Вони ставлять за мету не тільки ор­ганізацію культурно-розважальної творчої діяльності, позитивного міжособистісного спілкування, але й мають великий соціально-терапевтичний ефект (перш за все, це стосується клубів та об'єднань за інтересами), та використовуються з метою вирішення завдань соціальної реабілітації.

Групова соціальна робота, незважаючи на те, що вона розрахована на групу осіб, не відкидає, а, навпаки, передбачає індивідуальний підхід до клієнтів в групі. Тому соціальні працівники повинні вчитись бачити особисту проблему кожного та її індивідуальне вирішення. Найбільш ефективним підхо­дом до організації роботи з клієнтом є робота з ним індивідуально і у складі групи, що підвищує ступінь співробітництва соціального працівника з клієнтом. Таким чином, взаємодія соціального працівника з клієнтом – складний процес, який охоплює увесь шлях надання соціальної допомоги клієнту – від знайомства з ним, його проблемою – до спільного оцінювання результатів і передбачає діяльність обох зацікавлених сторін, їх активне співробітництво. Запорукою ефективності цього процесу є висока професійна майстерність соціального працівника, яка не тільки забезпечує позитивні результати, але й відкриває шлях до творчості, формує на її основі почуття задоволення своєю працею.

Впровадження технологій соціальної роботи у практику

Як відомо, застосування тих чи інших видів технологій в соціальній роботі визначає її подальшу ефективність. Цілком очевидно, що максимальної ефективності у соціальній роботі можна досягнути, використовуючи усі види технологій соціальної роботи в комплексі.

Розглянемо окремі види технологій, які найчастіше використовуються у соціальній роботі. Соціальна діагностика – один з найважливіших компонентів технології соціально-педагогічної діяльності.

Термін «соціальна діагностика» набув ши­рокого застосування починаючи з 20-30-х років XX століття.

Під соціальною діагностикою розуміють точне з'ясування причинно-наслідкових зв'язків, які виникли під впливом певних умов та в процесі існування клієнтів соціального обслуговування. Соціальна діагностика передбачає збір інфор­мації про клієнтів і умови їх життєдіяльності, а також аналіз цієї

Індивідуальні	Групові	Масові
Телефон «Довіри» Консультації Соціальний супровід Психодіагностика Матеріальна допомога	Лекції тренінги Клуби Вечірні та недільні школи Семінари Круглі столи Дні відкритих дверей Служби знайомств Конкурси Диспути Тестування Рейди-дослідження житлово-комунальних умов	Мобільні консультпункти Теле-, радіопрограми Конференції Кубок КВК «Ярмарок соціальних технологій» Фестивалі Оздоровчі табори Виставки Опитування Акції Естафети Марафони Ярмарки соціальних послуг та технологій

Рис.1 Форми соціальної роботи з клієнтами

інформації з метою розробки програми соціальної допомоги. Реальна оцінка та діагноз є основою для прийняття конкретних рішень. Практична соціальна діагности­ка використовується в найрізноманітніших сферах життя людини. Якщо соціальний педагог хоче зрозуміти вчинки клієнта, він почне із з'ясування причин відповідної поведінки, тобто мотивів, в основі яких найчастіше ле­жать потреби. Серед основних потреб людини можна виділити: біологічні (фізіологічні, статеві, орієнтувальні і т.д.); матеріальні (одяг, їжа, житло і т.д.); соціальні (трудові, пізнавальні, комунікативні і т.д.); духовні (моральні, естетичні, релігійні).

Незадоволені потреби породжують в подальшому соціальні проблеми.

Основні правила діагностування соціальних проблем сформулював видатний російський учений В.І. Вернадський: аналіз проблеми повинен бути детальним; в процесі діагностування необхідно виділяти із часткового загальне; будь-яке явище повинне досліджуватися історично та комплексно, у взаємозв'язку з іншими явищами; під час дослідження потрібно завжди давати відповідь на запитання «чому»? уся зібрана інформація повинна бути науково обґрунтованою; під час роботи слід вивчати загальні закономірності наукового пізнання; усі дослідження повинні бути пов'язані із реаліями життя; в процесі дослідження слід вирішувати не лише назрілі проблеми, але і ті, що можуть виникнути у клієнта в майбутньому.

Виходячи із вищезазначеного, типовими завданнями соціальної діагностики є:

1. виявлення специфічних суспільно значимих якостей, особливостей розвитку і поведінки клієнта;

2. визначення ступеня розвитку різноманітних властивостей, їх кількісний і якісний показник;

3. проведення детального описування особливостей клієнта (у разі необхідності);

1. рангування специфічних властивостей клієнта.

Для уможливлення виконання даних завдань, тобто для того, щоб бути дійсно кваліфікованим спеціалістом в галузі соціальної діагностики, соціаль­ний педагог повинен володіти науковими і практичними її основами.

Як відомо, людина являє собою єдність біологічного, духовного і соціального в межах єдиного цілого. Тому, в процесі соціальної діагностики враховуються дві основні групи факторів:

1. соціальні (зовнішні);

2. біологічні (внутрішні).

Соціальний діагноз може здійснюватись на рівні:

• суспільства в цілому (з метою з'ясування загальних тенденцій у розвитку того чи іншого явища);

• соціальної групи (класу, народності, колективу) чи територіальної спільноти;

• особистісному.

У ході встановлення соціального діагнозу соціальний працівник повинен керуватися наступними принципами: конфіденційності; наукової обґрунтованості; об'єктивності;

ефективності; корисності (відомий під назвою «Не нашкодь!»).

Технологія соціальної діагностики складається з наступних етапів:

• знайомство з клієнтом, визначення мети, виділення складу ситуацій, що підлягають діагностиці, параметрів ситуації, підбір основних по­казників чи критеріїв;

• вимірювання та аналіз показників;

• формулювання і оформлення висновків, заключень згідно діагнозу.

Для здійснення соціальної діагностики використовується величезна група методів. Усі вони повинні відповідати наступним вимогам: валідність; надійність; однозначність; точність; простота у використанні; доступність.

Серед основних груп методів соціальної діагностики виділимо наступні:

1. Суспільні: інформаційне обстеження; соціально-історичне обстеження; інформативно-цільовий аналіз; соціальна картографія.

2. Індивідуальні: спостереження; бесіда; соціометрія; експертна оцінка; моніторинг; тестування; анкетування; вивчення біографій та ін.

Не менш важливого значення в процесі діяльності соціального працівника набуває володіння технологіями соціальної адаптації особистості.

Соціальна адаптація являє собою процес активного пристосування людини до нових для неї соціальних умов життєдіяльності, протягом якого вона набуває рівноваги і стійкості до впливу змінних умов соціального середови­ща. Повна соціальна адаптація людини передбачає сукупність наступних типів адаптацій:

• організаційна адаптація (сприяння створенню для людини сприятливих умов для життя і діяльності). Передбачає використання методів організації практичної діяльності і поведінки індивіда;

• економічна адаптація (процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин між індивідами, групами). Найефективнішими є методи організації пізнавальної діяльності та формування свідомості особистості, а також формуван­ня перспективи;

• педагогічна адаптація (пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда). Найефективніші методи здійснення даного виду адаптації - переконання та прикладу;

• психологічна адаптація (процес пристосування органів чуття до особливостей діючих на них стимулів з метою покращення сприйняття і запобігання пошкодження рецепторів від надмірного навантаження). Основні методи роботи соціального педагога – стимулювання діяль­ності і поведінки індивіда;

• професійна адаптація (пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці і особ­ливостей конкретної спеціальності). Найпоширенішими методами професійної адаптації є методи формування свідомості, перспективи, організації практичної діяльності і поведінки особистості.

Соціальна адаптація здійснюється за такими стадіями (етапами):

1. стадія початкова (етап формування адаптаційних навиків і розвитку здібностей, які покликані в подальшому полегшити соціальну адаптацію);

2. стадія терпіння (пристосувальницький етап, у ході якого і соціальне середовище, і індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки);

3. стадія пристосування (етап засвоєння соціально корисних ролей);

4. стадія правової адаптації;

5. стадія повної адаптації (етап «асиміляції», коли індивід відмов­ляється від попередніх зразків і цінностей і повністю визнає нові).

Наступним видом технологій соціальної роботи є соціальна профілактика.

Соціальна профілактика – науково обґрунтовані і своєчасно виконувані дії, спрямовані на:

• попередження можливих фізичних, психологічних та соціокультурних відхилень у окремих індивідів і груп ризику;

• збереження, підтримання, та захист нормального рівня життя і здоров'я людей;

• сприяння в досягненні поставленої мети і розкритті внутрішньо­го потенціалу.

Об'єктами соціальної профілактики виступають:

• негативні сторони в об'єктивних умовах життєдіяльності людей;

• негативні сторони в організаційно-управлінській діяльності держав­них та громадських органів самоврядування;

• негативні сторони в міжособистісних стосунках і поведінці людей;

• негативні явища в правосвідомості і соціально-правовому мисленні.

Основними принципами соціальної профілактики є: директивність (обов'язковість і своєчасність у виконанні); системність; конкретність; реальність; законність.

Найпоширенішими методами соціальної профілактики є метод форму­вання перспективи, метод позитивного прикладу, вправи.

Соціальна терапія – форма втручання (інтервенції) в світ клієнта чи його оточення, орієнтована на допомогу клієнту через вплив на психічні і соматичні функції його організму. Основною метою соціальної терапії є оптимізація відносин у системах «людина – людина», «людина – група», «людина – світ».

Технології соціальної терапії ґрунтуються на досягненнях психології, психіатрії, психотерапії та соціальної педагогіки. Кожен із методів, що вико­ристовуються в соціальній терапії включає два елементи:

• інтелектуальний, пов'язаний із інформаційним впливом слова;

• емоційний, який зумовлюється використанням міміки, жестів та особливостей характеру соціального педагога.

Усі методи соціальної терапії використовуються у двох формах:

І – індивідуальній – використовується стосовно клієнтів, вирішення про­блем яких вимагає жорсткої конфіденційності, або які не бажають приймати участь у груповій соціальній терапії.

Методи індивідуальної діяльності, або соціальна робота з індивідуаль­ним випадком, використовуються тоді, коли соціальний працівник, спільно з клієнтом, розв'язує його особистісні і соціальні проблеми.

У своїй роботі з клієнтом соціальний працівник керується такими принципами: клієнт індивідуальний; клієнт має право на власні почуття та їх виявлення; соціальний педагог повинен проявляти контрольовані емоції; клієнт повинен відчувати з боку соціального педагога підтримку; клієнт має право на власний вибір; клієнт має право на конфіденційність.

Загальну схему роботи соціального працівника з індивідом можна по­дати в такому вигляді: налагодження первинних зв'язків і потреб клієнта у змінах; дослідження проблеми; мотивація; концептуалізація проблеми; дослідження стратегій вирішення; вибір стратегії; реалізація стратегії; еволюція (розвиток самого клієнта).

Індивідуальна робота здійснюється за допомогою методів: психосоціального; поведінкового; цільового; оперантної зміни поведінки; респондентної зміни поведінки; екологічного; методу вирішення проблем; раціонального методу; терапії реальністю.

II – груповій, яка дозволяє клієнту глянути на себе очима групи і, відповідно, відкоригувати поведінку, а також, у разі необхідності, розробити ефективну програму індивідуальної терапії. Групи при цьому можна умовно поділити на: навчальні;

спільної діяльності; групи для батьків; чоловічі та жіночі групи.

Склад групи може змінюватись в залежності від поставленої мети та визначених завдань.

Технологія роботи в групі покликана розв'язувати такі завдання: забезпечення нормального розвитку членів групи; самоутвердження особистості; виховання почуття громадянськості; попередження дисфункцій у групі; корекція мети, коли це необхідно задля одного чи кількох членів групи.

Соціальна групова робота є практичним методом діяльності, який допомагає особистості розширити своє соціальне функціонування і, завдяки цілеспрямованому досвіду групи, більш ефективно справитись з своїми індивідуальними, груповими чи проблемами в мікросоціумі.

Робота з групою включає найрізноманітніші види діяльності соціального працівника: розвиток групи в цілому та індивіда зокрема; розвиток взаємодопомоги і підтримки серед членів групи; використання групового процесу для життєдіяльності групи; розвиток автономії в групі.

На сьогоднішній день існує багато підходів до класифікації соціальних груп. Розглянемо деякі з них. Виходячи із змісту діяльності розрізняють:

1. групи дозвілля;

2. освітні групи:

- групи сімейної освіти;

- групи професійної орієнтації;

- групи вільного вибору;

3) соціальні групи, спрямовані на:

• збереження адаптивних моделей;

• зміну адаптивних моделей;

4) групи соціальної терапії.

Виходячи із кінцевої мети діяльності, розрізняють такі типи соціальних груп: групи відновлення (основна мета – спільне раціональне дозвілля); групи відновлення умінь (основна мета – відновлення втрачених умінь або набуття нових); освітні групи (розглядають такі питання, як раціональний розподіл сімейного бюджету, виховання дітей та ін.); групи посередництва (основна мета - гармонізація потреб особистості і суспільства); групи самодопомоги, які формуються на основі таких принципів:

• люди з спільними проблемами краще розуміють один одного;

• вирішення проблеми своїми силами на очах у інших сприяє форму­ванню почуття власної гідності;

• спільне розв'язання проблем дає відчуття впевненості у своїх силах;

• в ході спільного вирішення проблем індивід засвоює необхідні в майбутній життєдіяльності ролі;

• емпатія в групі сприяє взаємодопомозі.

Прикладами таких груп є: групи анонімних алкоголіків, депресантів, анонімної сім'ї (батьки, у яких діти - інваліди) і т.д.

• терапевтичні групи, які сприяють розвитку навичок міжособистісного спілкування, розвитку та самоусвідомленню особистості, корекції здоров'я.

Технологія розвитку групи включає наступні стадії:

1. стадія переговорів, яка передбачає вибір ролей, орієнтацію в ситуації, що склалася;

2. стадія влади, у ході якої відбувається рольове становлення та визначення лідерів;

3. стадія переговорів, де налагоджується взаємодія між членами групи, формулюються спільні мета, ролі та завдання групи;

4. функціональна стадія, яка відзначається значною груповою ак­тивністю, взаємною підтримкою та відвертістю між членами групи;

5. стадія розпаду групи, коли окремі члени групи і група в цілому повністю осмислюють і вирішують свої проблеми.

Виходячи із таких критеріїв, як тип послуги і особливості діяльності соціального педагога розрізняють наступні моделі соціальної роботи з групою:

а) модель соціальних цілей. При використанні даної моделі соціальний педагог виконує роль помічника;

б) клінічна модель (включає такі елементи, як контракт, план лікуван­ня, формування групи, оцінка і вирішення проблеми). У даному випадку соціальний педагог виконує роль учасника взаємодії;

в) модель взаємодопомоги. При використанні даної моделі соціальний педагог виступає у ролі посередника.

Соціальна робота з мікросоціумом (як різновид роботи з групою) являє собою професійну допомогу індивідам, групам, об'єднаних спільними цінностя­ми та інтересами, які проживають в однакових соціальних і економічних умо­вах на одній території та мають спільні проблеми. З метою ефективного вирішення соціальних проблем можна запропонувати групі наступні вправи: релаксація, пантомімічні сцени, рольові ігри, гештальттерапія і т.д.).

У процесі формування та використання технологій роботи в мікросоціумі соціальний працівник виконує функції: адвоката, брокера, експерта та соціального орієнтира.

Основними принципами використання технологій роботи з мікросоціумом є: доступності; активної співпраці соціального працівника з членами мікросоціуму; розвитку нових ініціатив; створення сітки підтримки; активізації підходів; міжвідомчої взаємодії.

Умовно технології соціальної роботи з мікросоціумом поділяються на: 1) технології локального розвитку; 2) технології соціального планування; 3) технології проведення соціальних акцій.

Основними методами, які використовуються в технологіях роботи з мікросоціумом є: соціальне планування; розвиток територіального самоврядування, соціальні акції та ін.

Найпоширенішими методами соціальної терапії в цілому є:

• трудова терапія, яка ґрунтується на тонізуючій і активізуючій дії праці на психофізичну сферу людини. Особливого значення набуває при психічних розладах. Трудова терапія дозволяє організувати спільну діяльність, сприяючи налагодженню хороших стосунків між людьми, знімаючи стан напруження і переживання. Трудова терапія є універсальним видом соціального розвитку, підтримки, і допомоги різним категоріям населення;

• терапія самовиховання (найбільший ефект дає при використанні аутогенного тренування).

Метод включає наступні прийоми: а) самовивчення; б) переоцінювання своєї особистості; в) самоаналіз; г) створення бажаного образу «я»; д) формування індивідуальних прагнень; е) використання прийомів самопереконання, самозаохочення і самонавіювання; є) сенсорна репродукція поведінки «я-образу» в найрізноманітніших ситуаціях діяльності і спілкування;

ж) накладання стереотипів «я-образу» на реальну поведінку в житті і діяльності;

• методи поведінкової терапії, які стосуються тренінгу соціальних навиків. Формування навиків соціального функціонування здійснюється за до­помогою таких методів:

а) організація вільного часу; б) терапія зайнятістю; в) бесіди про професію; г) виконання клієнтом функцій підкорення та управління;

• дискусійна терапія, що відбувається за такою схемою:

1. знайомство членів групи;

2. обговорення сподівань клієнтів, їх переживань;

3. переживання і обговорення групового напруження;

4. наростання протистояння і агресії у відношенні до керівництва групою;

5. виявлення істинного ставлення до керівника, вироблення групових норм поведінки стосовно керівника;

6. виявлення проблем, пов'язаних із самостійністю, відповідальністю і активністю;

7. формування адекватного ставлення до проблеми, яку необхідно розв'язати, активної мотивації до участі у роботі групи, норм і традицій групи;

8. аналіз групової динаміки з виходом на проблематику окремої людини;

9. обговорення результатів терапії, підведення підсумків.

• соціотерапія – вплив на соціальне оточення клієнта за допомогою державних і громадських організацій;

• музикотерапія – ґрунтується на формуванні у слухачів переживань, пов'язаних з минулим, сучасним та майбутнім;

• ритмотерапія, яка пов'язується з ритмами природи, біоритмами жит­тя і т.д.;

• арттерапія – лікування засобами мистецтва, що передбачає:

а) вико­ристання вже існуючих творів мистецтва через їх аналіз і інтерпре­тацію клієнтами; б) формування у клієнта прагнення самостійно тво­рити; в) творчість самого спеціаліста, спрямована на взаємодію із клієнтом;

• кольоротерапія – передбачає підбір необхідного кольору як з метою стимуляції, так і корекції свого стану;

• психогімнастика – одна з форм психотерапії, за якої взаємодія ґрунтується на руховій експресії, міміці та пантоміміці;

• натурпсихотерапія (ландшафтотерапія) – лікування природою;

• логотерапія – розмовна психотерапія, яка посилює міру самоповаги, сприяє становленню зрілої особистості;

• бібліотерапія – аналіз прочитаної літератури, що дозволяє об'єктивно оцінити стан клієнта;

• імаготерапія – передбачає використання з метою терапії рольової гри (гри образами), де використовуються наступні прийоми:

• переказування літературного твору в наперед встановленій ситуації, переказування і драматизація народної казки, виконання ролі у спектаклі.

В технологіях соціальної терапії прийнято використовувати методи комплексно.

Одним з видів технологій соціальної роботи є технології соціального консультування. Соціальне консультування – діяльність, спрямована на на­дання допомоги клієнту у пошуку розв'язання проблемної ситуації; про­цес, в ході якого спеціаліст допомагає клієнту вивчити і зрозуміти зміст даної проблеми і запропонувати різні варіанти вирішення цієї проблеми. Найчастіше соціальне консультування виступає у формі поради, визначен­ня альтернативних шляхів вирішення проблеми, надання клієнту не­обхідної інформації. Розрізняють декілька типів соціального консультування:

• загальне консультування клієнтів соціальними педагогами;

• спеціальне консультування клієнтів відповідно до направлення спеціалістами соціальних служб;

• навчальне консультування спеціалістів соціальних служб працівниками керівних установ і організацій;

• договірне консультування спеціалістами соціальних служб з різноманітних питань.

Соціальне консультування вимагає наявності у спеціаліста таких якостей: 1) емпатія; 2) повага клієнта; 3) конкретність і чіткість; 4) знання самого себе; 5) щирість і відвертість; 6) відповідність мови поведінці; 7) уміння працювати з тим, що є на даний момент.

Основними принципами консультування є: визначеність; добровільність; методична грамотність і компетентність.

Процес консультування складається з наступних етапів:

1. з'ясування причин, що змусили клієнта звернутись за допомогою;

2. аналіз, оцінка і діагностика проблеми;

3. формулювання проблеми і визначення цілей консультування;

4. визначення стратегії і плану дій;

5. виконання запланованих дій (рекомендації);

6. оцінка результатів консультації і висновки.

Технологія консультування подібна до технології посередництва. Посередництво може здійснюватись між: державою, організацією та клієнтом; між організаціями чи закладами; між спеціалістами різного відомчого підпо­рядкування; між різними соціальними групами; міжособистісне посеред­ництво. В посередницькій діяльності виділяють три етапи:

• визначення проблеми клієнта;

• вибір закладу, що зможе допомогти у вирішенні проблеми клієнта;

• допомога клієнту у налагодженні зв'язків і сприяння у прийомі відповідним закладом.

Для кращої ефективності посередництва варто використати такі прийоми:

1. виготовлення виписки для клієнта з переліком установ, їх адресами, телефонами, прізвищами спеціалістів, з якими клієнт спілкуватиметься;

2. написання супровідного листа;

3. попередня домовленість з установою про співпрацю з даним клієнтом;

4. сприяння у організації супроводу клієнту.

Соціальне обслуговування – це надання конкретних соціальних по­слуг людям, які залежать від інших для задоволення їх потреби у нормаль­ному розвитку і життєдіяльності. Об'єктами соціального обслуговування виступають, насамперед, люди похилого віку, сім'ї з дітьми, інваліди та інші категорії населення.

Технології соціального обслуговування ґрунтуються на принципах: рівних можливостей громадян незалежно від національності, статі, віку; до­ступності; добровільності; сприяння соціальній адаптації з врахуванням власних сил; адресності; гуманізму; профілактичної спрямованості; законності і врахування міжнародних стандартів.

Технології соціального обслуговування передбачають виконання соціальним педагогом наступних функцій:

1) соціальної допомоги; 2) соціального консультування; 3) соціальної корекції та реабілітації; 4) реалізації надзвичайних заходів із подолання наслідків стихійного лиха і соціальних конфліктів.

Соціальна реабілітація – це відновлення здатності людини до життєдіяльності в соціальному середовищі, а також відновлення самого соціального середовища і умов життєдіяльності особистості, які були обмежені або порушені з яких-небудь причин. Соціальна реабілітація є частиною і умовою нормальної соціальної адаптації особистості.

У соціальній педагогіці розрізняють такі типи соціальної реабілітації: психологічна, педагогічна, медична, економічна, професійна, побутова.

Ефективність соціальної реабілітації зумовлюється додержанням наступ­них принципів: етапності, комплексності наступності і послідовності в прове­денні реабілітаційних заходів, обов'язковості і добровільності, доступності.

Розрізняють такі рівні соціальної реабілітації: медико-соціальний; про­фесійно-трудовий; правовий; психологічний; соціально-психологічний; соціально-рольовий; соціально-побутовий.

На кожному з цих рівнів використовуються певні методи соціальної реабілітації. Так, на психологічному рівні використовуються різноманітні діагностичні (лікувально-відновлюючі і психотерапевтичні) способи ліквідації наслідків посттравматичного стресу.