16.Гетьманство Многогрішного

Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.) став наказним гетьманом на Лівобережжі після відступу з цих територій ПетраДорошенка. Многогрішний належав до тієї місцевої старшини, яка не бачила іншого виходу, як підпорядкуватись московському цареві, але рішуче стояла на позиції автономії. Він вступив у переговори з представниками Москви, і у січні 1669 р. делегація України висловила бажання приєднати Лівобережжя до Москви. В березні того ж року в Глухові відбулася рада, на якій були затверджені так звані Глухівські Статті.

За ними:

· в п’яти містах (Києві, Ніжині, Чернігові, Острі й Переяславі) мали залишатися московські воєводи;

· податки мали збирати представники гетьмана;

· реєстрове військо становило 30 тисяч чоловік.

Ці статті хоч і поступалися Березневим статтям Богдана Хмельницького, але до певної міри відновлювали автономію України (Лівобережної).

17.Гетьманство Самойловича

Іван Самойлович (1672–1687рр.) став наступником Д. Многогрішного, який був заарештований і висланий в Сибір. Його було обрано гетьманом в Княжій Діброві (біля Конотопа). Самойлович володів широким політичним світоглядом, прагнув відстоювати інтереси всієї України. Він вороже ставився до Польщі і не збирався ділити владу з Петром Дорошенком. Незабаром Самойлович, скориставшись війною Польщі і Туреччини, переконав московський уряд, що саме час покінчити з Дорошенком і приєднати Правобережжя. Після вдалих дій Рада в Переяславі 17 березня 1674 року проголосила Самойловича гетьманом обох боків Дніпра. Заручившись підтримкою турків і татар, Дорошенко зумів відвоювати Правобережжя, але свавілля поляків на цих територіях та похід татар і турків на Україну змусили його зректися свого плану і скласти гетьманські клейноди. Згодом гетьман Дорошенко присягнув цареві, але з’явитися перед Самойловичем не побажав. В битві з 30-тисячною московсько-козацькою армією, яка оточила Чигирин, Дорошенко змушений був здатися. В останні роки свого гетьманування І. Самойлович поводився незалежно від Москви, критикував її зовнішню політику, виступив проти підписання нею «вічного миру» з Польщею проти Туреччини і Криму, який би спонукав до оточення всієї України московськими військами.

Отже, за час свого гетьманування І. Самойлович намагався об`єднати козацькі землі, виступав проти прагнення Запоріжжя до політичної самостійності, приєднав частину Правобережної України і прийняв титул гетьмана обох сторін Дніпра.

18.Гетьманство Дорошенка

Гетьман Дорошенко став на шлях політики і війни за волю України під час Визвольної війни. Хмельниччина дала йому досвід та привела на полковництво у Прилуках. Дорошенко належав до так званих «старовинних» козацьких родів, яких січовики і все населення України дуже поважало – його дід Михайло Дорошенко був отаманом Війська Запорізького і уславився походами проти Османської імперії. Народився Петро в місті Чигирин. З приходом до влади Павла Тетері Петро Дорошенко (1627-1698) активно підтримує нового гетьмана, отримує від короля Яна-Казимира маєтність Гуляйполе і мандат на повернення всієї власності в прилуках, які захопив Брюховецький і Москва. Тетеря призначає Дорошенка генеральним осавулом і полковником черкаським. В цей період Дорошенко очолює каральний похід проти Івана Поповича, паволоцького полковника, який підняв повстання проти Тетері. В момент політичного краху останнього, Дорошенко 11 червня 1665 року обирається генеральним обозним, а 18 серпня на Богуславській раді – гетьманом. Дорошенко належав до другої когорти полковників хмельницького. Він мав великі кланові інтереси, однак відзначався не лише матеріальними, а й національно-патріотичними ідеями. На відміну від Богуна, Лісницького, Пушкаря і Тетері, приєднався до боротьби за гетьманську булаву пізніше, в момент кризового протистояння між двома берегами Дніпра. Петро Дорошенко усвідомлював, що об’єднання України під однією булавою є обов’язковою умовою незалежності. Він отримав владу в той період, коли над Україною почали згущуватися політичні хмари, Москва і Варшава наближалися до миру, Туреччина не змогла надати реальної допомоги через власні внутрішні проблеми, а Запорізька Січ під керівництвом Сірка постійно нападала на Крим. До влади його привели колишні прихильники Виговського і Хмельницького, причому родинно-династичні зв’язки зіграли тут вирішальну роль. Три запорозькі, три сердюцькі і один піхотний полк перебували під його безпосереднім управлінням. Давалося взнаки чигиринське походження та полковництво у Богдана Хмельницького. Гетьман Петро Дорошенко активізував стосунки з Кримом. Його деякий час підтримував Іван Сірко, однак пізніше переорієнтувався.