8.3. Система соціальних технологій.

8.3.1.Сучасні тенденції суспільного розвитку.

Останні роки другого тисячоліття ознаменувалися активною переоцінкою цінностей і теорій, коло яких стрімко розширюється. Кінець XX віку постав як фінал класичної, стихійної, чи спонтанної, історії. Очевидно, кульмінаційним і водночас синтетичним пунктом цього руху є інтелектуальна, духовно-просвітницька революція, яка готує прихід нового суспільного ладу, а в ширшому розумінні — нової світової цивілізації. Поняття «світова цивілізація» нині увійшло до соціально-політичного вжитку головним чином у значенні світового співтовариства як певного цілого. Коли ще зовсім недавно під цивілізацією розуміли рівень та результати технологічного освоєння дійсності, матеріальне та духовне багатство, то тепер щораз частіше вдаються до цього терміна, щоб позначити способи та форми реалізації людської сутності з погляду двох критеріїв загальнолюдського буття: гармонізації відносин у системі «суспільство — людина — природа» та зміцнення серед-планетарної єдності, консолідації людства як спільноти в умовах екологічної загрози. Саме в такому контексті осмислюються «криза цивілізації» та шляхи її подолання. Машинна цивілізація надала розвитку людства вкрай однобокого і збиткового характеру: з одного боку — грандіозні наукові й технічні досягнення, які дозволили радикально оновити предметне середовище життєдіяльності людини та задовольнити її різноманітні потреби, з другого — руйнування природного середовища, збідніння і омертвіння духовного життя, погіршення здоров'я багатьох поколінь людей. Тому дедалі очевидніше постає необхідність системи противаг, меж усім колишнім механізмам розвитку в «стихійній парадигмі»: ринку, приватній власності, егоцентричному індивідуалізму, всій ліберально-атомарній моделі суспільства «загального благоденства», в якому оспівується «свобода людини без меж», де «соціум», «економіка» обертаються навколо «людини-підприємця», яка максималізує свою особисту вигоду. Зміна соціальних порядків — це зміна геополітичних епох в розвитку людства. Новий порядок розвитку за своєю суттю — заперечення багатьох цінностей та істин машинної цивілізації; йому властиві, на думку сучасних дослідників, такі риси, закономірності, які не є простим продовженням старих (класичних) і багато чим відрізняються від них. Провідною тенденцією стає некласичність майбутнього існування людства. Виникнувши як символ революції в основах фізики, передусім — у зв'язку з принципом доповняльності Н.Бора, а потім — у зв'язку з космологічними антропними принципами, категорія некласичності дедалі більше набуває характеру ідеї революційного оновлення основ цивілізаційного розвитку. Центральною ланкою в такій тотальній системі є новий людиноцентризм буття, коли людина бере на себе відповідальність за динаміку соціоприродної гармонії та керування нею. «Керованість», як імператив, стає домінуючою характеристикою некласичності, яка протистоїть теперішній стихійній формі буття. Відтак долається типова для нашої доби тенденція протиставлення культури та цивілізації, культурний прогрес стає синонімом прогресу цивілізаційного. В рамках некласичної соціології, яка дістала теоретичне обґрунтування у працях А. Субето, важливого значення набувають поняття багатовимірність та багатоваріантність. Багатовимірність — це не відносини між суспільною системою та її окремими сферами, рівнями, підсистемами і не між структурами, одна з яких визначається як базова, первинна, фундаментальна. Це відносини, які розкриваються на глибшому рівні: між такими структурами, кожна з яких є рівноцінним індивідуальним виміром того суспільного цілого, до якого вона входить. Поняття багатоваріантності розвитку має декілька значень: — вибір одного варіанта з потенційно наявних у певний історичний період; — реалізація неоднакових варіантів розвитку одного й того самого типу суспільства за різних умов; — наявність у потоці розвитку якісно неоднорідних шарів, які рухаються паралельно чи в різних напрямках. На думку багатьох вчених, у сучасному світовому розвитку на перший план починають виходити закони системно-циклічної динаміки, тобто загальні закони становлення багатовимірного світу, які одночасно визначають його ритм та його поступальність. У них має вияв певна конфігурація нових відносин, які складаються між різними сторонами суспільного цілого. Завданням українського суспільства на сучасному етапі є соціальна модернізація, тобто цілеспрямований еволюційний рух до сучасних цивілізованих структур та станів. Підстави для цього містяться в структурах свідомості та ціннісних орієнтаціях — цих найвищих регуляторах людської діяльності, вивчення яких може бути здійснено з соціально-філософських, соціологічних та психологічних позицій. Нині в суспільній та індивідуальній свідомості відбувається руйнування традиційних ціннісних норм, витіснення їх новими. Регулярні опитування населення дають уявлення про угруповання соціальних суб'єктів за основними цінностями, які пов'язані з духовним надбанням, політичною діяльністю чи виробництвом. Знання переважних цінностей та суб'єктивних закономірностей на тому чи іншому етапі соціального розвитку дає змогу проводити якнайсприятливіший для суспільства державний курс. Водночас важливо враховувати не тільки головні панівні тенденції, але й численні їх різновиди у межах провідних суспільних цінностей. Вони формуються виходячи з тих цілей та завдань, які стоять перед суспільством в певний історичний період та відображають фундаментальні суспільні потреби. Згідно з даними численних соціологічних досліджень, до основної групи таких цінностей входять: здоров'я, матеріальне благополуччя, безпека, освіта, справедливість, рівність, мирне співіснування з іншими державами, народами й національностями. їх задоволення можливе в умовах соціально орієнтованої правової демократичної держави при науковій організації державного управління. Як відомо, характерні ознаки всіх типів демократії — визнання народу джерелом влади. Народ здійснює свою владу безпосередньо, а також через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Однак способи апеляції до цього джерела різні. Ліберальна демократія опирається на професійні знання та інститути уряду, які не дозволяють їй перетворитись в охлократію і забезпечують можливість компетентного виконання своїх функцій. Водночас ліберальна демократія може перетворитись у меритократію — владу «кращих», так би мовити, духовних аристократів, які беруть на себе сміливість виражати інтереси народу. На відміну від цього плебісцитарна демократія звертається до емоційного начала людини, організуючи плебісцити та референдуми. Переступивши певну грань, вона перетворюється на охлократію. Авторитарна демократія подається як перехідна форма — від тоталітарних до ліберально-демократичних режимів. Вона грунтується на пріоритеті вольового аспекту політичної діяльності. При таких оцінках потрібно враховувати тривалість періоду формування в населення демократичної культури, або культури демократії, становлення громадянського суспільства. Вочевидь, у цей проміжок часу найефективнішими будуть також і адекватні технології соціальної дії. Суспільство може перебувати в стійкому стані у двох випадках: — якщо воно здатне утримувати соціальні відносини і культуру у відносно незмінному стані; — якщо воно має здатність у процесі інтенсивного відтворення так змінювати і вдосконалювати життєво важливі параметри, що вони підвищують організованість, ефективність відтворювання, здатність протидіяти ентропійним процесам. Прототип першого виду — традиційне суспільство, де панує статичне відтворення, основане на певному постійному моральному ідеалі. В основі другого варіанта лежить ліберально-демократичне суспільство, де найвищою цінністю є неухильний розвиток, підвищення ефективності відтворення та прогрес. Між цими моделями — безліч станів проміжного характеру, які таять різного роду протиріччя (наприклад, між збільшуваним прагненням до споживання та відставанням у відповідному виробництві, руйнуванням старих параметрів та неспроможністю створювати нові і т. ін.) і можливість розколу суспільства. Проте перехід від першого типу залежності до другого є неодмінною умовою розвитку. Аналіз найважливіших показників суспільства дозволяє зробити висновок, що воно зазнає коливальних рухів. У багатьох випадках можна говорити про циклічну динаміку суспільства, яка склалась історично на основі природних циклів (зміна часу доби, фази місяця, пори року і т. ін.). Ускладнення розвитку суспільства, нові масштаби приводять до того, що в ньому розгортаються всеохопні цикли вже на власному базисі, — до того ж не тільки економічні, політичні, але й цикли культурні. Значення циклів полягає в тому, що на них суспільство немовби промацує крайні варіанти можливостей свого існування, випробовуючи на міцність найважливіші параметри власної відтворювальної діяльності. Дякуючи їм воно звільняється від безперспективних нововведень та елементів, а також від застарілих структур. Складність розуміння циклів полягає в тому, що вони виникають як органічні, які виростають із самої основи соціокультурного розвитку суспільства, однак у певний момент можуть набути неорганічного, навіть патологічного характеру. Незмінні цикли здатні почати руйнувати суспільство, в якому з'явились нові життєво важливі параметри, джерела прогресивних форм розвитку. Це відбувається тоді, коли суспільство з тих чи інших причин не в змозі привести історично складені цикли у відповідність з іншими змінами, чи навпаки. Небезпеки можна уникнути лише в тому разі, якщо творчі можливості суспільства набудуть здатності долати історичну інерцію. В різних культурах по-різному, але, однак, завжди визріває здатність перетворювати ці цикли на предмет пізнання. На думку більшості вчених, у даний час відбувається глобальна зміна соціальних порядків, типів культур, або суперсистем (визначення П. Сорокіна), сенс якої, насамперед, у переоцінці цінностей, у заміні провідної цінності нинішнього часу цінністю грядущого. За такої тенденції шляхи суспільного розвитку передбачають їх багатоваріантність, яка базується на багатовимірності сучасного світу. Відтак з'являються нові підходи до розуміння соціальної реальності та можливих перспектив. Можна вирізнити три моделі соціальної реальності: статичну, динамічну та соціально-технологічну. Статична модель — це бачення соціальних явищ як нерухомих, завжди рівних самим собі, які не мають здатності до самозміни. Суспільне життя сприймається тут як механічна сукупність явищ, які підлягають довільному комбінуванню відповідно до мети та ідеалів суб'єкта (держави, групи, особистості). Водночас нема об'єктивних обмежень на можливі комбінації, а наявні (суб'єктивні) зумовлені намірами суб'єкта та його ресурсами. Динамічна модель пов'язана з баченням соціальних явищ як таких, що змінюються, так і взаємопов'язаних. Це прояв загальнішого погляду на світ, який передається не стільки в твердженнях «усе тече, все змінюється», скільки в розрізненні соціальних процесів, їхніх джерел і форм, результатів і наслідків. Будь-яка спрямована дія сприймається тут не сама по собі, а як елемент або ланка в ланцюгу внутрішніх і зовнішніх імпульсів соціального процесу. Вона оцінюється з погляду не декларованого, а ймовірного і досягнутого результату. Ця модель може бути пов'язана з різними ціннісними орієнтаціями і поведінковими стратегіями людини. Відкриваючи безперервну мінливість соціального середовища, одна знаходить надію на досягнення поставлених цілей, друга починає турбуватися, а третя вдається в тугу. У різних людей вигляд прірви здатен викликати думки і про втечу, і про необхідність спорудження мосту. Бачити і знати — ще не означає вміти. Соціально-технологічна модель — це бачення соціальних процесів з погляду можливих напрямів, форм і способів їх оптимізації, оцінки передбачуваних результатів і наслідків, прийняття рішень і мінімалізації ймовірних помилок. Вона продовжує і доповнює динамічну модель, яка завдяки цьому набуває конструктивної спрямованості. Огляд моделей соціальної реальності наводить на думку про соціально-технологічну культуру як окремої особистості, так і суспільства в цілому. Нам потрібно навчитися грамотно, цивілізовано жити, будувати відповідним чином свої стосунки з іншими людьми, навколишнім світом. Соціально-технологічна культура включає в себе, передусім, вміння аналізувати соціальні системи, знати їхні структуру, логіку і потенціал розвитку.