28. Галичина.

Після 1848 р. Галичина, як і раніше, була одними з найубогіших в Європі країв, що спонукало деяких істориків називати її «коморою економічних абсурдів». Одним із найбільших господарських лих цієї провінції була відсутність основних експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що живили економічний розвиток Східної України. Нездоланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку таких високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та Моравія, які легко зводили нанівець кілька невдалих спроб індустріалізації Галичини. Політика Відня лише погіршувала становище. Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтересованості в тому, щоб покращити ситуацію в Галичині, але й виразно сприяв західним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними

Наприкінці XIX національне свідомі західні українці почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними.До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве помітні ознаки покращення.

29.Буковина.

У 1774 р. Буковина, що входила до складу Молдавського князів-ства, була окупована Австрією. Це мотивувалося тим, що ця територія до XIV ст. належала до Галицького князівства. У 1786 р. вона була при-єднана до Галичини і в такому стані перебувала до 1849 р., коли виді-лилася в окрему провінцію.Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни. Елітну національну і соціальну групу складали румуни в Буковині, мадяри — в Закарпатті. В економічному житті обидві провінції відзначалися по-вільним розвитком, хоча австрійський уряд в часи правління «освіче-них» монархів, особливо Йосифа II, сприяв певному прогресу в цих провінціях. Особиста залежність селян від поміщиків була майже по-вністю скасована, але вони продовжували відробляти панщину за землі та пасовищах. Становище їх на Буковині було дуже тяжким через те, що економічне гноблення доповнювалося національним, бо селяни були українцями, а поміщики — румунами. В буковинських містах переважа-ли румуни, австрійці, в закарпатських — мадяри та австрійці. Промис-ловість розвивалася надзвичайно повільно.Під час революції 1848 р. разом з галицькими депутатами до імперського парламенту були обрані і буковинські, серед яких радика-лізмом, енергією, непримиренністю до поміщиків виділявся Лук’ян Ко-билиця. У своїх революційних промовах він виступав за автономію Буко-вини і передачу землі селянам. А згодом очолив всенародне повстання, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

У 1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєвод-ством) з подвійними адміністративними органами: перший — централь-ний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та кра-йового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи вла-ди знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких на-чебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.І все ж автономія сприяла пожвавленню економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Від 70-х років посилюється бо-ротьба українців проти румунізації та германізації, створюються ук-раїнські культурно-національні організації. Так, у 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке згодом стало літературним. Воно про-існувало до 1940 р. і відіграло значну роль в національному відродженні краю. Однак певний час в ньому переважали москвофіли, що відстою-вали «єдину загальноруську мову». У 1870 р. в Чернівцях було створе-не політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації україн-ського національного руху, а в 1875 р. — німецький (австрійський) університет з кафедрою української мови.