2. Категорії тексту

Основними ознаками тексту, за І. Коваликом, є:

• цілісність;

• зв’язність;

• членування;

• лінійність;

• інформативність;

• структурно-смислова завершеність тощо.

1. Цілісність

Цілісність тексту, тісний взаємозв’язок його складників, отримала у сучасній лінгвістиці ще назву когерентність (лат. соНаегепв — зв’язний, взаємопов’язаний). Вона може бути смисловою, структурною (граматичною), комунікативною.

Текст — це не хаотичне накопичення одиниць різних мовних рівнів, а упорядкована система, в якій усе взаємопов’язано і взаємообумовлено. Смислова цілісність тексту полягає у єд­ності його теми. Структурну (граматичну) цілісність забез­печують оніми, займенники, займенникові прислівники, дієслова одного часу тощо. Комунікативна цілісність тек­сту — це смислове і граматичне підпорядкування кожного наступного речення в попередньому, від відомого до нового.

Цілісність тексту пов’язана також із взаємодією колізій і континууму.

Термін континуум означає безперервне утворення чого- небудь, тобто нерозчленований потік руху в часі й у просторі. Однак рух можна проаналізувати лише в тому випадку, якщо припинити його і побачити в розкладених частинах дискретні характеристики, які у взаємодії утворюють уявлення про рух. Отже, континуум як категорію тексту можна уявити собі як послідовність фактів, що розгортаються у часі й просторі, причому розгортання подій відбувається неоднаково у текстах рівних типів¹.

Континуум художнього тексту заснований на порушенні реальної послідовності подій і не обов’язково забезпечується лінійністю розповіді. Цілісність тексту тісно пов’язана з його зв’язністю.

2. Зв’язність

Зв’язність тексту здійснюється за допомогою низки струк­турних і лексико-семантичних засобів, які є у кожному тексті в найрізноманітніших комбінаціях. Зв’язність буває лінійна (або послідовна) та вертикальна (або ланцюжкова). Зв’язність лінійного типу — це безпосередній зв’язок окремих частин тексту (лексичний і граматичний). Вертикальна зв’язність полягає в тому, що окремі частини тексту пов’язані не безпо­середньо одна з одною, а пучкоподібно — через тему, заголовок, власні назви та ін.

А. Мамалига² у структурі публіцистичного тексту виділяє такі види зв’язку: ланцюжковий, паралельний, інтегративний, корелятивний, тематичний тощо.

Засобами ланцюжкового зв’язку є смислові повтори елемен­тів попереднього речення, використання синонімів до цих еле­ментів, вказівно-замінних слів: (цей; це; такий; котрий; що; тут, родових понять). Наприклад:

“Нещодавно у Львові відкрилася виставка... Вона була організована... Експозиція містить...”

Паралельний зв’язок використовується для співвідносного поєднання речень (те, що було сказано узагальнено — конкрети­зується або навпаки). Наприклад:

“На олімпійських іграх в Сеулі Україна отримала першу перемогу. її спортсменка Оксана Баюл достойно виборола найвищу нагороду — зо­лоту медаль" (3 газети).

Інтегративний зв’язок. Суть його полягає в тому, що речен­ня стають симетрично співвіднесеними. Засобами зв’язку є спо­лучники, сполучні слова і вирази: і тому; а тому; і все ж; не­зважаючи на. Вони пов’язують речення в системні об’єднання:

“Вперше фінал зимового спортивного свята відбувся в одній обла­сті — Івано-Франківській, і це не випадково. Адже Франківщина — це край масової фізичної культури” (3 газети).

Тематичний зв’язок. Це зв’язок між елементами змісту і ці­лісним змістом кількох речень:

“Сім футів під кілем" побажали вчора моряки Латрії своїм колегам річникам”. “Новий теплохід “Борис Пускаускас” відкрив трасу Рига-Таллін- Рига” (3 газети).

Два речення повідомляють про суміжні події в одній сфері: перше речення про факт побажання успішного плавання, а друге про те, що новий теплохід відкрив нову трасу. З цього випливає, що речення пов’язані між собою тематично: у першому йдеться про побажання, а в другому про те, чим воно викликане.

А. Мамалига¹ виділяє в межах тотожного повтору так зва­ний корелятивний, під яким розуміє наявність у поєднаних реченнях співвідносних форм елементів. Корелятивний зв’язок спостерігається у тих випадках, коли друге речення під впли­вом дії компресії неповне (його кваліфікують як відокремлений зворот, відокремлене речення, парцельована частина), напри­клад:

“Цей випадок свідчить про те, яке рідкісне обдарування має цей ак­тор — обдарування доторкатися до душі кожного глядача зокрема”.

Такий вид повтору притаманний здебільшого публіцистич­ному мовленню.

Для позначення тих чи інших типів і засобів зв’язаності використовують ще термін когезія (англ. соНеаіоп — зчеплен­ня). Це особливі види зв’язку, що забезпечують континуум, тобто логічну послідовність (темпоральну або просторову), взаємозалежність окремих повідомлень, фактів, дій і под.

Засоби когезії у тексті можна класифікувати за різними оонаками:

• логічними;

• асоціативними;

• образними;

• композиційно-структурними;

• стилістичними;

• ритмоутворювальними тощо.

До логічних засобів зчеплення відносяться:

• причино-наслідкові зв’язки;

• специфікація (від загального до часткового);

• перехід від простого до складного.

Асоціативне зчеплення здійснюється за допомогою:

• ключових слів;

• близьких за значенням слів;

• синтаксичного паралелізму.

Прикладом образної когезії є система образів і символів тво­ру. Зокрема, у романі П. Загребельного “Диво” образом-симво- лом, що пронизує увесь твір, виступає Софійський собор. Він уособлює незнищенність зв’язку різних поколінь і високість людського духу.

Структурно-композиційну когезію спостерігаємо в тих чи інших особливостях побудови твору, у розташуванні його ком­позиційних елементів. Суто структурна когезія визначається сполучними засобами та дейктичними компонентами.

Стилістична зв’язність пов’язана з приналежністю тексту до того чи іншого функціонального стилю, а також з індивіду­альним стилем автора.

Ритмічна зв’язність характерна здебільшого для поетичних творів, хоча у сучасній літературі йдеться і про ритми прози.

Професор В. Мельничайко розглядає зв’язність всередині складного синтаксичного цілого (ССЦ), чи надфразної єдності (НЄ), і виділяє послідовну {ланцюгову) і паралельну. Послідов­ний зв’язок полягає в тому, що певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом у наступному. Паралельний зв’язок полягає в цілковитій рівнозначності певних елементів у контексті мовної одиниці. Ця рівнозначність знаходить фор­мальний вияв у структурній подібності¹.

До основних граматичних засобів зв’язності належить видо- часова співвіднесеність речень. О. Леонтьєв виділяє такі гра­матичні ознаки зв’язності:

• синтаксичний паралелізм;

• синтаксичне згортання вихідного речення при повному чи частковому відтворенні змісту;

• синтаксичне усічення (скорочення) речення за певними правилами стосовно вихідного речення.

До засобів лексичної зв'язності належать: повтори, займен­никові та перифразні (синонімічні) заміни, сполучники, спів­відносні слова тощо. На основі цих засобів зв’язності в тексті утворюються різні види зв’язку. Г. Солганик виділяє два основ­ні види зв’язку: паралельний зв’язок і ланцюжковий. Ланцюж­ковий зв’язок ґрунтується на русі думки. Формальним, струк­турним вираженням цього зв’язку є повтор — перехід преди­ката попереднього судження в суб’єкт наступного. Якщо ж при одному суб’єкті є різні предикати, то можна говорити про па­ралельний зв’язок, при якому один і той самий суб’єкт харак­теризується з різних боків.

3. Повтори

Повтори — це також багаторазове відтворення різних лін­гвістичних одиниць: фонем, морфем, лексем, слів, словоспо­лучень, речень. Причому повтори — не лише засіб, а й необ­хідна умова (хоч і недостатня) зв’язності тексту. Вони беруть участь у горизонтальній і вертикальній зв’язності, сприяючи внутрішній цілісності. Повтор, на думку дослідників¹, виконує дві основні функції: структурно-організуючу (функцію зв’язку) І стилістичну (емоційно-експресивну функцію). Залежно від реалізації засобів виділяють різні види повторів:

• звукові;

• морфемні;

• лексичні;

• синтаксичні.

•г

Деякі вчені (С. Гіндін) вводять поняття семантичного повто­ру, тобто повтору деякого значення, деякої сукупності семан­тичних ознак, що дає змогу аналізувати семантичний зв’язок у тексті незалежно від способу лінгвістичного вираження пов­тору. Виділяють такі види семантичного повтору:

• тотожний (те саме повторюється);

• синонімічний;

• антонімічний;

• лексико-семантичні лінії;

• номінаційні ланцюжки.

їх розглянемо пізніше, під час аналізу рівневих зрізів.

4. Членування

Розбиття тексту на його можливі частини, чи скажімо, теми на субтеми і под., називається членуванням, тексту на тек- стеми, межі яких визначаються субтематичним змістом, ін­формаційними характеристиками і відповідним мовним офор­мленням. Звичайно, у чистому вигляді таке структурування тексту, його делімітація виступають як ідеальний випадок.

Членування тексту здійснюється за багатьма ознаками:

• глибинними та поверхневими;

• концептуальними і методичними;

• змістовими і технічними;

• об’єктивними і суб’єктивними.

Глибинне членування тексту пов’язане з його темами, по­верхове — з паузами. Концептуальне — це логічне обґрунту­вання поділу тексту на частини, підпорядковане методичній меті — оформленню твору, реферату, формули тощо. Змістове і технічне членування тексту вимагає відповідного полігра­фічного оформлення — від заголовка до розподілу на розділи та параграфи. Об’єктивне та суб’єктивне членування засто­совується лише у художніх текстах і випливає з авторського задуму.

Для створення тексту необхідно визначити його основні одиниці. Якщо для речення основними одиницями є слова у їх формально-структурному та семантичному відношенні, а для надфразних єдностей (складних синтаксичних цілих) чи абза­ців такими одиницями є речення, то для тексту структурні одиниці — надфразні єдності й абзаци¹. Основною структур­ною одиницею тексту лінгвістика тексту вважає надфразну єдність (або ССЦ), утворену із сукупності речень, поєднаних між собою тим чи іншим типом зв’язку (здебільшого логічним і синтаксичним). Певний час НЄ (ССЦ) термінологічно ототож­нювалася з абзацом. Проте, на відміну від абзацу, надфразна єдність, або складне синтаксичне ціле, — це відносно закінче­ний відтинок літературного тексту.

Існують два протилежні погляди. Одні дослідники ототож­нюють надфразну єдність (складне синтаксичне ціле) й абзац або, відмовившись від поняття надфразної єдності, оголошують абзац складним синтаксичним цілим, тобто синтаксичною одиницею найвищого рівня. (Але ж абзац — прерогатива лише писаного чи друкованого тексту. А є ще й усні тексти!)

Інші дослідники, навпаки, чітко розмежовують абзац і склад­не синтаксичне ціле (чи надфразну єдність), відносячи перше поняття до сфери композиції писемного тексту, а друге — до сфери синтаксису. Зокрема, Л. Лосєва пише: “Абзац не можна ототожнювати з синтаксичними категоріями. У синтаксичній структурі тексту жодних інших одиниць, крім словосполучень, сполучень слів, речень, складних синтаксичних цілих, не­має”².

Один абзац може містити кілька складних синтаксичних цілих (ССЦ, чи НЄ) і навпаки, одне ССЦ (НЄ) може збігатися її абзацом або містити у своєму складі кілька абзаців. Ці по­няття не протиставляються. Вони взаємодіють між собою. Однак небезпечніше їх не розрізняти, хоча варто ще раз засте- рогти, що абзац властивий лише писемному тексту. В усному никладі він залишається поза зоровим сприйняттям.

Можливий збіг меж надфразної єдності (ССЦ) й усього мов­леннєвого витвору. Цілісний мовленнєвий витвір невеликого обсягу (газетна замітка, коротке оповідання, повідомлення про погоду, оголошення тощо) може складатися з однієї надфраз­ної єдності (чи ССЦ).

Термін надфразна єдність запропонував Л. Булаховський. Цей термін має у мовознавчій літературі синоніми: прозаїчна строфа (Г. Солганик), складна синтаксична єдність (М. Жов­тобрюх) тощо.

Визначення меж складного синтаксичного цілого (НЄ) — про­блема складна, але можлива. У смисловому сенсі ССЦ — відно­сно закінчений мікротекст, що містить повідомлення, опис певної події, явища. Отже, ССЦ (НЄ) — це група речень, об’єд­наних граматично, логічно, тематично і ритмомелодично.

З огляду на структуру абзац є ядром писемного тексту.

Виділення абзаців — це спосіб семантико-стилістичного виділення речень, щоб привернути до них особливу увагу. У ритмомелодійному — знак розділення, знак попередження про те, що необхідно приготуватися до сприйняття нової і важ­ливої інформації. У стилістичному — абзац дає змогу висло­вити: специфіку функціонального стилю і жанр мовлення; специфіку індивідуального стилю.

Абзаци виділяють з уваги на три основні причини:

• новизна інформації;

• важливість її в межах тексту;

• неможливість подання інформації через логічну несуміс­ність.

Членування може бути також формальним (архітектонічним) і смисловим (композиційним).

А. Критенко¹, дослідник творчості Т. Шевченка, розглянув архітектонічну симетрію поезії “Ой три шляхи широкії”, яка полягає в тому, що твір чітко ділиться на дві частини. Перша частина життєстверджувальна (три шляхи зійшлися докупи;

три брати розійшлися на чужину; мати посадила три ясени; сестра — три явори, невістка — тополю, а дівчина — черво­ну калину).

Друга частина — повне заперечення першої, що виявляєть­ся у формальному (речення із заперечною часткою не) та се­мантичному плані — повна протилежність ідеям першої ча­стини: крах надій, руїна, горе, страждання (не прийнялися три ясени; тополя всихала; повсихали три явори; калина зов’яла; не вертаються три брати).

Смислове членування — це виділення основних частин ком­позиції: експозиції, зав’язки, кульмінації тощо у художньому тексті, де форма і зміст тісно між собою пов’язані.

Членування у наукових, ділових, газетних текстах ґрун­тується на зовсім інших принципах. У тексті, який не виконує естетико-пізнавальної функції, головним принципом членуван­ня виступає логічна організація повідомлення.

Найчіткіше витримане воно у науковій літературі. Чіткість зумовлюється цифровими, буквеними чи умовними позначен­нями, що виділяють частини тексту.

Відмінний від інших тип членування прийнятий у дипло­матичних документах. Цифрові та буквені позначки трапля­ються тут надзвичайно часто і мають статус визначальної ок- ресленості. Подібне є і у законотворчих актах.

Членування у газетних текстах підпорядковується здебіль­шого:

• прагматичній установці;

• виокремленню місця дії, самого текстового матеріалу на шпальтах повідомлення¹.

6. Лінійність. Інформативність

Лінійність тексту розглядаємо як таку категорію, що дає амогу описати бачене (подати якусь проблему) послідовно, М роогортці. Вона тісно пов’язана з категорією континууму, що позначає простір і час.

Під інформативністю розуміють ступінь новизни і несподі­ваності, що є в елементах тексту, для аудиторії. Інформатив­ним є будь-який вид тексту (науковий, публіцистичний, ху­дожній). Фактор інформативності пов’язаний з типом інфор­мації. У художньому тексті переважає естетична інформація (у поезії вона на щабель вища), у науковому — семантична, у публіцистичному — ідеологічна (інформація про політичні події завжди має ідеологічний відтінок). Крім того, під інфор­мативністю розуміють ще те соціально-культурне тло, яке характеризує зміст мовлення. Інформативність у художньому тексті розглядають як різновид способу організації тексту (опис, розповідь, роздум), у публіцистичному і науковому вона пов’язана із жанровими особливостями (стаття, інтерв’ю, повідомлення, тези, доповідь, монографія тощо).

6. Завершеність

Завершеність тексту — це його викінченість. У будь-яко­му тексті можна вичленити окремі частини, що можуть бути самостійними текстами. У лінгвістиці існує поняття мікро- і макротексту. Мікротекст — це надфразна єдність, макро- текст — це текст цілого твору.

Отже, як уже зазначалося, для тексту характерна ціліс­ність, зв’язність, членування, лінійність, інформативність, завершеність.

6. Інші категорії

Однак, крім перелічених категорій тексту, окремі науковці виділяють ще категорії модальності, інтерсуб’єктивності, ефективності, переконливості, істинності, впливу, апелятив- ності, інтертекстуальності тощо¹.

Модальність — це ставлення автора тексту до змісту пові­домлення. Модальність тексту докорінно відрізняється від модальності речення і модальності над фразової єдності (ССЦ). Якщо модальність речення виражена експліцитно лексичними чи граматичними засобами, якщо модальність надфразової єдності (ССЦ) виражена, крім тих засобів, ще й ремарками автора, то модальність тексту — взаємовідношенням предика­тивних і релятивних НЄ.

Значну роль при виявленні модальності тексту відіграє си­стема стилістичних прийомів літературного оброблення, особливо засоби образності: епітети, повтори, семантичні елемен­ти тощо.

Інтерсуб’єктивність — це ступінь однакового розуміння змісту тексту двома учасниками текстової комунікації — пись­менника і читача з погляду інформативного, естетичного, ідеологічного сприйняття твору.

Через сприйняття тексту суб’єктивний досвід автора і чи­тача так чи інакше дотикаються або взагалі не дотикаються, залежно від їх різного світогляду, естетичних смаків і здатності критично сприймати нову інформацію. Внаслідок такої дотич- ності створюється загальний, об’єктивований потенціал кому­нікації, який сприяє зрозумілості. Однак ці фактори не вза­ємозамінні, і це ще раз підтверджує, що одні читачі люблять М. Рильського, інші — В. Сосюру, ще інші — І. Драча.

Категорія ефективності полягає в тому, що текст здатний нпливати на читача в різній мірі. Ефективність тексту про­являється неоднаково у різних видах текстів: у художньому нона виникає тоді, коли читач виявляє співпережиття. Сила художньої літератури, власне, в тому і полягає, що читач, дуже і дуже віддалений від перипетій життя персонажа, здат- н ий відчути, зрозуміти і сприйняти його переживання, дії,

ІІЧИНКИ.

Ефективність наукового тексту полягає в прийнятті погляду вченого, у зацікавленості тим чи іншим напрямом наукових пошуків. Ефективність науково-технічної реклами полягає и тому, що реципієнта переконали купити нове технічне облад­иш шя чи нову технологію. У політичному тексті ефективність ппливу залежить від того, ч» прийняла аудиторія позицію журналіста.

Категорія ефективності тісно пов’язана з категорією пере­конливості й залежить від неї. Цей фактор найсуттєвіший для текстів засобів масової інформації, реклами.

Названі категорії тісно пов’язані з категорією істинності. Парадокс полягає в тому, що навіть описи у фантастичній літературі сприймаються як істинні, реальні. Пригадаймо, скільки прихильників у гіпотези про існування НЛО та при­бульців з інших планет. Цю психологічну особливість вико­ристовують і в пропаганді: поширення найфантастичніших чуток та пліток відбувається у такий спосіб, що вони здаються істинними для аудиторії. Цей фактор діє у всіх видах текстів, але його значущість може бути різною: в одних текстах така категорія є базовою, в інших відходить на другий план. У тек­стах художньої літератури його втілення своєрідне, оскільки придумане автором сприймається як реальне життя. В ора­торському мовленні цей фактор висувається на перший план, . хоча істинність може мати відносний характер.

Категорія апелятивності в художньому тексті виявляєть­ся в тому, що письменник — художник слова — апелює до почуттів і думок читача потрібним словом, емоційно впливає на них. Цей фактор у кожного письменника проявляється по- своєму: в одного через метафору та епітет, в іншого — через інтонаційний малюнок повісті.

Категорія апелятивності у шкалі категорій тексту стоїть поруч з категорією впливу, яка буде тим вищою, чим безпосе­редніше сприймають читачі образно зображувану дійсність, чим виразніша сила художнього слова.

Категорія структурності відображає закономірності співвід­ношення одиниць мови різних рівнів у формуванні тексту.