Запозичення із слов’янських мов

У групі лексики, запозиченої зі слов’янських мов, можна виділити старослов’янські, польські, чеські та російські запозичення.

До найдавніших лексичних і словотворчих засвоєнь належать старослов’янізми. Сформована на діалектній основі давнього македонського наріччя, збагачена елементами іншого походження, зокрема моравізмами, східноболгаризмами, грецизмами і латинізмами, старослов’янська мова набула статусу “священної”. У Київській Русі старослов’янська мова, яку через основну сферу застосування називають також церковнослов’янською, стала поширюватися з кінця Х ст., перетворившись поступово на могутній засіб освіти, науки і культури. Разом із тим ця мова зазнавала місцевих впливів, результатом чого стала поява української редакції старослов’янської мови. Крім того, старослов’янська мова виконала важливу функцію посередника у перенесенні на український ґрунт загальновживаної лексики, конфесійних і філософських понять, антропонімів грецького, давньоєврейського і латинського походження (Сучасна українська літературна мова: Підручник /За ред.А.П.Грищенка.-К.: Вища школа, 1997.-С.196).

На думку акад. А.П.Грищенка, одна з суттєвих ознак сучасної української літературної мови полягає в тому, що в її словниковому складі представлена надзвичайно мала кількість лексичних старослов’янізмів, які мають свої фонетичні, словотворчі та семантичні ознаки.

Фонетичні ознаки:

1. звукосполучення [ра], [ла], [ре], [ле] між приголосними, які відповідають українським повноголосним звукосполученням [оро], [оло], [ере], [еле]: злáто – золото, здрáвий – здоровий, влас – волос, среда – середа, або [ра], [ла] відповідать українському [ро], [ло] перед приголосними на початку слова: разум – розум, работа – робота;

2. звукосполучення [жд] на місці українського [ж]: одежда – одежа, между – між;

3. початкове звукосполучення [йе], якому відповідає український звук [о] єдиний, єдність – один, одинокий;

4. початкове звукосполучення [йу] (на місці староруського [у]) вживається в словах юродивий, юнак.

Словотвірні ознаки:

1. префікси воз-/вос- (возвеличити, вознесіння, воскресити); пре- (премудрий, преславний, преображатися); пред- (предстати, предтеча);

2. іменникові суфікси -тель (учитель, повелитель, мислитель); -знь (приязнь, боязнь); -ств- (братство, благоденствіє); -ин- (богиня, гординя); -тв- (битва, молитва);

3. дієприкметникові суфікси -ящ-, -ущ- (-ющ-) вживаються в прикметниках сучасної української мови: трудящий, невмирущий, значущий, цілющий;

4. складні слова з першими компонентами благо-, добро-, зло-, веле-: благовісний, благоволити, доброчесний, добродій, зловіщий, зловорожий, велемудрий, велелюдний, велемовний.

Деякі слова є старослов’янізмами за семантикою. Вони називають релігійні поняття, є словами з абстрактним значенням чи відзначаються урочисто-піднесеним характером: істина, чоло, святий, челядь.

З функціонального погляду старослов’янізми використовуються як одне з важливих лексичних джерел стилізації у художніх і публіцистичних текстах. Стилістичні функції старослов’янізмів різноманітні. Стилістично нейтральні (учитель, буква, єдиний, багатство, вождь) вживаються в номінативній функції, але більшість використовується як стилістичний засіб або з метою надання мовленню урочистого, піднесеного забарвлення, або служать засобом гнівної сатири, іронії, наприклад: Мово! Велична молитво наша у своїй нероздільній трійці, що єси ти і Бог-Любов, і Бог-Віра, і Бог-Надія. Тож стояла Ти на чатах коло вівтаря нашого національного храму й не впускала туди злого духа виродження, злого духа скверноти, злого духа ганьби (К. Мотрич); А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих (Т. Шевченко).

Лексичні запозичення з польської мови (полонізми) належать до найдавніших як наслідок тривалих контактів між двома народами і мовами за різних історичних обставин. Крім того, польська мова стала посередником для засвоєння українською мовою великої кількості слів німецького і латинського походження.

Із ХІV ст., у зв’язку із завоюванням українських земель Польщею, починається інтенсивний приплив полонізмів в українську мову. Польські запозичення проникають практично в усі сфери життя: війт, в’язень, міщанин, місто, шати, посол, ґудзик, ліжко, драбина, млин, лічба, хвороба, квапитися, пильнувати, кепський, вельможний, зичити, оминути, мешкати, достаток, поєдинок, бавитися, досконалий, обіцяти, помста, прикрий, розмаїтий, шаленство, брунатний тощо.

Через польську до української мови засвоюються слова з інших європейських мов, зокрема чеської: брама, вагатися, ганити, ганьба, гасло, замок, наглий, постать, праця, рихлий, табір, смутний, чекати, огида, огидний, смуток.

До найпізніших слов’янських належать запозичення з російської мови. Взаємодія двох мов, у якій переважали, звичайно, російські впливи, особливо протягом тривалого, абсолютно безправного існування української мови, розпочалася з другої половини ХVІІ ст. Українська мова запозичила через російське посередництво значну кількість іншомовної термінологічної лексики, а також слова, що відображають різні поняття з галузі адміністративного, військового, економічного життя, з галузі політики, науки й техніки: чиновник, піхота, завод, рудник, капітал, аналіз, синтез, метод, критика, патент, авіація, трамвай, конгрес, диктатура, автотраса, кібернетика, радіотелефон тощо.

Лексика української мови поповнюється також за рахунок калькування багатьох російських слів, виразів, наприклад: виборець (рос. избиратель), телебачення (рос. телевидение), напівпровідник (рос. полупроводник), крокуючий екскаватор (рос. шагающий экскаватор).

Є в лексиці української мови білоруські слова: дьоготь, бадьоро, бадьорий та інші.

З мов інших слов’янських народів до української лексики ввійшли лише окремі слова і то найчастіше на означення назв понять, властивих цим народам: задруга (з сербської), тесняки (з болгарської).