Другий етап (січень—травень 1992 р.)

Україна з хвилюванням чекала 3 січня 1992 p., коли у війсь­кових формуваннях, дислокованих на її території, розпочнеться складання української військової присяги.

Цього дня в Міністерстві оборони України почалося приве­дення до присяги вищих військових керівників. Одночасно Мі­ністр оборони України підписав накази про призначення близько 40 осіб на посади у Міністерстві оборони України.

Складання присяги на вірність Україні з 3 січня розпочало­ся і у військових округах. Цього процесу зупинити вже було не­можливо. За перші два тижні на вірність Україні присягнуло 240 тис. військовиків.

У приміщенні сесійного залу Верховної Ради України 9 січ­ня 1992 р. відбулася Всеукраїнсьха нарада з питань військового будівництва, яку провів Президент України Л.Кравчук. На на­раду запросили весь вищий командний склад військ, начальни­ків військово-навчальнпх закладів. У доповіді Міністра оборони К.Морозова було накреслено шляхи військового будівництва дер­жави, яке передбачалося завершити на початку 1996 р. Стави­лося завдання у січні 1992 р. привести до присяги усі війська, дислоковані в Україні. Президент України Л.Кравчук зазначив, що Україна напрацювала правову базу для будівництва Зброй­них Сил України, що треба жити не вчорашнім днем, а сприй­мати сьогодення, коли розпався СРСР, що єдина армія, коли нема єдиної держави,— абсурд. Підкреслено, що Україна не по­рушує спільних домовленостей, одначе ті накази, які надходять у війська з Москви, суперечать угодам між главами держав.

12 січня присягу на вірність Україні склало Прикордонне військо зі своїм командувачем генералом В.Губенком, кількість заприсяжених Україні зростала з кожним днем.

Та Москва прагнула будь-якою ціною зберегти імперську ар­мію. 17 січня 1992 р. було проведено так звану "Всеармійську нараду представників офіцерських зборів". Лейтмотивом цього пропагандистського збіговиська була негайна реанімація покій­ного СРСР, галас про недопустимість, а то й неможливість тво­рення національних Збройних Сил.

Процес складання присяги на вірність Україні продовжувався. Наступного після московської наради дня, 18 січня, її склали старшини і курсанти Дніпропетровського військового училища, Залізної дивізії, що дислокується у Прикарпатській військовій ок­рузі. Правда, цей доволі швидкий процес мав і певні недоліки: планувалося завершити складання присяги до 20 січня, потім тер­мін продовжили до 31 січня, але фактично ця акція тривала ще довше. Поруч зі старшинами, які народилися на терені інших ко­лишніх радянських республік, створили в Украші сім'ю, одержали квартиру тощо, присягу складали також військовики строкової служби, піддані інших країн, які робили це з чисто кон'юнктурних мотивів — термін проходження служби в нашій державі складав 18 місяців, умови служби були кращі, ніж, приміром, в Росії.

Бодай чи таке поголовне складання присяги, в т.ч. громадя­нами інших країн, могло зробити армію боєздатною, готовою ста­ти на захист Украшської держави.

До кінця січня 1992 р. близько двох третин військовиків війсь­кових формувань, за винятком Чорноморського флоту, 43-ї ар­мії Ракетних військ стратегічного призначення та Белградської повітряно-десантної дивізії, склали присягу на вірність Україні. З частиною тих, хто бажав виїхати в інші крайни, було укладено взаємні зобов'язання, які гарантували права як військовика, так і членів його родини.

Наприкінці цього першого місяця творення національної ар­мії, 27 січня 1992 р. Президент України Л.Кравчук видав указ, яким увільнив від обов'язків командувачів Прикарпатської війсь­кової округи генерал-полковника В.Скокова, Київську — гене­рал-полковника В.Чечеватова і Одеську — генерал-полковника І.Морозова. На ці посади було призначено: у Прикарпатську ок­ругу — генерал-лейтенанта Валерія Степанова, який до того ко­мандував 13-ю армією; у Київську — генерал-лейтенанта Вален­тина Борискіна, начальника штабу цієї ж округи; Одеську — ге­нерал-лейтенанта Віталія Радецького, командувача 6-ї танкової армії.

На превеликий жаль, не було звільнено від посади команду­вача Чорноморського флоту адмірала І.Касатонова, який, відчув­ши безкарність своїх дій, розпочав цькування усіх свідомих ук­раїнських морців, що склали присягу на вірність своїй батьків­щині. Це зав'язало дуже складний вузол на південних рубежах нашої держави, зробило можливим весняний наступ 1992 р. про­імперських сил у Криму. Знову було повторено грубу помилку Центральної Ради у 1917—1918 pp., коли питання флоту стало третьорядним, а тому втратили час і надали можливість ворогам української державності мобілізувати сили. Москва й тепер, по­бачивши провал своїх намірів на суходолі, спрямувала зусилля на Крим і Чорноморський флот і тут досягла певних успіхів.

Чорноморський флот, хоч і був найменшим з усіх флотів ко­лишнього СРСР, складав майже 80 тис. особового складу стар­шин, підстарший і рядовиків, мав близько 300 кораблів, понад 200 літаків і вертолетів, із запільним забезпеченням, берегови­ми військами, судноремонтними заводами, базами, складами, міг привести себе з постійної у повну бойову готовість за 120 го­дин. Серед Командування флоту (адмірали і генерали) не було жодного українця. Чорноморський флот, маючи в основному до­сить-таки старий за віком плавсклад, мав, одначе, багато війсь­кового майна, яке Росія аж ніяк не хотіла віддавати Україні, хо­ча навіть весь Чорноморський флот не міг компенсувати нашій державі того, що вона вклала у розбудову потужної армади ко­лишнього СРСР.

Треба сказати, що, не зреагувавши на дії московських шовіні­стів, Київ не тільки дав можливість Москві виграти час і пере­формувати сили, але підвів українських патріотів, які служили в Чорноморському флоті. Ще 4 вересня 1991 р. вони створили Севастопольську організацію СОУ (голова капітан-лейтенант І.Тенюх), розробили концепцію Військово-Морських Сил Укра­їни, проводили роботу серед особового складу Чорноморського флоту. І хоч відсоток українців в Чорноморському флоті був мен­ший, аніж в дореволюційні роки, національно-патріотичний рух у флоті набирав сили, хоч з труднощами, але тут розпочався про­цес складання присяги Україні. Та якщо в суходільному війську ВПС за це не переслідували, то у флоті всіх, хто складав присягу, спочатку виводили за штат, а потім звільняли зі служби.

У цей час московські політики ще надіялися, що Україна опам'ятається, тому все зводили до переговорів з так званим ко­мандуванням об'єднаних сил СНД. Після ЗО грудня 1991 р. від­булося три засідання експертів щодо стратегічних сил. Після три­валих дискусій експерти зійшлися на тому, що до стратегічних сил належать:

• ракетні частини стратегічного призначення і стратегічна авіація;

• системи і об'єкти їх обслуговування й забезпечення;

• окремі підрозділи Управи начальника космічних засобів ППО, зокрема радіолокаційні пости, що входять в систему по­передження про ракетний напад.

Основні частини ППО підпорядковувалися Збройним Силам України. Не було вирішено питання про повітряно-десантні війська, військово-стратегічну авіацію і Чорноморський флот. На думку української сторони, на початку лютого 1992 р. все, що не належить до стратегічної частини Чорноморського флоту, має бути українським. Але згодом з'ясувалося, що Чорноморський флот не має жодного стратегічного корабля, тому всі розмови про "стратегічну частину" Чорноморського флоту були звичай­ною московською наживкою, яку, на жаль, досить довго жува­ли наші військові політики.

З перших днів існування Міністерства оборони України в ук­раїнській армії почала творитися соціально-психологічна служ­ба (СПС), концепцію якої розробив кандидат філософських наук Володимир Мулява. Ідея СПС була проголошена в лютому 1988 р. на конференції дискусійних клубів у Тернополі. Суть СПС полягала в тому, щоб ліквідувати монополію будь-якої пар­тії на виховання вояків, департизувати цей процес і проводити гуманітарне виховання військовиків. До кінця січня 1992 р. бу­ли підготовлені і пройшли попередню експертизу концепція та загальна структура СПС Збройних Сил України. Згідно з нака­зом Міністра оборони від ЗО січня 1992 р. було утворено комі­сію у складі 18 осіб на чолі з полковником В.Мулявою¹, до скла-

Рангу генерал-майора В.Муляві присвоено указом Президента України 18 серпня 1992 р.

ду якої увійшли філософи, соціологи, психологи, психофізіоло-ги, історики, фахівці з проблем культури і релігії.

Концепцію Міністр оборони затвердив 5 березня 1992 p., за­гальну структуру — 22 квітня 1992 р. Соціально-психологічна управа Міністерства оборони України негайно приступила до формування структур СПС у військах. Концепція передбачала, що СПС є складовою частиною органів військового керування Збройних Сил України, діяльність якої спрямована на забезпе­чення високої бойової та мобілізаційної готовності, створення сприятливого морально-політичного та соціально-психологічного стану в армії і на флоті.

Щодо структури СПС, то начальники в усіх ланках керуван­ня Збройними Силами до куреня (батальйону) й рівних йому під­розділів включно є заступниками командувачів (командирів, на­чальників) із соціально-психологічної роботи. В сотнях (ротах) і рівних їм підрозділах працюватимуть методисти-організатори СПС. Безпосереднє пряме керівництво СПС здійснює началь­ник соціально-психологічної служби Збройних Сил України, який безпосередньо підлягає Міністрові оборони України.

Поступово отямилася від шокового стану команда так званих об'єднаних Збройних Сил стратегічного призначення СНД під орудою маршала Є.Шапошнікова. Вже в лютому 1992 р. розпо­чалися сплановані провокації супроти розбудови армії незалеж­ної України і належного їй військового майна. Так, 13 лютого, напередодні зустрічі глав держав СНД у Мінську, з військового летовища у м.Старокостянтинові Хмельницької обл. було піднято в повітря шість бомбардувальників СУ-24М. Ці літаки і 12 чле­нів екіпажів приземлилися на аеродромі коло м.Шаталово Смо­ленської обл. Очолив акцію начальник штабу авіаполку, який прихопив зі собою полковий прапор. На думку летунів-фахівців, це викрадення було б неможливим без попереднього погоджен­ня з керівництвом ВПС і ППО Росії. Президент України Л.Крав­чук назвав це "злочином, який протирічить діючим міжнародним угодам і законодавству України". Але Москва, як завжди, ігно­рувала будь-які закони — літаки Україні не повернено, а зло­дії скеровані для подальшого проходження служби в Росії, їм під­вищено військові ранги.

Почали виявлятися й інші факти розкрадання військового майна. Так, ще 28 січня, всупереч угоді між державами СНД, указові Президента України "Про порядок реалізації військо­вими Збройними Силами на території України матеріальних за­собів, техніки і озброєнь", в Росію передано п'ять унікальних літаків-заправників, а згодом — 18 одиниць автомобільної тех­ніки з військового летовища на Київщині.

Наприкінці лютого Міністерство закордонних справ України оприлюднило ноту на заяву Є.Шапошнікова, ніби Україна пре­тендує на весь Чорноморський флот. Втручання московських ге­нералів у внутрішні справи України продовжувалося. Так, через те, що командувач дивізії транспортної авіації генерал-майор М.Башкіров відмовився переправляти літаки на територію Ро­сії, командувач далекою авіацією ОЗС СНД генерал-полковник І.Калугін своїм наказом намагався звільнити його з посади і лише після прямого втручання Президента України це неподобство припинилося.

Упродовж зими—весни 1992 р. в Україні проводиться подаль­ше опрацювання законодавчих актів з військового будівництва. Постановою Кабінету Міністрів України від 31 березня 1992 р. встановлено грошове забезпечення військовиків Збройних Сил, а 25 березня 1992 р. Верховна Рада ухвалила Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу", згідно з яким захист України проголошено конституційним обов'язком кожного її громадянина. Для солдатів, матросів та підстарший строкової служби встановлювався термін дійсної служби 18 мі­сяців (для осіб, які мають вищу освіту — 12 місяців), за кон­трактом — 3 роки. Встановлено також терміни служби для вій-ськовиків-жінок, підхорунжих і мічманів, старшинського скла­ду. Отже, порівняно з Радянською армією, термін строкової служ­би було зменшено на півроку.

9 квітня 1992 р. ухвалено закон України "Про пенсійне за­безпечення військовиків та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ". Тижнем раніше, а саме 2 квіт­ня 1992 р., у Києві було підписано протокол про домовленість між Головним командуванням об'єднаних Збройних Сил СНД і Міністерством оборони України, про організацію підготовки стар­шинського складу, порядок переведення (відрядження) і звіль­нення осіб старшинського складу підхорунжих і мічманів".

Проте до кінця з'ясувати статус Стратегічних сил СНД, по суті, не вдалося. 14 лютого 1992 р. у Мінську було підписано угоду між Азербайджаном, Вірменією, Білоруссю, Казахстаном, Киргизстаном, Росією, Таджикистаном, Узбекистаном і Укра­їною. Стаття 1 цього документа визначала: Стратегічні сили — це військові формування, об'єкти, що перебувають під єдиним командуванням, перелік яких визначається кожною державою за погодженням з командуванням Стратегічними силами і затвер­джується Радою глав держав. Проте документ містив багато не­ясностей, зокрема про комплектацію (передбачалася окрема уго­да), обумовлено, що фінансування здійснюється згідно з квота­ми, але для цього теж має бути окрема угода. З боку права цей документ містив у собі казуси: він мав ратифікуватися парла­ментом держави, але якщо хтось захоче з цієї угоди вийти, то має повідомити про це рік наперед.

Очевидно, що треба, нарешті, вирішити питання з Чорно­морським флотом. Та внесення цього питання Україною на На­раді глав держав 20 березня 1992 р. було заблоковано головним командуванням ОЗС СНД. Все це робилося спеціально, нагні­талася ситуація, а Україну звинувачували у "приватизації Чор­номорського флоту", хоч питання про державну приналежність інших флотів навіть не ставилося. В газеті Чорноморського флоту "Флаг Родины" командувач Військово-Морського флоту адмірал В.Чернавін опублікував звернення, в якому піддав ревізії закон­ні вимоги України включити до стратегічних сил лише 9% Чор­номорського флоту, бо "це рівноцінно його загибелі". Далі ад­мірал звинувачував Міністерство оборони України в нав'язуван­ні особовому складові другої присяги (ніби Радянський Союз ще й не думав розвалюватися) і милостиво віддавав Україні 20—22% сил флоту.

Водночас продовжувалося розкрадання військового майна Ук­раїни. При ревізії у Стрийському авіаз'єднанні на Львівщині ви­явлено, що 6 лютого 1992 р. шість стратегічних бомбардуваль­ників вилетіли до Бобруйська і не повернулися. До Смоленська вивезено автомобільного майна на суму 1 млн крб. На звертання Президента України до свого російського колеги відповіді не бу­ло. Та усіх перевершили московські адмірали. Перший заступ­ник командувача Військово-Морського Флоту адмірал Капіта-нець 24 березня 1992 р. видав наказ № 729/353. Цей документ, що є нахабним втручанням у справи незалежної держави на її власній території, зобов'язував Чорноморський флот виконува­ти виключно накази і вказівки ОЗС СНД і командування ВМФ та "вжити рішучих заходів до недопущення і припинення серед офіцерів і мічманів агітації українськими націоналістами, спря­мованої на розкол військових колективів, створення на флоті не­стабільної ситуації на міжнаціональному грунті і проти підлег­лості". А п.4 цього наказу був сформульований так:

"До офіцерів, мічманів і прапорщиків, що створюють нездо­рову ситуацію у військових колективах, схильних до зради своїй Батьківщині та складання присяги на вірність Україні (виді­лення наше.— Авт.) вживати суворих заходів впливу аж до усу­нення від посади, яку займають, і звільнення зі служби".

У березні 1992 р. у Головному штабі Збройних Сил України було створено Управу Військово-Морських Сил.

Загострення взаємин з Україною відбувалося на тлі широкомас­штабної акції проімперських сил на теренах колишнього Союзу. Палахкотіло багаття війни в Закавказзі, розпочалася справжня вій­на між Кишиневом і Лівобережжям Дністра, яке оголосило себе Придніпровською Молдавською Соціалістичною Республікою.

2 квітня Президент Росії Б.Єльцин підпорядкував собі 14-ту ар­мію, дислоковану на території Молдови. Наступного дня у Сева­стополі з'явився тодішній віце-президент Росії О.Руцкой. В штабі Чорноморського флоту Руцкой, адмірали Чернавін і Касатонов провели нараду. Для преси Руцкой заявив, що Росія не збирається далі мовчати, бо Україна "приватизує" флот, і якщо далі так підуть справи, то Росія візьме Чорноморський флот під свою юрисдик­цію. Отже, дії московських адміралів були дуже добре погоджені

3 російським політичним проводом.

У цей час з допомогою величезних таємних фінансових ін'єк­цій активізується п'ята колона в Криму. Антиукраїнська агіта­ція набирає загрозливих масштабів. Користуючись безкарністю за антидержавну діяльність, так званий Республіканський рух Криму розпочинає збір підписів за проведення референдуму про незалежність, хоч 1 грудня 1991 р. більшість населення півостро­ва підтвердило Акт про незалежність України. В цю діяльність втягується керівництво Верховної Ради Криму. Безліч разів по­вторюється алогічна теза, що всі флоти створено Росією, що вони належать їй. Для цього підводяться залізні історичні докази — у Чорному морі воювала Катерина II. "Оновлена, демократич­на" газета "Правда" писала, що "все флоты Отечества, на всех морях испокон веков были российскими. Так уж сложилось". Це змусило Л.Кравчука вжити конкретних заходів. Указом Прези­дента України від 6 квітня 1992 р. контр-адмірала Бориса Ко­жина призначено командувачем Військово-Морських Сил Укра­їни. Напередодні, 5 квітня, підписано Указ "Про невідкладні за­ходи по будівництву Збройних Сил України", на підставі якого Міністерству оборони України підпорядковуються всі військові формування, дислоковані на території України і не вказані у ст. I указу Президента України від 12 грудня 1991 р. "Про Збройні Сили України". Міністерству оборони України доруча­лося сформувати Військово-Морські Сили України на базі Чор­номорського флоту. А 7 квітня Президент Росії Б.Єльцин під­писав указ про взяття Чорноморського флоту під юрисдикцію Росії. Ситуація зайшла в глухий кут. Росія стала на шлях прямої конфронтації з Україною. У телефонній розмові Л.Кравчук і Б.Єльцин домовилися до зустрічі призупинити будь-які односто­ронні дії з боку України і Росії. 10 квітня Л.Кравчук підписав указ "Про делегацію України на переговори з Російською Фе­дерацією", на час переговорів призупинив дію свого указу від 5 квітня в частині, що стосується Чорноморського флоту.

Переговори мали відбутися в Одесі 22 квітня, але з вини Ро­сії цей термін був зірваний. Москва свідомо затягувала справу, бо в цей час робилося все, щоб Верховна Рада Криму на своїй сесії проголосила незалежність півострова від України.

21 травня 1992 р. Верховна Рада Російської Федерації прий­няла ухвалу "Про правову оцінку рішень вищих органів держав­ної влади РРФСР по зміні статусу Криму, прийнятих у 1954 ро­ці", за якою визнала такими , що не мають юридичної сили, рішення 1954 р. про передачу Криму Україні. Абсолютно проіг­норовано той факт, що остаточне рішення з цього приводу на законних підставах прийняла тоді Верховна Рада СРСР, якої вже просто не існує.

Все це суперечить здоровому глузду — без дніпровської води й електропостачання з України Крим взагалі не може існувати.

На щастя, після тривалих переговорів Сімферополя і Києва переміг реалістичний підхід. Виторгувавши в Києва безліч полі­тичних і економічних уступок, Верховна Рада Криму проголо­сувала за відміну Акту про самостійність і наклала мораторій на проведення референдуму про підтвердження цього Акту. Скла­лися умови для проведення переговорів з усього комплексу кримських проблем між Україною і Росією.

Цей час характеризується також тим, що на основі зобов'язань України з її території вивозиться тактична ядерна зброя. Прав­да, Україна над процесом вивезення цього виду зброї масового знищення практично ніякого контролю не мала. У чужу держа­ву вивозилися величезні матеріальні цінності, а наша країна не отримувала за це ніякої компенсації. В історії з тактичною ядер­ною зброєю (а лише плутоній, яким було начинені ці заряди, коштував сотні мільйонів доларів) була ще одна серйозна де­таль: смертоносна зброя не знешкоджувалася, а перевозилася ці­лісінькою до Росії і значно збільшувала міць держави, яка й не думала реально роззброюватися. Такими ж швидкими темііами тактична ядерна зброя була вивезена з Білорусі і Казахстану.

Керівництво Збройних Сил України в цей період активно включилося у роботу координаційної ради Північно-Атлантич­ної асамблеї, різних міжнародних конференцій і семінарів. Мі­ністр оборони України К.Морозов здійснив офіційний візит у СІЛА.

Створюється концепція реорганізації військової освіти в Укра­їні, автором якої став полковник Юрій Прокоф'єв¹, начальник управи військової освіти Міноборони. 28 лютого 1992 р. концеп­ція була затверджена Міністром оборони України і передбачала з 34 військово-навчальних закладів 20 включити до складу 10 ре­формованих військово-навчальних закладів (9 під егідою Міні­стерства оборони і військовий інститут Прикордонного війська). З тих, що залишилися, передбачалося чотири перетворити на від­ділення військової підготовки та військові факультети, два рефор­мувати на навчальні центри Міністерства оборони, п'ять передати Міністерству освіти для створення навчальних закладів, в т.ч. військових ліцеїв і наукових центрів, а два реформувати.

Важливою подією цього етапу нашої військової історії було проведення 4—5 квітня 1992 p. III з'їзду офіцерів України. В йо­го роботі взяло участь 918 делегатів, гості з-за кордону, укра­їнські старшини, які проходили службу в інших країнах СНД.

У травні 1992 p., коли Москва остаточно зрозуміла, що про­цесів творення національних армій не спинити, що Україну неможливо зіштовхнути з зайнятого курсу, створюється Міні­стерство оборони Російської Федерації. Його очолив колишній командувач Повітряно-десантних військ СРСР генерал армії П.Грачов. Отже, Україна почала мати справу з іншою структу­рою, тактика і стратегія якої корінним чином змінилися.

Військова ранга генерал-майора присвоєна 20 лютого 1992 р.

НА ТРЕТЬОМУ ЕТАПІ БУДІВНИЦТВА ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

На Нараді глав держав у Ташкенті, яка відбулася 15 травня 1992 p., було прийнято низку документів з військових питань. Передусім, це Заява глав держав-учасниць СНД про скорочення Збройних Сил колишнього Союзу РСР. Були схвалені угоди про правоохоронні органи в об'єднаних Збройних Силах і Збройних Силах держав—учасниць СНД, про порядок пенсійного забезпе­чення військовиків і членів їх родин та державного страхування військовиків країн СНД, про принципи військових перевезень, про організацію медичного забезпечення військовиків і членів їх родин, робітників і службовців Збройних Сил, Сил учасників співдружності, об'єднаних Збройних Сил СНД.

Одначе загострення відносин між Росією й Україною напри­кінці травня потребувало окремої зустрічі на найвищому рівні. Така зустріч відбулася в Дагомисі біля Сочі 23 червня 1992 р. Між Україною і Російською Федерацією було заключено угоду про подальший розвиток міждержавних відносин. В угоді під­тверджувався принцип відкритості кордонів, безвізовий режим пересування по території держав громадян Росії і України, до­мовлено (на жаль, тільки на папері) про передачу Україні у влас­ність частину закордонного майна колишнього СРСР. Статті 14-та і 15-та стосувалися військового питання. У зв'язку з будів­ництвом своїх Збройних Сил сторони підтвердили важливість про­довження переговорів щодо створення на Чорному морі ВМС Ук­раїни і ВМС Росії на базі Чорноморського флоту. Вони погоди­лися використовувати існуючу систему базування і матеріально-технічного забезпечення. До завершення переговорів сторони до­мовилися утримуватися від односторонніх дій. Важливим було те, що військовики України і Росії, призвані для проходження служби в частинах, що входять до складу ОЗС СНД, приводять­ся до присяга тим державам, громадянами якої вони є.

Але президенти зустрічаються і роз'їжджаються, а на місцях після цього мало що змінюється. Ситуація в Криму, у зв'язку з антиукраїнськими діями адмірала І.Касатонова, ніскільки не по­ліпшилася. Продовжувалося безкарне розкрадання військового майна на Чорноморському флоті. Знущання над патріотами Ук­раїни довели до того, що 21 липня 1992 р. о 8 год. 25 хв. сто­рожовий корабель, яким командував капітан-лейтенант Сергій Настенко, знявся зі швартових на базі в Донузлаві і, піднявши синьо-жовтий державний прапор України, взяв курс на Одесу. Як записано у вахтовому журналі, "корабель йде в порт Одесу з метою політичного протесту проти сваволі проросійськи настро­єного командування 17 бковр"¹. Командування Чорноморського флоту влаштувало за втікачем погоню. Його переслідували чо­тири кораблі МДК-184, РК-260, МПК-93, СКР "Разительный". Чого тільки не робилося, щоб зупинити непокірний корабель: небезпечні маневри біля бортів і по курсу, викидання линв з ме­тою намотування на ходові гвинти, постріли з гармат на пересі­чення курсу, запалювання димової шашки і т.п.

На наш погляд, дуже повчальними були факти, проведені з цього приводу українськими прикордонниками. Заяву Касато­нова від 22 липня 1992 p., нібито прикордонники знали про запланований перехід, трактовано як брехню і фальсифікацію. Про те, що СКР-112 покинув базу, командувачу Прикордонного війська України стало відомо о 9 год. 35 хв. Генерал В.Губенко зв'язався з начальником штабу Чорноморського флоту віце-ад­міралом Г.Гуріновим і запропонував утриматися від застосуван­ня надзвичайних заходів — вже було відомо про згггосування зброї. На це голова Держкомкордону України отримав відпо­відь, що будуть вжиті усі заходи для зупинки корабля. Прикор­донники стали діяти згідно з законом "Про державний кордон України": за бойовою тривогою піднято три катери, але о 10 год. 10 хв. морські з'єднання ПВУ були відключені від єдиної си­стеми гучномовного зв'язку носіїв берегового стеження флоту, а через 40 хв. — від телефонного зв'язку через комутатор штабу флоту.

У цій історії є ще багато згпитань. Головне з них — чи є у світі держава, яка б дозволила чужинцям влаштувати стріляни­ну у власних територіальних водах та ще й по кораблю, який іде під прапором цієї держави.

¹ Бази кораблів охорони водного району.

Після інциденту з СКР-112 3 серпня 1992 р. у Ялті відбулася зустріч президентів Л.Кравчука і Б.Єльцина. Було домовлено, що на три роки встановлюється перехідний період, Чорноморський флот виводиться зі складу СНД і стає об'єднаним флотом України і Росії. Об'єднане командування підпорядковується тільки прези­дентам обох країн. Комплектування флоту здійснюється на 50% Україною і на 50% Росією, громадяни присягають своїм державам. На час перехідного періоду використовується наявна система ба­зування і постачання. Київська організація СОУ різко засудила

Ялтинську угоду як таку, що суперечить Декларації про Держав­ний суверенітет та Актові проголошення незалежності України.

У червні 1992 р. на основі міжнародних угод з питань мир­ного врегулювання було сформовано курінь (батальйон) українсь­ких голубих беретів і в складі миротворчих сил ООН направле­но в Югославію.

У середині червня Верховна Рада України ратифікувала Дого­вір про звичайні збройні сили у Європі одночасно з Паризьким договором 1990 p., що визначало верхні границі звичайного оз­броєння і військової техніки для України, тобто скорочення кіль­кості танків на 5300 одиниць, бойових панцерових машин — на 2400 одиниць, бойових літаків — на 477 одиниць. До реалізації цих завдань Україна приступила 18 серпня 1992 р.

Інтенсивно велася розробка військової доктрини України. її проект чотири рази розглядався на комісії Верховної Ради Ук­раїни. 4 липня 1992 р. його схвалила Рада оборони України. Ос­новні засади цього документа були такими:

• оборонна спрямованість і оборонна достатність;

• відповідність чисельності і дислокації військ вимогам між­державних переговорів зі звичайних озброєнь;

• Україна не має територіальних претензій до жодної дер­жави і до жодної не ставиться як до свого ймовірного против­ника;

• виключає силу або загрозу її застосування при вирішенні політичних, економічних, національних, етнічних, екологічних та інших проблем;

• Україна, підписавши Гельсинську угоду, Паризьку хартію для нової Європи, інтегрується у всі європейські структури, в т.ч. і військові.

'_v Військова ранга генерал-лейтенанта присвоєна 14 серпня 1992 р.

■jm Історія українського війська

Улітку 1992 р. командувач 14-ї повітряної армії генерал В.Ан-тонець¹ виступив з концепцією про об'єднання Війська проти­повітряної оборони і Військово-Повітряних Сил в єдиний вид Збройних Сил — Війська повітряної оборони. Пропонована структура дала змогу створити принципово новий вид збройних сил, який не має аналогів ані на Заході, ані на Сході. Організа­ційно Військо повітряної оборони має бути зосереджене в од­них руках, складатися зі стаціонарних сил ППО і 4 авіакорпу-сів з єдиною системою керування. Це об'єднання давало також значний економічний ефект — скорочення витрат на єдину систему керування. 28 серпня 1992 p. Військова колегія Міні­стерства оборони • України затвердила створення нового виду Збройних Сил — Війська повітряної оборони шляхом поетап­ного об'єднання і реформування ВПС і ППО, а навесні 1993 р. генерал-лейтенант В.Антонець був призначений командувачем цього виду ЗС України і приступив до реорганізації всієї систе­ми оборони повітряного простору України.

На початку липня 1992 р. видано кілька указів Президента України, які стосувалися військових питань: затверджено про­граму розвитку авіаційної промисловості України (указ від 3 лип­ня 1992), "Про Раду національної безпеки України та її персо­нальний склад" (указ від 1 липня 1992), "Про підтвердження факту амністії громадян України — колишніх військовиків кон­тингенту Радянських військ в Афганістані, які вчинили злочи­ни" (указ від 1 липня 1992).

Наприкінці серпня 1992 р. Військова колегія Міністерства оборони України ухвалила створити на базі Одеської і Прикар­патської військових округ відповідно Південне і Західне опера­тивні командування та реформувати їх з'єднання і частини.

Постановою кабінету Міністрів "Про реформу військової ос­віти" від 19 серпня 1992 р. 34 вищі військові заклади перетво­рено у сім військових інститутів, один військовий університет, одну Академію Збройних Сил України, три відділення військо­вої підготовки і 43 військові кафедри при цивільних вищих на­вчальних закладах України, призначено їх начальників. У Києві і Львові відкрито військові ліцеї. В майбутньому такі ліцеї пере­дбачено відкрити у Сумах, Харкові, Донецьку, Сімферополі, Чер­нігові і Житомирі. Змінилося керівництво у Чорноморському ви­щому військовому училищі ім.Нахімова.

У вересні 1992 р. проведено заміну командувача Прикарпатсь­кої військової округи. Ним став генерал-лейтенант Василь Соб-ков, який займав посаду начальника Головного штабу Збройних Сил України.

Важливим питанням, яке вирішувало Міністерство оборони в 1992 p., було опрацювання військових статутів для Збройних Сил України. Справа ускладнювалася тим, що, починаючи з кін­ця 20-х років, в Україні робилося усе можливе для повного зни­щення української військової термінології, нівеляції будь-яких українських військових традицій, а усі нерадянські військові фор­мування, які у свій час розробляли і вживали військову термі­нологію (УВО, Карпатська Січ, УПА), вважалися антиукраїнськи­ми організаціями. Виникла передусім проблема устійнення ук­раїнської військової термінології, віднайдення питомих відповід­ників сучасним військовим командам, не калькуючи їх живцем з російської мови. На виконання цього доручення Міністра обо­рони України було утворено термінологічну комісію для пере­кладу українською мовою військових статутів, яку очолив керів­ник Львівського відділення Інституту української археології, ві­домий історик ЯДашкевич. Праця велася у Львові та Києві і вже 20 вересня усі переклади статутів були передані генерал-полков­нику К.Морозову.

В українських варіантах статутів було внесено тільки дві сут­тєві зміни — прийнято українські назви військових підрозділів, але тільки для піхотних частин (рос. отделение — укр. рій, взвод — чота, рота — сотня, батальйон — курінь) та систе­му українських військових ранг. Залишається тільки затвердити ці документи. Оскільки у Радянській армії статути затверджува­ла Президія Верховної Ради колишнього СРСР, то при прези­дентському правлінні це мав би зробити Президент України, Го­ловнокомандувач Збройних Сил.

Важливі ініціативи, спрямовані на утвердженнг престижу Ук­раїни як могутньої у військовому відношенні держави, прояви­ло керівництво Військово-Повітряних Сил. З травня по листо­пад 1992 р. у США і Канаді побувала ланка українських асів-летунів на чолі з полковником В.Ковалем. На двох літаках МІГ-29, які транспортував туди повітряний лайнер АН-124 "Руслан", українські летуни виконали 209 летів, взяли участь у 17 аві-ашоу. Літаки несли на оперенні знаки розрізнення Української держави, а майстерність летунів отримала з боку американських і канадських фахівців найвищу оцінку.

Наприкінці літа у ВПС України створено ескадрилью "Бла­китна стежа" — спеціальний підрозділ, який має за мету забез­печити чітке виконання міжнародних договорів з роззброєння. Ескадрилья складається з двох літаків АН-30 та шести літаків АН-26; базування — летовище в Борисполі. "Блакитна стежа" працюватиме з українськими інспекційними групами за кордо­ном, що заключили договори про роззброєння.

Навесні 1993 р. соціально-психологічна служба Міністерства оборони підготувала типові навчальні плани гуманітарної підго­товки. Ці плани передбачали вивчення історії України, історії українського війська, військового права і актуальних проблем V військової педагогіки й психології. Заняття для старшинського корпусу передбачалося проводити за 84-годин ною програмою, для підстарший — 116 год., для курсантів підстаршинських шкіл — 168 або 88 год. (в залежності від тривалості навчання), для кур­сантів навчальних частин, що готують молодших командирів (сер­жантських та інших шкіл) — 82 год.

Для праці в СПС Міноборони залучено відомих в Україні вче­них і громадських діячів. З грудня 1992 р. в СПС ПрикВО на посаді провідного наукового співробітника працює отець Воло­димир Сичак — перша духовна особа в сучасній Українській ар­мії. На порядку денному — відродження інституту капеланства.

Навесні 1993 р. у війська скеровано директиву про вивчення української мови, яка зобов'язує поступово запроваджувати ук­раїнське діловодство, проведення державною мовою усіх нарад, зборів. До кінця 1995 р. усі печатки, штампи, офіційні бланки теж передбачалося перекласти українською мовою. Це, однак, не означає, що проводитиметься примусова українізація військови­ків інших національностей, проте кожен з них зобов'язаний во­лодіти мовою держави, якій він присягнув.

Для реалізації процесу впровадження в армії української мо­ви у надзвичайно стислі терміни підготовлено "Російсько-укра­їнський словник для військовиків", що має надати реальну до­помогу в опануванні українською мовою в усіх родах і видах військ.

У жовтні 1992 р. було проведено дуже суттєву реорганізацію структури суходільних військ України — розформовано опера­тивні групи Київської військової округи і включено їх до складу Західного і Південного оперативних напрямів.

Наприкінці 1992 р. в основному сформовано Головний штаб Збройних Сил України, який має у своїй структурі управи мо­білізації і комплектування кадрів, соціально-психологічну, ма­теріальних фондів, тилу, фінансову, служби військ, морську, ос­віти, озброєння, торгівлі та ін.

Осіння військова перевірка військ показала, що у 1992 р. з формувань, які дислокувалися на території України, були створені власні Збройні Сили, проведено навчання усіх рівнів, в тому числі і в Головному штабі, оперативно-мобілізаційні збори, фронтові армійські (корпусні) навчання. У суходільному війську проведено близько 150 командно-штабових навчань (КШН) з дивізіями і полками. Усі курінні (батальйонні) — 50 та сотенні (ротні) — 251, в тому числі і з бойовим стрілянням, оцінені позитивно.

1992 р. був роком 50-річного ювілею Української Повстансь­кої Армії. Ювілейні святкування проходили фактично по всій Ук­раїні, в т.ч. і в Києві. Це мало певний вплив на піднесення пат­ріотичного руху в армії, одначе викликало шалеігу злобу з боку різного роду реваншистських і прокомуністичних сил.

1992—1993 pp. стали роками започаткування процесу міжна­родних контактів вищого військового керівництва України з роз­виненими державами світу. Навесні 1992 р. Міністр оборони Ук­раїни відвідав північно-американський континент. У листопаді 1992 р. Київ відвідав тодішній Верховний головнокомандувач об'єднаних військ НАТО в Європі та головнокомандувач військ

СІНА в Європі генерал Джон Шалікашвілі. У травні 1993 р. у Ризі проходила зустріч міністрів оборони країн Центральної Єв­ропи, в якій взяли участь керів­ники військових відомств Бол­гарії, Білорусі, Угорщини, Лат­вії, Литви, Молдови, Польщі, Румунії, Словаччини, Чехії, Естонії, України. Міністри обго­ворили питання, пов'язані з проблемами розбудови наці­ональних Збройних Сил, розвит­ком відносин країн Центральної Європи з НАТО, іншими євро­пейськими військовими органі­заціями, співробітництвом у га­лузі військової освіти, питання, пов'язані з перебуванням ро­сійських військ на території ря­ду незалежних держав. На по­чатку червня 1993 р. Україну відвідав Міністр оборони США Л.Еспін, особистий радник Президента Франції, начальник Генерального штабу Збройних Сил Франції адмірал ЖЛанксад. Наприкінці травня 1993 р. у Києві перебувала делегація військо­вого відомства Великобританії на чолі з заступником начальни­ка управи НАТО та держав Східної Європи П.Тіпплом, яка пра­цювала над підготовкою угоди про двостороннє військове спів­робітництво між Великобританією і Україною.

Кінець 1992—початок 1993 pp. характеризується подальшими грубими порушеннями з боку Росії засад Ялтинської угоди щодо

Чорноморського флоту. Так всупереч волі Л.Кравчука і Міністра оборони України начальником штабу Чорноморського флоту було призначено віце-адмірала П.Святашова. По суті, до кінця 1992 p., незважаючи на призначення його першим заступником команду­вача ВМФ Росії, на флоті безчинствував І.Касатонов, розбазарю­ючи майно, переганяючи бойові вертолета в Анапу та організову­ючи відкриті цькування українських патріотів.

Небагато змінилося після призначення командувачем Чорно­морського флоту віце-адмірала Е.Балтіна', з приходом якого по­рушення на Чорноморському флоті набрали більш витончених форм. Москва розпочала тиск на Київ, вимагаючи ділити не тіль­ки флот, але й українську територію, себто Крим, бо "Крым по праву принадлежит России".

Незважаючи на супротивні потуги Росії, на початку 1993 р. у складі ВМС України були корабель керування "Славутич", СКР-112 та МДКП "Донець", два екіпажі новозбудованих ко­раблів — крейсер "Гетьман Сагайдачний" та МПК "Луцьк". На суднобудівних заводах України у 1993—1996 pp. заплановано збу­дувати 11 надводних кораблів, в т.ч. ракетний крейсер "Галичи­на" водотоннажністю 10 тис.т, два середні крейсери, п'ять ма­лих протичовнових кораблів, два десантні кораблі, танкер. А на­каз Міністра оборони України № 65 від 8 квітня 1993 р. "Про призначення начальників залог" передбачав з 15 квітня 1993 р. в залогах М.Севастополя, Феодосії, Керчі, Миколаєва, Очакова, Ізмаїла, Сак, Октябрська, Гвардійська, Балаклави, Новоозерно­го, Мирного, Веселого, Качі діяти лише згідно з директивами Міністерства оборони України, а всі накази, розпорядження і вказівки Міністерства оборони Росії і командування Чорно­морського флоту стосовно військових комендатур на території України вважати недійсними.

¹ Військова ранга адмірала присвоєна указом Б.Єльцина 16 червня 1993 р.

Усе це прискорило багатоцільову акцію, яка давно вже готува­лася проти державності України. Було різко підвищено зарплату морським старшинам Чорноморського фіоту, піднято ціни на енергоносії і розпочато широкомасштабну провокацію з піднят­тям на кораблях 171-го дивізіону суден забезпечення Чорноморсь­кого флоту андріївських прапорів. Реакція України була стрима­ною, але чіткою; оскільки андріївський прапор є символом ВМФ Росії, то ці кораблі отримують статус суден іноземної держави, що дислоковані в Україні, а члени їх екіпажів — статус громадян

України, які проходять службу на суднах інших держав. У зв'язку з тим, що перебування на території України суден під андріївсь­ким прапором є прямим порушенням українського законодав­ства, Міністр оборони України наказав розробити та узгодити з керівництвом Збройних Сил Російської Федерації оргзаходи щодо виведення цих суден за межі України, а також про припинення їх фінансування, Міністерство закордонних справ України оголоси­ло ноту з цього приводу МЗС Російської Федерації.

Ситуація, яка склалася напередодні призначених на 17 чер­вня 1993 р. переговорів між Л.Кравчуком і Б.Єльциним з при­воду подій на Чорному морі, була вкрай несприятливою для Ук­раїни. Використовуючи страйки шахтарів Донбасу, зумовлені різ­ким підвищенням Росією цін на енергоносії, маніпулювання "п'ятою колоною" в Криму (спікер шовіністично-комуністичного парламенту якого М.Багров і не приховував, що його позиція — спільний флот), Росія мала великі шанси змусити Л.Кравчука по­годитися на невигідні Україні компроміси.

Переговори відбулися в Завидові під Москвою. Підписано низ­ку угод, згідно з якими розподіл Чорноморського флоту з усією інфраструктурою відбуватиметься 50 на 50 відсотків. У таких про­порціях здійснюватиметься і його фінансування. Домовлено, що розподіл почнеться у вересні 1993 р., на період розподілу вста­новлюються єдині норми і види грошового забезпечення. Російсь­ка сторона братиме участь у розвитку соціально-економічної сфе­ри м. Севастополя, інших населених пунктів, де буде дислокува­тися Військово-Морський флот Росії. Для вирішення практичних питань поділу флоту утворено міждержавну комісію.

У жовтні 1992 р. в Україні відбулися зміни у вищому ешело­ні влади — подає у відставку прем'єр-міністр В.Фокін, політи­ка якого була міцно прив'язана до московського воза. Реванши­сти вдалися до нової спроби розквитатися з Міністром оборони К.Морозовим, який вже давно почав дратувати антидержавні си­ли своєю незалежною патріотичною політикою. Одначе міністра підтримали усі національно-демократичні партії і рухи, а 17 жовтня 1992 р. відбувся пленум Спілки офіцерів України, який рекомендував на посади міністра оборони і голови СБУ в уряді Л.Кучми генералів К.Морозова і Є.Марчука. Позиція но­вого прем'єра, який не дав можливості почергово обговорювати членів своєї команди, остудила запал депутатів-шовіністів і во­ни змушені були затвердити склад кабінету у запропонованому новим прем'єром складі.

Але ці сили й не думали здаватися. І наприкінці жовтня 1992 р. вони провалили запропонований К.Морозовим проект військової доктрини. Та й навіть сам факт, що вже з березня 1992 р. цей документ майже вісім місяців обговорювався у ко­місіях Верховної Ради, свідчить про те, що час зумисно затягу­вався. Не можна сказати, що сама військова доктрина, запро­понована депутатам, була бездоганною. Вона носила дещо дек­ларативний характер і за справедливою оцінкою народного депутата генерала Бандурки була якоюсь пацифістською. Що значить, наприклад, принцип "розумна достатність" і де межа того "розуму". Туманно і обтічно сказано про кількість особо­вого складу та озброєння Збройних Сил України. Проект до­ктрини не накреслював умов, за яких агресор, що вдається до збройної боротьби, зазнає у відповідь шкоди, яка перевищує ту вигоду, на яку він розраховував.

Повторно доопрацьований проект військової доктрини винес­ли на обговорення у травні 1993 p., причому на закрите засі­дання Верховної Ради. Його і на цей раз не було схвалено. Різні політичні сили, а особливо ті, хто бореться з державністю Ук­раїни і її основою — Збройними Силами, вже з жовтня 1992 р.

ведуть нечесну гру супроти генерала К.Морозова, а для досяг­нення своїх замірів не гребують нічим. Чи в будь-якій нормаль­ній державі міг би політичний діяч зробити те, що здійснив в Україні народний обранець полковник Ізмалков? Як повідомив народний депутат України Я.Кендзьор, серед 155 підписів, що їх зібрав цей бравий вояк під заявою з вимогою усунення Міні­стра оборони (до речі, свого прямого начальника!), 9 депутатів (Чародеев, Уманець і ін.) підписалися двічі, а підписи близько 10 членів Народної Ради (Нагулка, Осадчука, Шскуна...) були підроблені.

У квітні 1992 р. у Києві відбувся IV з'їзд Спілки офіцерів України, де головна увага була привернена до проблем будів­ництва Збройних Сил України. У звітній доповіді голови СОУ полковника Г.Омельченка приводилися дуже тривожні дані: опи­тування старшин показало, що 10 відсотків з них готові в будь-який момент зрадити Україну, 33 відсотки заявили, що присяг­ли на вірність українському народові, бо мають тут житло, 27 — лише тому, що в Україні спокійно, і лише 30 відсотків готові служити Україні вірою і правдою. В армії процвітає "дідівщи­на", корупція, пияцтво, злодійство, а національна ідея у війську так і не стала провідною. З великою, по-військовому чіткою промовою на з'їзді виступив Міністр оборони України К.Моро­зов. Він навів цифру, що Збройні Сили України станом на квітень 1993 р. налічують 525 тис. осіб, висловив свою чітку позицію щодо Чорноморського флоту, 43-ї ракетної армії, про рішимість побороти труднощі і створити надійний захист неза­лежності Української держави.