80.Формування світового технологічного ринку.

Міжнародний ринок технологій – це обмін технологіями, науково-технічними знаннями між ринковими суб’єктами

Появі ринку технологій сприяло введення патентних систем в кінці XVIII – поч. ХІХ ст., що закріпило права власності винахідника на продукт своєї інтелектуальної власності (США – 1787р., Франція – 1791р., Росія – 1812р.). Особливий розвиток ринок отримав у ХХ ст. із появою правової бази, ростом НТП. Підштовхнув ріст міжнародного ринку технологій і нерівномірний розвиток країн, що викликало різні рівні розвитку також науки і техніки. Так, у США сума витрат на НТП дорівнює сумі витрат Франції, Великобританії, Німеччини, Італії та Японії разом взятих.

Міжнародний рух технологій має переваги як для імпортерів, так і для експортерів технологій

Міжнародний науково-технічний обмін включає в себе, окрім купівлі-продажу готових товарів і устаткування для їхнього виробництва, отримання ліцензій на передові техніку і технології, наймання висококваліфікованих іноземних учених і фахівців тощо.

81. Інтелектуальна власність — результат інтелектуальної, творчої діяльності однієї людини або кількох осіб.

Міжнародна система охорони інтелектуальної власності спрямована на формування єдиних підходів до забезпечення її прав. Комплекс заходів щодо міжнародного співробітництва координує Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ), що є однією із 16 спеціалізованих організацій в системі ООН.ВОІВ сприяє розвитку культури ІВ, включає ІВ у політику і програми національного розвитку держав-членів, розробляє міжнародні закони і норми в галузі створення, використання, захисту, охорони та обігу ІВ, надає послуги в рамках глобальних систем охорони в області ІВ, сприяє підвищенню ефективності процесу управління і допоміжних процесів у ВОІВ.

Наша держава є країною-учасницею міжнародних угод, які зобов’язують забезпечення виконання підписаних норм і створення дієвого державного апарату захисту прав ІВ з особливою увагою до судової системи. На даний момент ВОІВ нараховує 184 члени, в тому числі і Україну. Штаб-квартира цієї організації знаходиться у місті Женева, Швейцарія.

На міжнарожному рівні також діють регіональні міжнародні організації, задачами діяльності яких є забезпечення правового захисту створення, використання, обігу обєктів ІВ.

Європейська патентна організація (ЄПО) — міжурядова організація європейських держав, спрямована на розширення їх взаємоспів-робітництва у сфері охорони винаходів, метою якої є запобігання дублюванню діяльності патентних служб різних країн, що забезпечується видачею Європейського патенту, тобто має на меті узгодження національного патентного права з Конвенцієй про видачу європейських патентів. Структуру ЄПО становлять Європейське патентне відомство, основним завданням якого є видача європ. патентів, та Адміністративна рада — орган, що визначає фінансову політику організації, контролює діяльність і призначає керівника.

Євразійська патентна організація має власну патентний-інформаційну систему, що забезпечує доступ до світових, регіональних і національних фондів патентної документації. Інформація про євразійських патентних повірених міститься у відповідному реєстрі патентного відомства. Головне завдання Євразійського патентного відомства полягає в тому, щоб приймати заявки і видавати євразійські патенти, діючі на території держав-учасників Євразійської патентної конвенції.

Глобальне регулювання у сфері ІВ відбувається відповідно до угод, прийнятих ВОІВ. Вони встановлюють обовязкові для всіх країн-учасниць стандарти охорони ІВ.

82. Міжнародна передача технології може здійснюватись на комерційних та некомерційних засадах. Якщо покупець оплачує науково-технічні знання, які передав йому продавець, то таку передачу визначають як комерційну. Якщо грошових зобов’язань не виникає, то передача технології носить некомерційний характер. До некомерційних форм передачі технології належать: • науково-технічні публікації; • обмін результатами досліджень через особисті контакти та візити на науково-дослідні та промислові підприємства; • взаємне ознайомлення з виробничо-технічними досягненнями і досвідом. До комерційних форм передачі технології належать: 1) ліцензійні угоди. Їх сутність зводиться до того, що ліцензіар (власник технології) дозволяє і фактично сприяє ліцензіату (особі чи організації, яка купує технологію чи відповідні права) у використанні запатентованого винаходу чи технології у вигляді ноу-хау. Ліцензіар, як правило, одержує винагороду за використання технології чи надані послуги.

До нових форм передачі технології, коли її основними носіями виступають люди, в першу чергу, кваліфіковані кадри та менеджери, відносяться угоди: • інжинірингу; • франчайзингу; • управлінські контракти. Інжиніринг як предмет комерційної угоди – це різного роду інженерно-консультаційні послуги покупцю, який використовує їх для оптимізації капіталовкладень, пов’язаних з будь-яким технічним проектом. Інжиніринг передбачає: • складання технічних завдань; • проведення передпроектних робіт та техніко-економічних обґрунтувань будівництва; • проведення інженерно-пошукових робіт для будівництва об’єктів; Угоди про франчайзинг передбачають надання великою фірмою права невеликій фірмі вести протягом обумовленого терміну свою справу. При цьому велика фірма надає обладнання і дозволяє невеликій фірмі працювати під своєю маркою. Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації. Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

83. Основні канали передачі технологій:  - внутріфірмовий – дочірні підприємства ТНК (припадає 2/3 світової торгівлі ліцензіями); - міжфірмовий – по ліцензійних, коопераційних, управлінських, та інших угодах з іноземними фірмами; - зовнішньоторговий – нові технології поставляються разом з експортними поставками машин, обладнання та іншої промислової продукції. 

84. Технопліси - це сучасна форма регіональної інтеграції науки, утворення і високорозвиненого виробництва, різновид вільної економічної зони, що являє собою єдину науково-виробничу , навчальну і житлову і культурно-побутову зону, що поєднує навколо наукового центра, що забезпечує безперервний інноваційний цикл на базі наукових досліджень. Технопарк являє собою науково-виробничий територіальний комплекс, до якого входять дослідні інститути, лабораторії, експериментальні заводи з передовою технологією, створювані на заздалегідь підготовлених територіях навколо великих університетів з розвиненою інфраструктурою. До складу технополиса можуть входити різні типи технопарків. У залежності від характеру виконуваних функцій можна виділити наступні різновиду технопарків:  1.Інноваційні центри , призначення яких полягає в наданні сприяння переважно новим фірмам , зв'язаним з наукомісткими технологіями.  2.Дослідницькі або наукові парки, що обслуговують існуючі і нові фірми, підтримують тісні зв'язки з університетами і НДІ.  3.Технологічні парки, що являють собою оптимально організовані пром. зони, де здійснюється обмін інформацією, співробітництво й обмін ідеями між підприємствами і науковими організаціями з метою впровадження нововведень.  Технопарк звичайно має у своєму складі мережа наукомістких фірм і виробництв.  4.Технологічні центри – це обслуговуючі підприємства , створені для розвитку високотехнологічних фірм.  5. Конгломерати технополисов і наукових парків, зв'язані з перетворенням у високотехнологічні зони цілих регіонів.  Особливістю технополиса як вільної економічної зони є створення сприятливих передумов і умов для росту фірм шляхом надання фінансових кредитів , держ. пільг , зокрема податкових , програм підтримки інвестиційного розвитку.  Наступне, що входить до складу технополисов - бізнес-інкубатори. Звичайно це організації або фірми, що роблять фін., матеріальні, науково-технічні і консалтингові послуги починаючим фірмам. Звичайно інкубатори надають малим фірмам приміщення й устаткування за пільговими цінами, пропонують допомога у виборі ділянки, фінансуванні проектів , проведенні навчальних семінарів в області бухгалтерії, маркетингу, юридич. планово-економічних функцій. 

85. Міжнародні валютні відносини – сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами,  міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних, грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві.

МВС охоплює всю економіку і має такі елементи:

• національні та колективні валютні одиниці;

• міжнародні платіжні активи;

• механізм валютних курсів;

• умови взаємної конвертованості валюти;

• си-ма міжн. Розрахунків;

• міжбанківські та валютно-фін. Установи.

При проведенні валютних операцій укладаються валютні угоди, котрі являють собою домовленості про обмін грошей однієї країни на гроші іншої. При цьому фігурують такі поняття, як валютний курс і валютний паритет.

Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій одиниці іншої країни.

Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо.

Основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему. Світова та регіональна валютні системи є формами організації міжнародних валютних відносин.

Національна валютна система – це форма організації валютних відносин країни, яка визначається її валютним законодавством.

Світова валютна система – це форма організації валютних відносин в межах світового господарства, яка функціонує на підставі юридичних норм, угод і законів між країнами.