7. Українські землі під владою Польщі.

Внаслідок збройних інтервенцій, несправедливих мирних угод Версальської системи, а також Ризького миру Україну було переділено між кількома державами-загарбницями. Ці договори були незаконними й несправедливими вже хоча б тому, що долю України вирішували без легітимних представників українського народу. Росії дісталася найбільша частина українських земель, сконцентрована переважно в маріонетковому державному об'єднанні УРСР. Західноукраїнські землі потрапили під владу кількох держав (Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії), причому на долю Польщі їх припало найбільше (126 тис. км2).

Кожен третій громадянин Другої Речі Посполитої не був поляком, причому українці були найбільшою з непольських націй на її території і проживали майже суцільним масивом на своїх етнічних землях (Галичині, Західній Волині, частині Полісся, Холмщині, Підляшші, Посянні, Лемківщині). Ці землі опинилися під владою Польщі внаслідок загарбань та анексій. Польща задушила ЗУНР і загарбала її землі, що було схвалено Антантою на Раді амбасадорів (15.03.1923), польський уряд визнав маріонеткові УСРР та БСРР. Загарбання інших українських земель було узаконене шляхом укладення Ризького миру 1921 p., який за своєю антиукраїнською сутністю не відрізнявся від Андрусівського перемир'я 1667 р.

Звичайно, Польщу з її західною моделлю демократії не можна рівняти з режимом, який запанував у колишній Російській імперії. Умови для існування тут українців були набагато кращими, щоправда, не настільки, як у Чехословаччині. Був певний шанс налагодити більш-менш спокійне співжиття обох народів, тим більше, що Рада Амбасадорів згідно з Версальським та Сен-Жерменським договорами (1919) підтвердила право Східної Галичини на автономію. З цим рішенням погодилася й Польща, яка взяла на себе відповідні зобов'язання перед Антантою. Певні надії покладалися на польську конституцію 1921 p., досить демократичну як на той час. Вона гарантувала українцям право на користування рідною мовою в публічному житті та навчанні. Такі надії покладалися й на ту частину панівної верхівки Другої Речі Посполитої, котра прагнула проводити досить ліберальну лінію щодо українців. Однак ці надії не справдилися. У сфері вирішення національного питання у Другій Речі Посполитій домінував інший підхід, яскравими представниками якого були члени Націонал-демократичної партії, що вимагали безоглядної і швидкої полонізації українців, білорусів та інших народів, які опинилися в Польській державі. Ідеал націонал-демократів полягав у однонаціональній Польщі. Всіх неполяків вони хотіли перетворити в поляків шляхом примусової асиміляції, зокрема пропагували думку, що волиняки є національно невизначеною масою русинів, а гуцули, лемки, поліщуки не є українцями взагалі (як бачимо, у шовіністів чи то зі Сходу, чи то з Заходу були майже одні й ті самі «аргументи»). Річ Посполиту вони вважали представницею нібито вищої культури, котра має особливу місію на своїх східних землях (поляки називали їх «кресами»), і вимагали повної заборони українського шкільництва тощо. Сучасник подій, видатний український письменник Улас Самчук яскраво описав таку політику в своєму автобіографічному творі «На білому коні», згадуючи про 1924 рік: «Це було за ...Польщі, яка спеціяльним законом міністра Грабського хотіла протягом двадцяти п'яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусили здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали.