4. Українські прізвища і прізвиська

На початку роману Є. Гуцала “Позичений чоловік” у розділі “Не Півторакожуха й не Чортийогобатька” автор вустами го­ловного героя Хоми Прищепи розповідає про українські пріз­вища, дає їм характеристику і висловлює зауваження про їх поділ:

“Серед нашого народу, скажу я вам, трапляються такі прізвища — чу­дернацькі, химерні, дивовижні, неправдоподібні. Про ніякі — й мови ніякої... А тільки залетіло до вух кому, незвичайне чи кумедне прізвище, як дивись, розгладилися зморшки на обличчі, прокинулося серце, а розум погострішав умить, так і бродить, щоб спромогтися на дошкульний жарт, на перчистий клин чи солоний дотеп. Тільки в нашому селі небувало багатий урожай на прізвища... Є прізвища, які то хлібом пахнуть, то дьогтем та смолою від них відгонить за версту, а то квіткою садовою чи луговою дурманять".

Тобто, за прізвищами розрізняють людей добрих, до яких інші горнуться, стають прихильними, і таких, хто “відлякує” інших. У цьому самому розділі Є. Гуцало зауважує, що є пріз­вища, “які на городі начебто самі виросли”: Буряк, Гарбуз, Гичка, Хміль, або такі, які “ніби з лісу прибігли”: Лисиця, Вовк, Ведмідь, Борсук, з пташиної зграї: Горобець, Орел, Півень; а були ще прізвища Сало, Макуха, Вареник, Галушка, Довбня, Гайдамака, Бусол, Шепета. Автор роману пояснює:

“Як, скажімо, жити людині, яку називають Півторакожуха? Хто і з якої причини так охрестив, пошкодувавши двох кожухів, а вціливши саме пів­тора? Або як має почуватися не жінка, ні, а чоловік, що носить прізвище Панібудьласка? Або ж ЧортийогобатькаТ

Засобом виразності й образності у художній мові є характе­рологічні прізвища, утворені як складні слова. Комічним і са­тиричним ефектом, що викликали назви-прізвища, вдало ко­ристувалися українські письменники-класики, наприклад: Пустолобов, Чорнодушка (Г. Квітка-Основ’яненко); Гнучко- шеєнко (Т. Шевченко); Морд охай, Сорокатисячников (/. Кар- пенко-Карий); Тягнивус, Голохвостов, Загнибіда (М. Стариць- кий); Закрутько-Одвертинський, Кандалупенко, Тупу-Табу- нець-Буланенький (М. Кропивницький) та ін¹.

Ці традиції творчо використовують і розвивають сучасні письменники. Виникає запитання: чому автори надають пере­вагу складним назвам? Складне слово, утворене із словосполу­чення чи описового звороту, зберігає ширшу й конкретнішу, ніж у звичайному слові, семантику, наприклад: Старий дуб — Старо дуб; той, що дуби вивертає, — Вернидуб.

Письменник певного мірою через прізвище виражає своє ставлення до героя. Семантика й емоційне забарвлення склад­них прізвищ різноманітні й у кожному конкретному випадку підпорядковані характеристиці персонажа. їх можна умовно поділити на позитивні та негативнооцінні. Перші з них пере­важають у драмах, трагедіях, прозі, віршах, а другі — в усміш­ках, гуморесках, фейлетонах, комедіях, сатиричних повістях і романах. Отже, це зумовлено не лише індивідуально-автор­ськими уподобаннями, а значною мірою й жанрами твору.

Помічено, що позитивних героїв автори наділяють краси­вими, привабливими прізвищами: Горицвіт (М. Стельмах)', Великодний (Г. Тютюнник); Лавровишня (Є. Гуцало).

Часто прізвища доповнюють зовнішню і внутрішню харак­теристику особи, дають їм оцінку, наприклад, у драматичних творах І. Микитенка — Чорнобривець — молодий парубок, Добродух — робітник “Арсеналу”.

Сприймаючи антропонімічну інформацію, читач декодує художній текст через асоціації й алюзії, які впливають на розуміння загального змісту твору. Система ономастичних засобів — важливий елемент форми художнього сатирично- гумористичного твору.

За походженням розрізняють загальнонародні, здавна вжи­вані й пройняті народним гумором прізвища, такі як: Тягни- рядно (А. Головко); Нетпудихата (І. Микитенко); Непийпиво, Пустоцвіт, Роззяврот-Сліпенко (С. Олійник)’, Задерихво- стецький, Триндипляшка (Остап Вишня)-, Неплюйвборщ (М. Білкун), а також прізвища, створені автором з певною метою як характерний стилістичний і семантично маркований засіб.

Сповнені дотепу, часто глузування, складні прізвища під­креслюють якусь специфічну рису персонажа, його поведінку, вдачу: Хокейфутболенко — надмірно захоплювався лише хокеєм і футболом (Остап Вишня), Синьомрійненко — без­дарний художник, Снохода — завжди заспаний сотник (О. Іль- ченко), Пустоцвіт — недалекий розумом (Ф. Лузан).

Ономастика є дуже сильним засобом у гуморі та сатирі. Однак у різних авторів вона реалізується з різною силою.

Увагу привертають прізвища, утворені на основі фразеоло­гізмів. Фразеологізм здатен замінити багатослівну характери­стику, образно узагальнити сказане, надати йому своєрідної емоційно-експресивної тональності. Тому складні прізвища, пов’язані зі стійкими висловами, містять у собі величезний гумористично-сатиричний заряд. Від фразеологізму блиснути п’ятами (тобто ганебно втекти) Остап Вишня утворив найме­нування Оверко Блисьп’ята, а П. Глазовий від фразеологізму липкі руки — власну назву Липкорукий, тобто хапуга. Анало­гічно: трясця йому в пуп — Трясцяйомупупецький (Остап Вишня); замилювати очі — Окозамилювайло (Остап Вишня); приший кобилі хвіст — Пришийкобиліхвіст (О. Ільченко); мотати кишки — Кишкомот (Б. Янчук) тощо. Вони утворені від усталених виразів негативного змісту і викликають у чи­тача осуд, зневагу до цих персонажів.

Часто на основі грубої, лайливої лексики української мови автори творять стилізовані під іншомовні прізвища, виклика­ючи осуд, зневагу, сміх, наприклад: Сукенцуцке (Остап Виш­ня). А герой М. Прудника Григорій Жабоїд називає себе Жорж Жабо, і це викликає іронічну посмішку.

Вибір імені для літературного героя не буває випадковим: письменник вкладає у нього певну оцінку, характеристику, тобто використовує власні імена як додатковий художній засіб для вираження ідейно-естетичного задуму. Власне ім’я — ан- тропонім — найлаконічніший засіб характеристики героя.

Гумористичний твір характеризується “значущими” імена­ми та прізвищами. У сатиричних творах імена часто шаржу­ються. Твори романтичного спрямування містять імена, прин­ципово не схожі на буденні, які нерідко вказують на просто­рово-часову віддаленість від сучасності. У реалістичних творах використовуються імена, що входять до активного фонду мови¹. Тобто антропоніми відіграють важливу роль орієнтира в часі та просторі. Будь-який художній твір містить імена героїв, типових для відповідної соціальної групи певної епохи. Солоха, Мотря, Карпо, Пріська, Лаврін — імена літературних персо­нажів XIX ст., а Зізі, Єлька, Вірунька, Ген — імена наших сучасників, героїв повістей та романів XX—XXI ст.

Персонажі з роману “Аристократ” із Вапнярки” О. Чорно­гуза мали, крім прізвищ, ще й прізвиська. Так, Варфоломія Чадюка, який ходив тільки по прямій, тихо, ніг не підні­мав, — тому складалося враження, що він, ковзаючи по землі, постійно натирає підлогу, називали Тихопазом. При розгортан­ні сюжету зрозуміло, що таке прізвисько він дістав ще й тому, що, проходячи повз будь-які двері, неодмінно, мимо своєї волі, зупинявся. Вуха у нього несподівано видовжувалися.

Прізвиська — концентрована характеристика персонажів. Щоб наголосити на розумових здібностях Георга Панчішки, автор надає йому прізвисько Масик. І відразу лаконічна ха­рактеристика. Кожного відвідувача “Фініндіпошу” Масик зустрічав за розмірами голови (бо завідував відділом під назвою “Гаманцемність шапки та габаритність голови”) і любив гово­рити: “По розміру зустрічаємо, по розуму проводжаємо”. А розмір голови і розуму Панчішки засвідчує прізвисько Ма­сик. Касира Адама Баронецького називали Кухликом, мож­ливо, через його зовнішність:

“Між двох кінців піднятого комірця висів важкий приплюснутий ніс бок- сера-професіонала, який дістався Адамові чисто випадково, оскільки він жодного разу у житті не бачив рингу”.

Отже, сучасні письменники — продовжувачі традицій укра­їнського фольклору і народної лялькової комедії, яка викори­стовує комічні імена, по батькові, прізвища та прізвиська.

Завдяки прозорій будові вони виконують важливу образо­творчу і стилістичну функцію в мові художньої літератури. Художні функції власних імен найчастіше пов’язують з пое­тикою підтексту.