3. Контекст і підтекст

До основних текстових понять належать також контекст і підтекст.

1. Контекст

Контекст — це змістово закінчений відтинок усного та писемного мовлення, достатній для визначення смислу слова, виразу чи речення, що входять до його складу, для встанов­лення граматичних словоформ, характеристики синтаксич­них структур і для з’ясування стилістичного або лінгвістич­ного функціонування слів (словоформ) виразу чи вислову*. Інколи під контекстом розуміють і словесне оточення, і кон­ституцію мовлення, і жанр висловлювання. Професор І. Кова­лик поділяє контекст на горизонтальний та вертикальний.

Горизонтальний контекст — це оточення певної мовної одиниці умовами або особливостями вживання певного елемен­та в мовленні й узагалі словесно закінчений відтинок писем­ного мовлення, що дає змогу з’ясувати значення слів або фраз, які входять до нього.

Вертикальний контекст — це історико-філософський контекст певного літературного твору і його частин. Він дає змогу простежити, як той чи інший письменник спонукає чита­чів до сприйняття інформації, яку він об’єктивно заклав у літе­ратурний твір.

Можемо розглядати контекст задуму і контекст функціону­вання. Звідси випливає поняття контексту творчості пись­менника, літературного напряму, національної та регіональ­ної спільності, світової літератури.

2. Підтекст

Підтекст, — це вербально не виражена, прихована інфор­мація, яка виявляється в процесі читання (слухання) тексту на тлі основної, змістово-фактуальної інформації завдяки здатності мовних одиниць породжувати асоціативні та коно­тативні значення. Потенційно закладена в змісті художнього твору підтекстова інформація приховує в собі справжні наміри, думки та почуття, які часто суперечать вербально вираженому прямому змістові. Після першого ознайомлення з текстом під­текст може лишатися поза увагою читача, оскільки безпосе­редньо не сприймається, а виявляється тільки на основі осмис­леної прямої вербально вираженої інформації.

Відомо, що текст художнього твору — це складна багато­рівнева цілісна структура, створена із мовного матеріалу і на­повнена таким обсягом різнотипної інформації, яку, на думку вчених, не може передавати текст будь-якого іншого стилю. Це зумовлено, з одного боку, тим, що мовні одиниці всіх рівнів, перебуваючи у тісному зв’язку і взаємодії, творять детерміно­вану автором “внутрішню композиційно-смислову єдність”, кожен елемент якої і вся система загалом набувають особли­вого семантичного навантаження, а з іншого — властивістю самої мови породжувати “проективні” форми: “Мова ніби над­будовує над лінією мовлення додатковий багатовимірний про­стір, у постійному контакті з яким мовлення розширює свої дисменсійні потенції”¹. У процесі мовотворчості реалізується не лише активний потенціал мовних одиниць, а й народжу­ються нові естетичні значення, тобто відбувається образно-есте­тична трансформація засобів загальнонародної мови та ство­рення надслівних змістових єдностей. Тому текст художнього твору може містити не лише інформацію про події, процеси об’єктивної реальності, факти й образи, створені уявою митця, не тільки передавати ставлення до них персонажів і автора, а й містити приховану інформацію, яка випливає з усього тек­сту і не має спеціального мовного вираження. Цю глибинну інформацію, яку сприймає адресат (читач, слухач) на основі співвіднесення вербально вираженого змісту з контекстом і мо­вленнєвою ситуацією, називають підтекстом.

Замаскований спосіб передачі думок з натяками, недомовка­ми відомий з VI—V ст. до нашої ери і пов’язаний з ім’ям давньо­грецького байкаря Бзопа. Однак системно окремі прийоми створення підтексту почали застосовуватися відносно недав­но — наприкінці XVIII ст. (Й. Ґете “Страждання молодого Вер- тера”, Л. Стерн “Сентиментальна подорож Францією та Іта­лією”). Згодом це поняття було осмислене у книзі бельгійського письменника М. Метерлінка “Скарб смиренних” (1896) та розроблене у практиці театру К. Станіславським і В. Немиро- вичем-Данченком (постановка МХАТом п’єс А. Чехова).

До прийомів, що породжують прихований зміст, вдавалися Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.

У літературі XX ст. підтекст почали активно використову­вати символісти, постсимволісти, постмодерністи та представ­ники інших художніх концепцій. Він став важливою частиною творів Т. Манна, Е. М. Ремарка, С. Іонеско, Ф. Кафки, Р. Баха, У. Еко, П. Коельо та багатьох інших зарубіжних письменників. В українській літературі до нього вдавалися М. Зеров, П. Ти­чина, В. Винниченко, Є. Плужник, Є. Маланюк, Остап Вишня,

В. Симоненко, Л. Костенко та ін.

Великим майстром підтексту в світовій літературі вважаєть­ся Е. Хемінгуей, який дав філософське обґрунтування цьому явищу і зробив його основним методом освоєння дійсності. Митець порівняв прозу з айсбергом: на поверхні видно лише */₈ загального обсягу, а прихована частина містить решту змісту.

Активне використання підтексту в літературі XX ст. пояс­нюється поглибленням скепсису відносно природничо-науко­вих, логічних методів пізнання світу, адекватного відображен­ня дійсності, її переконливого витлумачення. Письменники все частіше творять багатоплановість тексту, провокують ве­лику кількість тлумачень. Текст сучасного художнього тво­ру — це багаторівневе утворення, в якому взаємодіють і спів­існують різні світоглядні концепції. Він передбачає діалог ав­тора і читача. Межі такого тексту значно ширші, ніж межі самого художнього твору.

Важливим фактором у створенні підтексту є особистість сдмого письменника. Не менш суттєві час і умови створення твору. Епоха, інтелектуальний стан суспільства загалом, рівень розвитку його культури, освіти — все це відчутно впливає на вибір митцем манери викладу. Відтворюючи добу, митець пра­цює з тим матеріалом, який береться зі світу його почуттів, думок, емоцій, переживань, настроїв. А це, безумовно, завжди складний психологічний процес. Більше того, кожен митець не просто відображає навколишню дійсність, він повинен ще й пояснити її не просто абстрактному читачеві, а й народові, нації. Допомагають письменникові творити скурпульозна спо­стережливість, особлива художня майстерність, одержимість, чуттєвість.

З погляду лінгвістики, підтекст — у певний спосіб органі­зована частина загального смислу тексту, реалізована в системі різноманітних мовних засобів. Підтекстова інформація містить­ся в комбінаторних довантаженнях смислів лексичних і грама­тичних одиниць.

Способи вираження прихованого смислу різноманітні:

• переосмислення значень лексем;

• особливий порядок слів;

• парцеляція;

• синтаксичні повтори;

• морфологічні структури.

До засобів, що створюють підтекст будь-якого твору, нерід­ко входять особливі ряди слів, складені за принципом нанизу­вання й об’єднані інтонацією переліку. Компонентами таких рядів часто стають слова різнорідних, інколи логічно несуміс­них лексичних значень. Наприклад: “Робота, пам’ятник, дім, телевізор, пластмасові бігуді, залізний голов — це усе, що залишилося їй від життя”, а також різні граматичні орієнтації: “Тут збиралися люди, які люблять чай, канапки, музику, гумор, пожартувати, потанцювати...”

Організаційним центром у наведених прикладах є інформа­ція, прихована від читача, що не має чіткого матеріального оформлення. Ця узагальнювальна інформація і є смисловою домінантою перечисленого ряду. Смисловою домінантою можуть виступати лексичні та граматичні смисли, що виводяться з кон­кретних смислових ситуацій.