121 Гвардійська сд 1-го Українського фронту на 01 квітня 1944 р.

Національність Офіцери Сержанти Рядові Усього

росіяни 479 664 1149 2292

українці 143 421 2949 3S13

А ось аналогічні дані по 287 СД 1-го Українського фронту ста­ном на 28 квітня 1944 p.:

Національність	Офіцери	Сержанти	Рядові	Усього
росіяни	427	693	1934	3054
українці	98	126	1876	2100
білоруси	44	29	159	232
інші	65	53	499	617

Отже, у 121-й гвардійській стрілецькій дивізії, хоча українців се­ред рядових було вдвічі більше, ніж росіян, серед офіцерів їх у 3,3 раза, а серед сержантів у 1,5 раза було менше. А у 287-й стрілецькій дивізії, хоча рядових українців і росіян було майже порівно, офіце-ри-росіяни переважали в 4 рази. Пояснювалося це тим, що здебіль­шого нове поповнення з України було майже непідготовленим у військовому відношенні і серед нього було небагато офіцерів.

Ці ж чинники позначилися і на тому, що у військах, які по­требували спеціальної військової підготовки (військово-повітряні, танкові, артилерійські тощо), українців було дещо менше, ніж у піхоті. Наприклад, у 8-й повітряній армії 4-го Українського фрон­ту у середині 1944 р. серед особового складу українці станови­ли 20—25%, серед офіцерів — 33% (7 українців займали посади командирів з'єднань, частин і підрозділів). Наводимо також де­які типові дані за різними родами військ:

авіація

589-та окрема армійська авіаескадрилья (на 25.10.1944)

Росіяни Українці Євреї Чуваші Грузини Усього

54 17 3 1 1 76

Артилерія

35-й гвардійський запасний мінометний полк:

Росіяни Українці. Білоруси Татари Інші 504 108 5 16

25-й зенітний дивізіон РГК (на 08.1944)

росіяни українці білоруси інші

1371 439 59 150

танкові війська 5-та гвардійська танкова армія 2-го Українського фронту (на 01.01.1944)

Національність Рядові Сержанти Офіцери Усього

росіяни 12006 7642 4018 23666

українці 2084 1661 1139 4884

білоруси 304 213 200 717

31-ша гвардійська Барвснковська окрема вогнеметна танкова бригада:

Росіяни Українці Білоруси Татари Інші Усього

934 173 29 36 - 1283

кавалерія

2-га гвардійська Кримська ім. РНК УРСР кавалерійська дивізія (на 10.03.1944)

Національність Офіцери Сержанти Рядові Усього

росіяни 197 673 1750 2620

українці 94 207 899 1200

У цілому ж за період визволення України від гітлерівської оку­пації кількість українців у діючій армії зросла майже утричі по­рівняно з початком 1943 р. і становила на середину 1944 р. 33,93% (росіян — 51,78%), тобто у цей час кожен третій воїн діючої армії був українцем, кожен другий — росіянином.

Значні втрати Червоної армії в наступальних операціях 1944— 1945 pp. знову знизили відсоток українців у радянських військах. Тож на кінець війни їх нараховувалося приблизно 20—25%. За­гальна кількість українців у складі Червоної армії під час ра­дянсько-німецької війни становила не менше 6 млн чол.

Українці в національних військових формуваннях та з'єднаннях, утворених поза межами України

Отож, найбільше українців нараховувалося у тих військових з'єднаннях, що формувалися в Україні, або тих, які компактно поповнювалися за рахунок її людських ресурсів. Однак значна розпорошеність українців по безкрайніх просторах тодішнього СРСР сприяла тому, що багато з них призивалися в армію з-поза меж України. Відповідно у тих регіонах, де компактно мешкали українці, під час формування там нових з'єднань значний відсо­ток в них посідали українці. Наприклад, у 310-й стрілецькій ди­візії (Казахстанській) після її утворення у 1942 р. поряд із 40% казахів, 30% росіян було і 25% українців. А у відомій 316-й стрі­лецькій дивізії (т. зв. Панфіловській), що також була сформова­на у Казахстані, під час боїв під Москвою у 1941 р. нараховува­лося 7,2% українців.

Значна кількість етнічних українців входила до особового скла­ду 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського кор­пусу, що формувався за рахунок кубанських козаків, а також ба­гатьох сибірських, алтайських та далекосхідних дивізій.

Щодо безпосередньо національних військових формувань із со­юзних республік, то надалі, під час боїв в Україні, вони значно ук­раїнізувалися і втрачали свій корінний національний склад. На­приклад, на 31 квітня 1944 р. у 73-й гвардійській стрілецькій ди­візії, сформованій у Казахстані (колишня 316-та СД), із 3823 воїнів було: росіян — 1948, українців — 1406, представників ще 25 на­ціональностей — 409. До речі, на чолі цієї дивізії стояв на той час українець генерал-майор С.Козак, а ще один українець, полков­ник П.М.Гудзь очолював 8-му Казахстанську стрілецьку дивізію.

У 213-й стрілецькій дивізії, сформованій в Узбекистані, на жовтень 1943 р. залишалося тільки 6% узбеків, а росіян і укра­їнців було відповідно 40 і 30%. У 223-й стрілецькій дивізії, утво­реній в Азербайджані, на середину 1944 р. було лише 523 азер­байджанці, а також 2010 українців і 1572 росіяни. Така ж карти­на спостерігалася у переважній більшості національних з'єднань, що у 1943-1944 pp. воювали на українських землях.

Українці у складі іноземних військових формувань, утворених у складі Червоної армії

Значне місце посідали українці і в іноземних військових фор­муваннях, утворених у складі Червоної армії, передусім у чехо­словацьких та польських. Так, у 1943 р. серед 15 тис. солдатів, що складали бригаду генерала Людвіга Свободи, 11 тис. були ук­раїнцями¹. Більшість з них стали воїнами цієї чехословацької бри­гади після трирічного заточення у радянських концтаборах, ку­ди вони потрапили після того, як у 1940 р. втекли в УРСР, ря­туючись від угорської окупації Закарпаття.

¹ Ukraine During Warld War II: History an its aftermath. Edmonton, 1986. P. 62.

їх мужність і звитягу високо оцінив під час боїв в Україні ко­мандувач чехословацькими частинами в СРСР генерл-майор Я.Кратохвил. "У боях за Київ,— відзначив він в інтерв'ю газеті "Радянська Україна",— сини усіх трьох народів Чехословаччи-ни добре розуміли один одного і складали єдине бойове брат­ство. Мені хотілося б особливо підкреслити мужню поведінку карпатських українців і словаків."

Чимало українців, які опинилися разом із поляками у Сибіру внаслідок сталінських депортацій 1939—1940 pp., потрапило зго­дом в дивізію ім. Тадеуша Костюшка. Після її сформування в цій польській дивізії було: українців — 2%, білорусів — 3%, євре­їв — 6%. Надалі Військо Польське впродовж проходження через Україну поповнювалось як східними українцями (що мали польські прізвища), так і поляками українського походження.

Українці серед військового командування Червоної армії

Значне місце посідали українці серед командного та началь­ницького складу Червоної армії. Поміж командувачами фронта­ми, маршалами та генералами українцями за походженням.бу­ли: Й.Р.Апанасенко, А.І.Єременко, Ф.Я.Костенко, М.П.Кирпо-нос, Р.Я.Малиновський, С.К.Тимошенко, Я.Т.Черевиченко, І .Д .Черняховський.

Кілька десятків генералів-українців командували під час вій­ни загальновійськовими арміями. Серед них — В.П.Герасимен­ко, А.А.Гречко, П.Т.Жмаченко, Т.К.Коломієць, Г.І.Кулик, І.ІЛюдников, К.С.Мельник, К.С.Москаленко, І.Н.Музиченко, М.П.Симоняк, С.Т.Трофименко, Н.В.Фекленко, С.С.Фоменко, В.А.Хоменко та ін.

Сотні українців-генералів і старших офіцерів очолювали стрі­лецькі корпуси, дивізії, полки та штаби з'єднань. Зокрема це ААБондарєв, Н.Є.Гаркуша, ВАГорішний, М.Т.Дубовик, І.І.Ми-сан, М.Є.Москалик, І.Д.Мухін, І.В.Панчук, ІЛ.Рубанюк, Т.О.Се-реда, А.Д.Тимошенко, Т.Ф.Уманський, О.А.Утвенко, Н.Г.Хорун-женко та багато ін.

У танкових військах широко були відомі імена Д.Д.Лелюшен-ка — командувача 4-ю танковою армією, П.С.Рибалка — ко­мандувача 3-ю гвардійською танковою армією, А.Г.Кравченка — командувача 6-ю танковою армією (усі згодом стали двічі героями Радянського Союзу), П.Л.Романенка — командувача 5-ю та 2-ю танковими арміями та ін. Зазначимо також, що командувачем бронетанковими та механізованими військами Червоної армії та заступником Наркома оборони СРСР з 1942 р. і до кінця війни був маршал бронетанкових військ українець Я.Н.Федоренко.

В авіації серед командувачів повітряними арміями були ук­раїнці В.В.Судець (17-та повітряна армія), С.І.Руденко (16-та по­вітряна армія), СД.Рибальченко (13-та повітряна армія).

"Бог війни" — артилерія на кінець війни мала серед коман­дного та начальницького складу більше 6 тис. українців.

Серед радянських флотоводців українського походження можна назвати адмірала Г.І.Левченка,— заступника наркома ВМФ (з квітня 1944 p.), учасника оборони Одеси та Севастополя. Урод­женцем старовинного українського міста Кам'янця-Подільського був відомий адмірал С.Г.Горшков. Додамо, що Акт про капітуля­цію Японії був підписаний генерал-лейтенантом Р.МДерев'янком.

У цілому ж у Червоній армії під час війни нараховувалося по­над 300 генералів українського походження.

КОРОТКИЙ ОГЛЯД БОЙОВИХ ДІЙ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ

Початковий період (1941 — 1942 pp.): на межі повної військової катастрофи

Страшною розплатою за зовнішньо-політичні прорахунки та репресивну внутрішню політику Сталіна стали нечувані військові поразки Червоної армії на початковому періоді радянсько-німець­кої війни. Низький моральний стан Червоної армії, її слабка боє­здатність, окрім усіх інших факторів, посилювалася відсутністю в ній досвідченого офіцерського корпусу. Адже напередодні війни понад 40 тис. командирів, в т. ч. 1800 генералів, стали жертва­ми репресій.

Відзначимо також, що згубність сталінської національної по­літики призвела до того, що напад німців на СРСР у західних республіках Радянського Союзу був сприйнятий як визволення від страхіть більшовизму і тут активізували свою діяльність на­ціонально-патріотичні сили. Вони зривали радянські військові мобілізації, здійснювали у тилу Червоної армії диверсії, органі­зовували й відкриті збройні виступи. Одне з таких повстань, на­приклад, наприкінці червня 1941 р. спалахнуло у Львівській обл. Проте воно було жорстоко придушене відступаючими війська­ми Червоної армії та НКВС. А на Волині озброєні загони Буль-би-Боровця не тільки роззброювали невеликі групи радянських військовиків, але й нападали на окремі населені пункти. За де­якими даними, вони захопили ще до приходу німців м. Сарни.

Однак незважаючи на значні успіхи, саме в Україні німецький наступ влітку 1941 р. виявився найменш вдалим. Причинами того були як значна перевага радянських військ у живій силі (в 1,2 раза) та у техніці (в 5 разів — за танками, в 2,5 — за літаками), так і досить сильний опір, що його чинили війська українських фронтів: Південно-Західного генерала Кирпоноса* та Південного генерала Тюленева. Кирпонос не тільки мав більше танків та солдатів, ніж його північний сусід командувач Західним фронтом генерал Пав­лов, але й краще підготувався до нападу. Він був, по суті, єдиним командувачем фронтом, який подолав шок від раптового нападу німців і почав досить вміло організовувати оборону. В цьому йому допомагала сама природа України — болотиста Волинь та лісиста Галичина. І все ж група армій "Південь" генерала фон Рунштедта неухильно просувалася вперед. Німці мали безумовну перевагу у повітрі, тому що численні радянські літаки майже повністю були винищені у перші ж дні війни на радянських аеродромах. До того ж у тилу Червоної армії активно діяли німецькі диверсанти.

Однією з перших і найбільших за розмірами битв, що мали місце на українському терені у цей період, була танкова битва у районі Луцьк—Броди—Рівне. В ній взяли участь 1-ша танкова група генерала фон Клейста та вісім радянських танкових меха­нізованих корпусів. У цій битві відзначився генерал-майор тан­кових військ К.Семенченко, який першим серед радянських тан­кістів був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Він, був­ши командиром 19-ї танкової дивізії, вміло організував засідки своїх частин уздовж шосе на Луцьк, що затримало просування ворога й завдало німцям значних втрат.

Тим часом вже 8 липня фашистські війська захопили Берди­чів, а 9 — Житомир і почали реально загрожувати Києву.

* Кирпонос Михайло Петровім (1892, с. Вертиївка Ніжинського району Чернігівської обл. — 20.09.1941 p. — загинув біля хутора Дрюковшина на Полтавщині). На військо­вій службі у російській армії з 1915 p., учасник Першої світової війни, у 1917 р. закінчив Військово-фельдшерську школу. Учасник Громадянської війни в Україні, один з організа­торів повстанських загонів на Чернігівщині (1918 p.). Надалі разом із своїм загоном влив­ся до складу Червоної армії. З 1919 р. — командир 22-го Українського радянського пол­ку (згодом 2-й Богунський полк 44-ї стрілецької дивізії). Брав участь у боях проти військ Директорії. 3 1920 р. — комісар 2-ї Київської Школи Червоних Старшин. За вміле керів­ництво військами 70-ї стрілецької дивізії під час радянсько-фінської війни у 1940 р. Кир­поносу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З лютого 1941 р. — команду­ючий KOBO. Загинув у бою під час виходу з оточення. Похований у парку Слави в Києві.

У цілому ж зазначимо, що там, де радянське військове коман­дування було добре зорієнтоване й проінформоване та мало змогу підготуватися до бою, війська билися завзято і рішуче, навіть в оточенні. Так, у секторі дій 5-ї армії Південно-Західного фронту за два дні боїв тільки один батальйон 282-го піхотного полку вер­махту втратив 170 чол. — більше чверті свого складу.

Проте коли радянських солдатів кидали напризволяще, чер-воноармійці здавалися у полон у великій кількості, нерідко ви­гукуючи при цьому: "українець, українець", сподіваючись на те, що ставлення до українців буде милосерднішим, ніж до росіян.

Наприкінці першої декади липня з метою поліпшення управ­ління військами було утворено т. зв. Південно-Західний напря­мок, до якого увійшли Південний та Південно-Західний фронти. Командувачем напрямком став маршал Будьонний, а членом Військової ради — Хрущов. Діяльність Кирпоноса була обмеже­на лише Київським напрямком. Але утворення цієї додаткової ке­рівної ланки ні до чого доброго не привело. Навпаки, через мі­сяць радянські війська в Україні почали масово потрапляти у ні­мецькі "котли". Третього серпня в районі Умані в оточенні опи­нилися 6-та, 12-та та частково 18-та армії — близько двадцяти дивізій. Радянські війська чинили опір до 8 серпня, аж поки 103 тис. чол. не потрапили у німецький полон, в тому числі два командувачі арміями (Музиченко та Понедєлін), сім штабів кор­пусів. Німці захопили також 300 танків, 800 гармат тощо.

Ця поразка значно ускладнила оборону Києва, що її здійсню­вала нещодавно утворена 37-ма армія під командуванням гене­рала Власова. Проте Київ утримати не вдалося. Неузгодженість у діях радянського військового керівництва знову призвела до трагедії. І хоч 13 вересня Бульонного було відкликано до Мос­кви, а на його місце прибув маршал Тимошенко, врятувати вже не можна було нічого. 16 вересня війська Гудеріана та Клейста оточили київське угруповання радянських військ, утворивши най­більший "котел" з усіх, що коли-небудь знала військова історія. Між 16 та 26 вересня у німецькому оточенні було знищено 5-ту, 21-шу, 37-му, 26-ту і частково 40-ву та 38-му армії. Тільки по­лоненими радянська сторона втратила 450 тис. чоловік.

♦ Черевиченко Яків Тимофійович (1894, с. Новоселки Ростовської обл. — 1976 p., Мос­ква). 3 1914 р. учасник Першої світової війни, унтер-офіцер російської армії. 3 1918 р. — у Червоній армії, учасник Громадянської війни в Україні. 3 1940 р. обіймав посаду коман­дувача Одеським військовим округом. Під час радянсько-німецької війни командував ар­міями та фронтами. Генерал-полковник (1941).

За трагедією Південно-Західного фронту настав час і Півден­ного. Цей фронт, який з 5 жовтня очолив новий командуючий — генерал-лейтенант Черевиченко*, вже 6 жовтня був оточений нім­цями, коли їх 11-та армія та 1-ша танкова група з'єдналися біля с. Осипенко на чорноморському узбережжі. Частини 18-ї та 9-ї армій (близько 106 тис. чол.) були взяті у полон. В бою загинув командувач 18-ю армією А.Смирнов. Ця поразка відкрила нім­цям шлях на Ростов — ворота на Кавказ.

А коли радянські війська після двомісячної оборони 16 жовтня залишили Одесу (з якої, до речі, було евакуйовано до Криму 80 тис. військовиків та багато цивільних), 11-та німецька армія фон Манштейна разом із румунськими військами зробила спробу увірватися на Кримський півострів через Перекоп. У ході боїв, що точилися десять днів, німці зламали опір 51-ї окремої армії генерала Ф.Кузнецова, взяли у полон понад 100 тис. радянських солдатів і 28 жовтня розпочали наступ у двох напрямках: на Се­вастополь та на Керч.

Унаслідок успішного контрнаступу під Москвою взимку

1941. р. Червона армія не тільки зняла загрозу, що нависла над столицею СРСР, але й значно зміцнила свій бойовий дух, що сильно підупав після перших місяців війни. Стратегічну паузу, яка виникла на радянсько-німецькому фронті внаслідок успіш­ної зимової кампанії, Генеральний штаб Червоної армії запро­понував використати для підготовки плану глибокої оборони, на рубежах якої радянські війська могли б зустріти німців влітку

1942. р. Проте вийшло інакше. Вже навесні 1942 р. Сталін ви­рішив, випередивши Гітлера, домогтися докорінного пе эелому у ході війни. Для цього передбачалося завдати відразу кілька уда­рів: під Ленінградом, в Україні та в Криму. (Не останню роль у прийнятті цього рішення відіграла німецька дезінформація, т. зв. план "Кремль", який дуже складним шляхом потрапив до рук Сталіна.

Згідно з цим планом вермахт мав намір завдати головного уда­ру силами групи армій "Центр", тобто знов-таки на московсько­му напрямку). І хоча представники Ставки висловили свою не­згоду із планом наступальної операції в Україні навесні 1942 p., мотивуючи це відсутністю резервів, Сталін наполіг на своєму. В результаті й перша половина 1942 р. обернулася дія Червоної ар­мії черговою низкою військових катастроф. Спочатку під Ленін­градом в болотах загинула 2-га Ударна армія Власова, а її коман­дуючий здався у полон, перетворившись при цьому із героя обо­рони Києва та Москви у зрадника № 1 для сталінського керівниц­тва. Не вдався наступ радянських військ і в Криму, де з керченсь­кого плацдарму, утвореного взимку 1941—1942 pp., готувався до наступу Кримський фронт генерала Козлова у складі 44-ї армії генерала Черняка, 47-ї армії генерала Калганова та 51-ї армії ге­нерала Львова. Але німці випередили наступ. 8 травня 1942 р. люфтваффе провела масоване бомбардування радянських військ, а 11-та армія Манштейна перейшла у наступ на Керченському пів­острові. Слід зазначити, що війська Кримського фронту у кілька разів переважали атакуючих німців, проте радянська оборона страждала відсутністю певної глибини. Доля битви була виріше­на вже до 12 травня. 15 травня німці взяли Керч і радянські війська були змушені, залишаючи важку техніку, втікати через Керченську протоку. Тільки дуже невелика їх кількість досягла рятівної Тамані. Проти 7,5 тис. німецьких втрат, втрати Кримсь­кого фронту приголомшували: 170 тис. полонених, 1100 гармат, 250 танків, 3800 автомашин, 300 літаків. Невдовзі севастопольсь­кий гарнізон, що пасивно спостерігав за цим побоїщем, відчув руйнівну силу покинутої радянської зброї. Радянське військове командування, як і завжди, вивезли із цього пекла, проте в Москві почалися розправи. Козлов, Черняк, Колганов та ряд інших ге­нералів були понижені у званнях, а представник Ставки Л.Мех-ліс, крім того, ще й втратив посаду начальника Головпуру (його замінив О.Щербаков).

Додамо, що ще одним наслідком невдач Кримського фронту став досить значний спалах у Червоній армії недовіри до т. зв. воїнів неросійських національностей та зростання шовіністич­них настроїв. Справа у тому, що серед військ цього фронту був ряд закавказьких національних військових формувань, які поде­куди масово здавалися у полон.

* Костенко Федір Якошгч слобода Велика Мартиншка Ростовської обл. — 26.05.1942., загинув у боях під Харковом). В російській армії з 1915 p., учасник Першої світової війни. У Червоній армії з 1918 p., учасник Громадянської війни. Надалі на ряді командних по­сад. 3 1940 р. генерал-лейтенант. 3 18 грудня 1941 р. — командувач Піпдснно-Захщного фронту.

Однак найбільшого за масштабами краху у 1942 р. Червона армія зазнала під Харковом, де в період з 12 по 29 травня війська Південно-Західного фронту генерала Костенка* та Південного фронту генерала Малиновського під загальним командуванням головкома Південно-Західного напрямку маршала Тимошенка (член Військової ради напрямку М.Хрущов) спробували прове­сти наступальну операцію. Метою наступу мав стати розгром харківського угруповання противника, визволення міста та ут­ворення сприятливих умов для наступу на Дніпропетровськ. На­ступ здійснювався силами 23 стрілецьких дивізій, двох кавале­рійських та двох танкових корпусів проти 11 дивізій 6-ї армії генерала Паулюса. Проте наступ Південно-Західного фронту не був підтриманий Південним фронтом, командування якого вве­ли в оману дані розвідки про зосередження буцімто великих тан­кових сил ворога в районі Змієва. Тільки 17 травня було введе­но у бій 21-й танковий корпус, проте момент був упущений. У цей самий день німці атакували т. зв. Ізюмський виступ, з яко­го радянські війська вели наступ із півдня, і 18 травня захопили Ізюм та Барвенкове. Склалася загроза оточення. І знову радянське фронтове та Верховне головнокомандування було не на висоті. Дозволу на своєчасне відведення військ не надійшло. Це і приз­вело до харківської катастрофи. 23 травня німці замкнули кіль­це оточення в районі Балаклеї навколо 6-ї армії генерала Го-роднянського, 57-ї армії генерала Подласа та окремих з'єднань 9-ї армії генерала Харитонова та 38-ї армії генерала Москален­ка. 29 травня все було закінчено. Німці втратили у цих боях 20 тис. солдатів, Червона армія втратила лише полоненими 214 тис. чоловік, а також 1200 танків, 2 тис. гармат. Команду­вач Південно-Західним фронтом Костенко та командувачі армі­ями Городнянський і Подлас загинули, а чимало радянських ге­нералів було взято у полон. Щодо німців, то за участь у даній операції (до речі, її готували особисто Гітлер і Гальдер) генерал Паулюс отримав лицарський хрест.

Стратегічним наслідком цієї поразки для радянських військ став стрімкий наступ німців на півдні, який вдалося зупинити лише взимку 1942 р. на Волзі. Після харківської трагедії була вирішена доля України. 4 липня за наказом Ставки радянські війська залишили Севастополь, а 22 липня зі здачею ворогу Свер-дловська Ворошиловградської обл. уся територія України опи­нилася під фашистською окупацією.

Поразки 1941 та 1942 pp. навіть сьогодні приголомшують сво­їми масштабами. Радянські втрати 1941 р. — 6 млн чол. — пе­ревищили втрати вермахту у вісім разів. Тільки полоненими Чер­вона армія втратила у цьому році 3,355 млн чол. У 1942 р. в полон потрапило ще 1,653 млн радянських солдатів. Доля цих людей, серед них і сотень тисяч українців, була трагічною. Біль­шовицьке керівництво відмовилося від них, як від "зрадників", прирікаючи їх на неминучу загибель, адже допомога радянським полоненим через Червоний Хрест не надавалася. Отже, часто єдиним шляхом порятунку для радянських військовополонених ставала колаборація із ворогом. Печально відома т. зв. Російська Визвольна армія генерала Власова формувалася за рахунок цих

12 Історія українського війська

військовополонених. Загалом же із 5 754 тис. радянських військо­вополонених, що опинилися під час війни у гітлерівських конц­таборах, майже половина загинула. А близько 1 млн чоловік вибрало для себе шлях співробітництва з ворогом.

Радянський наступ в Україні (1943-1944 pp.): період визволення від гітлерівців

Після розгрому німців під Сталінградом почалося визволен­ня України від ворога. 18 грудня 1942 р. частини 1-ї гвардійської армії увійшли у перший населений пункт на українській землі — с. Півнівку Меловського району Ворошиловградської обл. А уп­родовж січня — березня 1943 р. радянські війська звільнили від гітлерівців майже всю Ворошиловградську обл., частину Хар­ківської та Сталінської областей.

Подальші бої в Україні розгорнулися вже під час Курської бит­ви, що розпочалася 5 липня 1943 р. Під час цієї битви загинув за­ступник командувача Воронезьким фронтом генерал Апанасенко*.

Визволенням 23 серпня Харкова закінчилася Курська битва і розпочався наступ в Україні майже чотирьох радянських фрон­тів — Воронезького, Степового, Південно-Західного і Південно­го. Переслідуючи ворога, Червона армія швидко просувалася до Дніпра. Визволивши 8 вересня 1943 р. Сталіно, Південний фронт генерала Малиновського** відкрив, як тоді казали, "німецький за­мок" на Донбас, а вже під кінець місяця прорвав глибокоешело-новане укріплення німців на р. Міус, т. зв. Міус-фронт, та ліквіду­вав Таганрозьке угруповання вермахту. Донбас було визволено.

* Апанасенко Йосип Родионович (1890, с. Митрофаківка Ставропольської губернії — 05.08.1943 p., Бєлгород). В чині прапорщика російської армії брав участь у Першій світо­вій війні. На початку 1918 р. організував партизанський загін на Ставропольщині. В цьо­му ж році вступив до лав Червоної армії. Надалі на ряді командних посад. 3 1938 р. — ко­мандувач Середньо-Азіатським військовим округом, з січня 1941 р. — командувач Дале­косхідним фронтом, а з червня 1943 р. — заступник командувача Воронезьким фронтом. ** Мапиновський Родіон Якович (1898, Одеса — 1967, Москва). 3 1914 р. — рядовий російської армії, учасник Громадянської війни, з 1919 р. в Червоній армії. Учасник Гро­мадянської війни в Іспанії, в якості радянського військового спеціаліста. Під час радянсько-німецької війни керував рядом армій та фронтів, що відзначалися в боях в Україні. Мар­шал Радянського Союзу (1944 p., Герой Радянського Союзу (1945, 1958 p.). Із жовтня 1957 р. — міністр Оборони СРСР.

Наприкінці вересня три інших фронти очистили від німців Лівобережну Україну і вийшли до середньої течії Дніпра майже на 750-кілометровому фронті. Це була одна з найбільших вод­них перешкод, яку доводилося долати під час наступу радянським військам. За цей період тили фронтів значно відстали від аван­гардів, тож нерідко долати широченний Дніпро під обстрілом во­рожої артилерії та авіації радянським воїнам доводилося на ри­бальських човнах, саморобних плотах, а то й просто на плащна-кидці, набитій соломою.

• Москаленко Кирило СЫе//од/л/(1902, с. Гришине Донецької області — 1985, Москва). В Червоній армії з 1920 р. Учасник Громадянської війни в Україні. В 1922 р. закінчив Українську об'єднану школу червоних командирів. Учасник радянсько-фінської війни. Під час ралянсько-німецької війни керував рядом армій. 3 жовтня 1942 р. ідо кінця війни очолював 38-му армію, війська якої відзначилися під час визволення України. Двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1978). Маршал Радянського Союзу (1955).

21 вересня першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-ї армії генерала Пухова. У районі Великого Бук-рина переправлялися на правий берег танкісти 3-ї гвардійської танкової армії генерала Рибалка. А в цілому усі сім армій цього фронту утворили плацдарми на правому боці Дніпра у смузі від Києва до Черкас. Головний удар на Київ планувалося завдати із Букринського плацдарму. Але надалі, як з'ясувалося, цей плац­дарм з його пересіченою місцевістю, де не могли розвернутися танки та вузьким закрутом, що нагадував горловину пляшки, яку закупорили німецькі дивізії, виявився вкрай невдалим для роз­гортання наступу. Втрати радянських військ внаслідок численних бездумних атак були тут надзвичайно великими та невиправда­ними. Нарешті надійшов наказ перенести напрямок головного удару, внаслідок чого провели грандіозну операцію по передис­локації військ. Людей та техніку з Букринського плацдарму пе­реправляли назад через Дніпро й спрямовували залізничними ешелонами на Лютеж. Там вони знову форсували Дніпро, а г^о-тім Десну. Звідси було вирішено завдати головний удар на Київ. Ставка дала командуванню Воронезького фронту типово ста­лінський наказ — визволити Київ до річниці Великого Жовтня, тобто до 7 листопада. Врешті-решт досить складну передислока­цію військ наприкінці жовтня було завершено. А вже 3 листопада почала наступ на Київ 38-ма армія генерала Москаленка.* її під­тримала 3-тя гвардійська танкова армія генерала Рибалка, що здійснила специфічну "психічну атаку" — під завивання сирен, з увімкнутими фарами. Через кілька днів запеклих боїв, в ніч на 6 листопада передові загони Москаленка увірвалися до столиці України. Першим пробився з боєм до центру міста 207-й танко­вий батальйон 22-ї гвардійської танкової бригади під команду­ванням капітана Д.Чумаченка. В районі Брест-Литовського про­спекту під час проведення розвідки загинув командир танково­го взводу гвардії старшина Ники фор Шолуденко, уродженець Ки­ївської обл. Його танк встановлено зараз як пам'ятник на цьо­му проспекті.

12 листопада з'єднання 1-го Українського фронту (так 20 жовт­ня 1943 р. перейменували Воронезький фронт) взяли Житомир, а 60-та армія генерала Черняховського* 17 листопада захопила Коростень — залізничний вузол. Плацдарм у районі Києва шви­дко розширювався. Німці зробили відчайдушну спробу повер­нути Київ. 18 листопада вони почали контрнаступ, в ході якого радянські війська втратили Житомир та кілька десятків тисяч чер-воноармійців потрапили у полон. Склалася реальна загроза Ки­єву. Проте невдовзі танковий удар вермахту вдалося зупинити.

Успішно розгортався радянський наступ і на півдні. Війська 3-го Українського фронту (колишній Південно-Західний) гене­рала Малиновського ліквідували Запорізький плацдарм ворога і 14 жовтня 1943 р. визволили Запоріжжя. А 4-й Український фронт (колишній Південний) генерала Толбухіна силами 28-ї ар­мії генерала Герасименка у важких десятиденних боях визволив Мелітополь. 25 жовтня 2-й Український фронт (колишній Сте­повий) генерала Конєва вибив німців із Дніпропетровська. Бит­ва за Дніпро закінчилася повною перемогою Червоної армії. На порядок денний постало питання про звільнення від німців Пра­вобережної України та Криму.

* Черняховакий Іван Данилович (1906, місто Умань Черкаської обл. — 18.02.1945., Східна Пруссія). В Червоній армії з 1924 р. Навчався у Київській артшколі. Військовій академії механізації та моторизації РСЧА. Війну зустрів на посаді командира 28-ї танкової дивізії ПрибОВО. 3 липня 1942 р. — командувач 60-ю армією. У квітні 1944 р. став генерал-полковником, а невдовзі — генералом армії Командував Західним, 3-м Білоруським фрон­тами. В цей час йому було 38 років, це був наймолодший з радянських полководців часів Другої світової війни. 18 лютого 1945 р. його було смертельно поранено в районі м. Мель-зак у Східній Пруссії.

У1944 р. Ставка Верховного Головнокомандування запланувала ряд нових великих наступальних операцій. Згідно з цим планом пе­редбачався наступ на всьому радянсько-німецькому фронті. Важли­ве місце в цьому плані відводилося Північно-Західному театру вій­ськових дій, де намічалося розгромити групу армій "Північ", повні­стю зняти блокаду з Ленінграда та вийти до кордонів Прибалтики. На західному напрямку передбачалося завдати поразки групі армій "Центр" і вигнати ворога з Білорусії. Щодо головного удару, то він планувався на південно-західному напрямку. Метою цього удару було розгромити силами українських фронтів два найбільші угрупо­вання німецько-фашистських армій "Південь" та "А" й визволити

Правобережну Україну та Крим. Цим двом німецьким угрупован­ням, що мали у своєму складі майже 41 % усіх піхотних та 72% тан­кових сил вермахту, які знаходилися на радянсько-німецькому фронті, протистояли 1-й, 2-й, 3-й, 4-й Українські фронти, що на­раховували 168 стрілецьких, 9 кавалерійських дивізій чисельністю 2 365 тис. солдатів та офіцерів, 28 850 гармат та мінометів, 2040 тан­ків та САУ, 2360 літаків. Дії Українських фронтів координували представники Ставки: 1-го та 2-го фронтів — маршал Жуков, 3-го та 4-го — маршал Василевський.

Наступ в Україні розпочався 24 грудня 1943 p., коли після артилерійської та авіаційної підготовки частини ударного угру­повання 4-го Українського фронту генерала Ватутіна перейшли у наступ на Житомирському напрямі. 31 грудня було звільнено від ворога Житомир. Внаслідок Житомирсько-Бердичівської опе­рації війська 1-го Українського фронту просунулися на 80­200 км, повністю визволили від гітлерівців Житомирську, май­же усю Київську, частково Вінницьку й Рівненську області.

З 5 по 16 січня 1944 р. з Кременчуцького плацдарму війська 2-го Українського фронту генерала Конєва проводили Кірово­градську операцію, внаслідок якої ворога було відкинуто від Дніп­ра на 40—50 км. Кіровоград, який Гітлер наказав своїм військам утримати будь-якою ціною, було визволено 8 січня 1944 р.

Отже, в ході наступу 1-го та 2-го Українських фронтів скла­лися сприятливі умови для оточення та знищення Корсунь-Шев­ченківського угруповання ворога, яке налічувало майже 80 тис. чоловік: 9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС "Вікінг", мото­ризована бригада СС "Валонія", окремий танковий батальйон та шість дивізіонів штурмових гармат.

Корсунь-Шевченківська битва була однією з найбільших битв у період визволення України від німецько-фашистських загар­бників і отримала Єігато гучних назв: "Сталінград на Дніпрі", "Українські Канни" тощо. Справді, у дечому вона певної мірою нагадувала Сталінградську битву, але як за масштабами, так і за наслідками була значно меншою.

24 січня 1944 р. 4-та гвардійська і 53-тя армії 2-го Українсь­кого фронту почали розвідку боєм, а 25 січня до них приєдна­лися головні сили фронту. Частини 5-ї гвардійської танкової армії розвивали стрімкий наступ у напрямі Лебедин—Шполи—Крим-ки з метою відрізати ворожим військам шляхи до відступу, з'єд­натися із частинами 1-го Українського фронту в районі Звени-городки. Однак відставання частин 53-ї армії та 19-го танкового корпусу не дало змоги використати фактор несподіваності. Ні­мецьке командування розгадало напрям головного удару, підтяг­нуло танкові дивізії та створило на шляху радянських військ силь­не угруповання. Тільки 28 січня після кровопролитних боїв 20-й танковий корпус 2-го Українського фронту з'єднався з рухомим загоном 6-ї танкової армії 1-го Українського фронту (команду­ючий армією генерал Кравченко).* Оперативне оточення Кор­сунь-Шевченківського угруповання противника було завершене. Після цього, як і в Сгалінграді, радянські війська створили внут­рішній та зовнішній фронти оточення. З'єднання 27-ї, 52-ї та 4-ї гвардійської армій, а також 5-й гвардійський кавале­рійський корпус утворили внутрішній фронт, а 6-та та 5-та гвар­дійські танкові армії, підсилені стрілецькими артилерійськими та інженерними військами,— зовнішній. На флангах цих армій діяли 40-ва (командувач генерал Жмаченко**) та 53-тя армії. Для зміцнення оборони кожну танкову армію підсилили стрілецьким корпусом. В оточення потрапило 80 тис. за радянськими (близь­ко 60 тис. за німецькими) даними чоловік.

* Кравченко Андрій Гриторошіч (1899, хуг. Судимий Яготинського району Київської обл. — 1963, Москва). В Червоній армії з 1918 p., учасник Громадянської війни. У 1923 р. закін­чив Полтавську військову піхотну школу. Учасник радянсько-фінської війни. Піп час ра­дянсько-німецької війни брав участь у Московській, Сталінградській, Курській битвах, форсуванні Дніпра, боїв на Правобережній Україні тощо. 3 січня 1944 року і до кінця війни командувач 6-ю танковою армією (згодом гвардійської). Двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945). Генерал-полковник танкових військ (1944).

** Жмаченко Пилип Тодосович (1895, с. Могильне Коростенського району Житомирської обл. — 1966, Київ). 3 1915 р. в російській армії. Учасник Першої світової війни, рядовий. 3 1917 р. у Червоній Гвардії. 3 1918 в Червоній армії, учасник Громадянської війни. 3 1924 р. заступник начальника школи Червоних Старшин. Під час радянсько-німецької війни очо­лював корпуси та армії. Герой Радянського Союзу (1943), генерал-полковник (1945).

Бої тривали першу та другу декади лютого 1944 р. Радянські війська намагалися звузити коло оточення німців, а німці, в свою чергу, робили відчайдушні спроби вирватися з нього і в ніч з 16 на 17 лютого після танкового тарану у районі с. Лисянки прорва­лися крізь радянські позиції та вивезли частину своїх військ із оточення. Правда, всіх хворих та поранених вони покинули на­призволяще, так само як і переважну більшість зброї та військо­вого обладнання. Командуючий німецьким корпусом генерал Штемерман покінчив життя самогубством. За німецькими дани­ми, що домінують і в сучасній західній літературі, із "котла" ви­рвалося 30—35 тис. чоловік. Щодо радянських даних, то вони по­дають цифри німецьких втрат, як 55 тис. вбитими та пораненими та понад 18 тис. полоненими. Проте якими б не були ці втрати, перемога радянських військ була безперечною — група армій "Південь" зазнала значної тактичної поразки. Це створило спри­ятливі умови для подальшого радянського наступу.

Водночас із Корсунь-Шевченківською операцією силами пра­вого крила 1-го Українського фронту було проведено Рівненсько-Луцьку операцію, яка здійснювалася з 27 січня по 11 лютого 1944 р. силами 13-ї та 60-ї армій. В ніч на 2 лютого 1-й гвар­дійський кавалерійський корпус захопив Луцьк, зайняв оборону вздовж східного берега р. Стар і перерізав противникові шлях відступу із Рівного на захід. А надвечір 1-го лютого 8-ма гвар­дійська кавалерійська дивізія 6-го кавалерійського корпусу вий­шла до північно-західної околиці Рівного.

Війська 3-го та 4-го Українських фронтів у січні-лютому 1944 р. розгромили Криворізько-Нікопольське угруповання во­рога, зайняли вигідну позицію для наступу на півдні України про­ти Кримського угруповання німецьких військ. 8 лютого було ви­зволено Нікополь, а 22 лютого — Кривий Ріг.

Зимові операції радянських військ в Україні підготували умови для широкомасштабного наступу, метою якого було завершити визволення Правобережної України і остаточно розгромити групи армій "Південь" та "А", а також угруповання ворога в Криму.

Весняний наступ радянських військ в Україні почався у пер­ших числах березня на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра силами трьох фронтів.

4 березня 1-й Український фронт розпочав Проскурово-Чер-нівецьку операцію. Ширина прориву оборони противника у на­прямі головного удару досягла 180 км, а глибина до 100 км. З 4 березня по 17 квітня радянські війська просунулися на 80— 350 км. Були визволені обласні центри Вінниця, Тернопіль, Чер­нівці. Майже водночас з 1-м Українським фронтом війська 2-го Українського фронту провели Умансько-Батошанську операцію, яка розпочалася 5 березня. На своєму шляху частинам та з'єд­нанням фронту довелося форсувати такі складні водні перешко­ди, як річки Південний Буг та Дністер.

У зв'язку із труднощами, що постали перед військами 3-го Українського фронту, які 18 березня почали форсувати Півден­ний Буг, Ставка Верховного Головнокомандування віддала на­каз маршалу Конєву повернути головні сили 2-го Українського фронту на південь і наступати у межиріччі Дністра та Пруту у напрямку Бендер та Тирасполя. 26 березня війська 2-го Укра­їнського фронту вийшли до державного кордону СРСР з Руму­нією на 85-кілометрову ділянку вздовж р. Прут.

Війська 3-го Українського фронту після завершення Ніко­польсько-криворізької операції розгорнули наступ на Микола­ївсько- Одеському напрямі. 28 березня вони визволили Микола­їв, а 10 квітня — Одесу. Внаслідок цих боїв війська пройшли 150—180 км, визволили повністю Миколаївську та Одеську об­ласті, а також частину Молдавії.

Наступ 1-го, 2-го, 3-го Українських фронтів проходив у над­звичайно складних умовах весняного бездоріжжя, коли гармати та іншу важку техніку солдатам часто доводилося переносити на собі, та навіть незважаючи на це, вони просувалися вперед. І тіль­ки відставання тилів, несвоєчасна подача пального для механі­зованих частин, а також досить вмілі дії німецького військового командування змусили Червону армію припинити наступ. У трав­ні 1944 р. лінія фронту знову стабілізувалась.

* Єременко Андрій Іванович (1892, с. Марківка Ворошиловградськоі обл. — 1970, Мос­ква). 3 1913 р. у російській армії, учасник Першої світової війни, у 1918 р. організував партизанський загін у рідному селі, що надалі влився до Червоної армії. Учасник Грома­дянської війни. У період радянсько-німецької війни керував рядом армій та фронтів. Ге­рой Радянського Союзу (1944), Маршал Радянського Союзу (1935).

На цей раз радянське військове командування розпочало під­готовку до визволення Криму. Його мали здійснювати війська 4-го Українського фронту генерала Толбухіна та окремої При­морської армії генерала Єременка*, що включали 30 стрілець­ких дивізій, дві бригади морської піхоти — приблизно 470 тис. чоловік, 5982 гармати та міномети, 772 зенітки, 559 танків та САУ, 1250 літаків. На кінець березня 1944 р. було завершено зо­середження радянських військ в районі Сиваша та Перекопу. За­дум операції полягав у тому, щоб стрімкими ударами військ 4-го Українського фронту з півночі та окремої Приморської ар­мії з плацдарму поблизу Керчі у взаємодії з авіацією та військо­во-морським флотом зламати оборону противника і, розвиваючи наступ у напрямку Сімферополя та Севастополя, розколоти та знищити вороже угруповання. У німців в Криму була зосеред­жена 17-та армія, яка налічувала 12 дивізій — 5 німецьких та 7 румунських, а також велику кількість спеціальних частин та під­розділів загальною кількістю більш як 195 тис. чоловік, до 3600 гармат та мінометів, понад 200 танків та штурмових гармат і 150 літаків. Вранці 8 квітня 1944 р. після масованої артпідготовки почався наступ військ 4-го Українського фронту на Перекопі, а 10 квітня перейшли в наступ війська окремої Приморської ар­мії. Вже на другий день вони вибили противника із Керчі, а 13 квітня в районі Карасубазара (Білогірська) передові частини ок­ремої Приморської армії та 4-го Українського фронту зустрілись. Того ж дня танкові десанти військ 4-го Українського фронту ово­лоділи Сімферополем — основним опорним пунктом оборони противника, а також Євпаторією, Судаком, Бахчисараєм. Вна­слідок швидкого просування радянських військ 80% міст та сіл було врятовано від руйнування, однак остаточне визволення Кри­му розтяглося ще майже на місяць.

12 квітня Гітлер нарешті дозволив своїм військам відступати до Севастополя, навколо якого німці збудували три міцні обо­ронні рубежі.

Напередодні штурму радянські війська довго та методично об­стрілювали доти та дзоти противника. Тільки авіація перед остан­нім штурмом скинула близько 2 тис. тонн бомб. А 5 травня 2-га гвардійська армія генерала Захарова розпочала штурм Севастопо­ля з півночі, тоді як 51-ша армія генерала Крейзера та окрема Приморська армія генерала Мельника* наступали із півдня в ра­йоні Сапун-гори. Надвечір 7 травня Сапун-гора була взята (від­значився 63-й стрілецький корпус генерала Кошового)**. А на­ступного дня радянські війська увійшли у місто. Німці відійшли на мис Херсонес з надією, що їх евакуюють морським транспор­том та авіацією. Однак Чорноморський флот надійно блокував пі­вострів від материка. Взято в полон 29 тис. німців та 7 тисяч ру­мунів. Загальні ж втрати противника у Криму становили близько 80 тис. чоловік.

* Мельник Кіндрат Семенович (1900, місто Іванків Київської обл. — 1971, Москва). В Червоній армії з 1919, учасник Громадянської війни в Україні. Учасник боїв на Хасані 1938 р. Під час радянсько-німецької війни на різних командних посадах, з 1943 р. — генерал-лейтенант. Після війни керував військами Таврійського ВО (1945—1946). Надалі перебував в апараті Міністерства оборони СРСР.

** Кошовий Петро Кнриловичі, 1904, м. Олександрія Кіровоградської обл. — 1976, Мос­ква). В Червоній армії з 1920 р. Під час Громадянської війни рядовий Червонокозачого полку 8-ї дивізії. В період радянсько-німецької війни командував дивізіями та корпусами. Двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1945), Маршал Радянського Союзу (1968).

Наступний етап визволення України розпочався влітку 1944 р. Він був пов'язаний із грандіозним радянським наступом в Біло­русії (так звана операція "Багратіон"), що тривала з 23 червня по 29 серпня 1944 р. В ході цієї найвизначнішої операції часів Другої світової війни Червона армія розгромила вороже угрупо­вання армій "Центр", просунулася на 350— 600 км на захід та вступила в Польщу. Успіхи в Білорусії створили військам 1-го Українського фронту сприятливі умови для переходу в наступ проти групи армій "Північна Україна", яка складалася з 1-ї та 4-ї німецьких танкових армій та 1-ї угорської армії, у складі яких було 34 піхотні дивізії і 2 бригади, 5 танкових та одна мотори­зована дивізії.

Напередодні наступу у військах маршала Конєва (він став ко­мандувачем 1-м Українським фронтом з 15 травня 1944 р.) нарахо­вувалося 843 тис. чоловік, а разом із тиловою обслугою — 1200 тис, 13 900 гармат і мінометів, 2200 танків та самохідних гар­мат, 2806 літаків. Тож перевага над противником у живій силі, тан­ках і артилерії була в 1,5—2, а в авіації в 4 рази. Уперше на одному фронті було зосереджено таку величезну кількість військ та техні­ки. Наступ розпочався 14 липня 1944 р. Шість радянських загаль­новійськових армій мали прорвати оборону противника, щоб по­тім у прорив увійшли танкові армії та кавалерія. Щодо німців, то для них радянський наступ не був раптовим. Але що їх вразило най­більш, то це переважаюча кількість повітряних військ, які уперше повністю запанували над полем битви. Цьому сприяло те, що у складі 1-го Українського фронту діяла 2-га повітряна армія — най­більша з усіх радянських повітряних армій, що діяли під час війни.

Згідно з задумом Ставки на правому фланзі ударне угрупован­ня у складі 3-ї гвардійської, 13-ї, 1-ї танкової армій та кінно-ме­ханізована група під командуванням генерала Баранова наступали в загальному напрямку на Сокаль—Раву- Руську. У центрі ударне угруповання у складі 60-ї, 38-ї, 3-ї гвардійської, 4-ї танкової армій та кінно-механізованої групи під командуванням генерала Соко­лова наступали з району Тернополя на Львів. На лівому фланзі ді­яли 2-га гвардійська і 18-та армії, 5-та гвардійська та 47-й стрі­лецький корпус перебували в резерві фронту. Після прориву воро­жої оборони, як і передбачалося, 16 липня у прорив була введена кінно-механізована група Баранова, яка розпочала наступ у за­гальному напрямку на Жовкву. 17 липня була визволена Кам'янка Струмилівська (зараз Кам'янка Бузька), 18 липня — Деревляни. Шляхи до відступу Бродівському угрупованню ворога було відрі­зано. Вранці 17 липня, в прорив була введена 1-ша гвардійська танкова армія генерала Катукова. Отже, Бродівське угруповання німців почало потрапляти у "котел."

Прорив на Львівському напрямку, де у ворога була дуже міц­на оборона, відбувався у більш складних умовах, однак не менш стрімкими темпами. З дня початку операції, яка отримала назву Львівсько-Сандомирської, і до 18 липня війська фронту, насту­паючи на обох напрямках — Сокальсько-Рава-Руському та Львівському — прорвали оборону на фронті шириною 200 км і просунулися на 50-80 км. В районі Бродів було оточене вели­ке угруповання німців у складі 8 дивізій загальною чисельністю до 60 тис. чоловік.

Після Бродів війська Львівського ударного угруповання Черво­ної армії розгорнули свої сили для наступу на Львів. Подальший наступ військ 1-го Українського фронту на Раву- Руську та Львів розвивався у тісній взаємодії з військами лівого крила 1-го Біло­руського фронту, які 18 липня перейшли в наступ на Люблін.

19 липня генерали Катуков і Баранов одержали наказ повер­нути частини 1-ї гвардійської танкової армії та кінно-механізо­вані групи на південний захід, вийти на річку Сян, форсувати її і в районі Ярослава та Перемишля перерізати противнику шля­хи відступу на захід. Цей маневр разом із виходом на підступи до Львова одного з корпусів 13-ї армії створював сприятливі умови для розгрому Львівського угруповання ворога. Спроба двох кор­пусів 3-ї гвардійської танкової армії генерала Рибалка* 20 липня лобовою атакою здобути Львів були безуспішними. Тоді 3-тя гвардійська танкова армія, залишивши на сході від Львова дві танкові та дві мотострілецькі бригади, в ніч на 23 липня здійснила марш-маневр в обхід Львова. 26 липня танкісти вийшли на захід­ну та північно-західну околиці міста. На північній околиці Львова вели бої частини 4-ї танкової армії. Стрілецькі з'єднання 60-ї ар­мії підійшли до міста зі сходу та півночі. 27 липня місто було взя­те радянськими військами. В цей же день був відвойований у нім­ців і м. Станіслав. Після втрати Львова та Станіслава гітлерівське командування розпочало відвід своїх військ до Карпат. Львівсько-Сандомирська операція радянських військ закінчилась визволен­ням західних областей України та вступом з'єднань 1-го Укра­їнського фронту у південно-східну Польщу, ліквідацією німець­ко-фашистської групи армій "Північна Україна."

* Рибалко Павло Семенович (1894, с. Малий Істороп Лсбединського району Сумської обл. — 1948, Москва). Учасник Першої світової війни, рядовий російської армії. 3 грудня 1917 р. — в Червоній гвардії. 3 1918 — у партизанському загоні на Сумщині. 3 1919 р. у Червоній армії. Під час Громадянської війни був комісаром в частинах 1-ї Кінної армії. 3 1928 р. — командир полку Червоного Козацтва. В 1937—1940 pp. — військовий ата­ше в Польщі та Китаї. 3 1940 р. на викладацькій роботі — начальник кафедри Вищої школи Генштабу Червоної армії. Під час радянсько-німецької війни командував 5-ю, 3-ю, 3-ю гвардійською танковими арміями, що відзначилися в боях в Україні. Двічі Герой Радянського Союзу (1943, 1945), Маршал бронетанкових військ (1945). 3 1947 р. команду­вач бронетанковими та механізованими військами Радянської армії.

У другій половині серпня 1944 р. війська 2-го та 3-го укра­їнських фронтів у ході Ясько- Кишинівської операції повністю очистили від ворога Ізмаїльську область України. 26 серпня бу­ло визволено м. Ізмаїл.

У зв'язку з воєнними діями в Карпатах радянське командуван­ня ЗО липня вирішило утворити з військ лівого крила 1-го Укра­їнського фронту для воєнних дій у гірській місцевості нове опера­тивне об'єднання — 4-й Український фронт (командуючий —ге­нерал Петров), який свого часу, після визволення Криму, був роз­формований. До його складу увійшли 1-ша гвардійська (генерала Гречка)* та 18-та (генерала Журавльова) армії, 17-й гвардійський стрілецький корпус (генерала Гастиловича) та 8-ма повітряна ар­мія (генерала Хрюкіна). Загалом протяжність 4-го Українського фронту від Тернополя до Хотина становила 230 км.

Бойові дії розпочались у другій половині квітня і проходили для радянських військ у дуже складних умовах. Уздовж ра­дянсько-чехословацького кордону гітлерівці збудували цілу си­стему фортифікаційних споруд з використанням природних гірських висот. Далі тяглася так звана нездоланна лінія "Арпад" з дотами, дзотами, протитанковими надовбами, ровами та зава­лами. Боронили цей район 6 дивізій, спеціально вишколених для боїв у горах. Перші спроби прорвати ворожу оборону були для радянських військ невдалими, але на початку серпня війська 1-ї гвардійської та 18-ї армій поліпшили своє становище. 5 серпня з'єднання 1-ї гвардійської армії взяли м. Стрий, 6 серпня ово­лоділи Дрогобичем, а 7 серпня ворога було вибито з Самбора та Борислава. Війська 18-ї армії визволили Надвірну, Долину, Де­лягин та інші населені пункти, захопили в передгір'ї Карпат ряд панівних висот. До 10 серпня 1944 р. противника було відкину­то в гори. Однак 15 серпня 4-й Український фронт знову пе­рейшов до оборони.

* Гречко Андрія Антонович (4(17). 10.1903 — с.Голодаівка, зараз с. Куйбишеве Куйби-шевського району Ростовської обл. — 26.04.1976, Москва). В Червоній армії з 1919 p., учасник Громадянської війни, рядовий 1-ї Кінної армії. Учасник походу у Західну Україну в 1939 р. Під час радянсько-німецької війни брав участь в боях в Україні в 1941—1942 pp., а також у її визволенні. 3 жовтня 1943 р. — заст. командувача 1-м Українським фронтом, брав участь у визволенні Києва. 3 1S грудня 1943 р. і до кінця війни очолював 1-у гвар­дійську армію, яка відзначилася у Проскурово-Чернівецькій, Львівсько-Сандомирській та Східно-Карпатській операціях. Маршал Радянського Союзу (1955), двічі Герой Радянського Союзу (1958, 1973), міністр оборони СРСР (1967—1976).

Успішний наступ військ 2-го Українського фронту у серпні та вересні 1944 р. завершився визволенням Трансільванії, що по­легшило наступ військ 4-го Українського фронту, який розпо­чався 9 вересня окремою операцією 107-го стрілецького корпу­су 1-ї гвардійської армії в напрямку на Гуменне, що переросла на армійські' операцію двох стрілецьких корпусів. 18 вересня пе­рейшли в наступ на Ужгородському напрямку і війська 18-ї ар­мії, які 10 жовтня досягли радянсько-чехословацького держав­ного кордону. В результаті двадцятиденного наступу війська фронту вийшли до карпатських перевалів. 8 жовтня було звіль­нено останній населений пункт Дрогобицької обл. с. Лавочне, що завершило визволення України. А 28 жовтня була повністю визволена від німців і Закарпатська Україна.